Бублик народився в підвалі разом зі своїми братами і сестрами. Згодом, кошенят розібрали, кішка-мама побрела до іншого підвалу, а Бублик залишився. Самотність його не бентежила, а навпаки радувала. Іншого життя він не знав.
Підвал був просторий і теплий. Співчутливі мешканці їхнього будинку регулярно залишали якусь їжу в мисці біля під’їзду. Іноді в підвал на радість коту забігали миші.
Ось, тільки, люди не завжди ставилися до нього доброзичливо. Побачать Бублика і відразу: — «Геть!»
Варто було вийти котикові на вулицю, як всі на нього кричали і тупотіли ногами, проганяючи зі свого шляху.
Бублик не розумів, чому люди його цураються і бояться. Відповідь була простою. Бублик народився чорним. Абсолютно чорним без жодної світлої плямочки.
Ніколи Бублика не брали на руки, не гладили по його чорній спинці. Котик не знав хорошого життя. І до людей близько не підходив.
Тільки одна старенька викликала невеличку симпатію у Бублика. Вона щовечора виносила миску з їжею і завжди кликала його по імені. Бублик визирав з підвалу, а коли старенька відходила, обережно наближався до миски.
Одного разу Бублика насторожив гавкіт на вулиці. Він не злякався, бо собак не боявся взагалі, проте завжди їх остерігався. Бублик чудово розумів, що ці крикливі створіння, не спіймають його, якщо він буде на висоті. Побачивши або відчувши собаку, він спокійно переміщався на дерево і з висоти спостерігав за їх незрозумілою, метушливою поведінкою.
Гавкіт не припинявся, почувши голос бабусі, Бубликові стало цікаво, що ж там відбувається. Він не поспішаючи виліз з підвалу, видерся на гілку найближчого дерева і з цікавістю спостерігав за тим, що відбувається.
А там було на що подивитися. Незнайомий, дуже великий собака, наїжачивши шерсть, грізно гарчав і гавкав на стареньку. Бабуся стояла тихо і не ворушилася. Собака бігав навколо неї із страхітливим виглядом. Навколо нікого не було.
Бублик відчув занепокоєння. Це почуття було для нього зовсім новим. Ще його дуже дратувала невихованість собаки на його території.
Старенька підняла очі і побачила кота. Бублик дивився на неї не кліпаючи. Потім перевів погляд на собаку.
Стрибок з дерева був безшумним і стрімким. Він мовчки вчепився в морду собаки, роздряпавши йому ніс.
Собака, від несподіванки оторопів і заскиглив. Покрутивши головою, скинув кота і кинувся на кривдника. Бублик був дуже прудким. Він викрутився, помчав до дерева і спробував видертися на нього. Однак успіх покинув Бублика. Собака встиг схопити його за спину. Він занявчав і знову вчепився у пса.
Раптом собака відпустив кота. Кіт не чекачи нового нападу ворога, видерся на дерево. Краєм ока він бачив, як старенька відганяла собаку палицею, до неї приєднався якийсь чоловік, так само з палицею в руці. Пес ретирувався.
Бубликові було дуже страшно. Він влігся на гілці і закрив очі. Відпочивати заважав гучний голос бабусі. Вона ходила навколо дерева і кликала його. До ночі все вляглося. Бублик тихенько спустився і прошмигнув до підвалу. Там йому було спокійніше.
Два дні лежав кіт у підвалі. У нього не було сили навіть поворухнутися. Він почув, як відчинилися двері підвалу. Побачив стареньку. Бублик хотів заповзти під трубу, але не зміг. Страх наростав. Бублик притиснув вуха і зашипів на простягнуті до нього руки.
— Бублику, котусику, не бійся. Я обережненько візьму тебе.. Той злощасний собака попсував тебе. Лікуватись треба, — голосила бабуся.
Бублик сичав і намагався чинити опір. Але бабуся не реагувала на його погрози. Вона обережно взяла його на руки, пригорнула до себе і ніжно, ласкаво гладила його по голові. Бублик затих. Він зрозумів, що ніякої загрози немає.
До кінця тижня Бублик видужав. Йому подобалося нове життя. Їжа завжди смачна і свіжа. Старенька часто бере на руки, гладить по спині. Постіль м’яка і тепла. Красааа! Бублик навчився муркотіти, притискаючись до старенької.
Все добре, але кота продовжувало тягти на вулицю. Снився йому теплий підвал і старе дерево біля під’їзду. Так йому хотілося на волю, що від туги починав нявчати на весь голос.
Старенька була тямуща і, важко зітхнувши, випустила кота на вулицю. Спочатку Бублик очманів від щастя. Видерся на дерево, зістрибнув, побіг до сміттєвих баків, повернувся і прошмигнув у свій улюблений підвал. Там обнишпорив всі кути, заліз на трубу, закрив очі і спокійно задрімав.
— Що не прижився «рятівник»? — Запитав, у старенької, сусід.
— Ні, як оклигав, нявчати почав, — відповіла бабуся, — Вуличний він, не звик до дому. Але в руки дається. Дозволяв себе гладити і навіть мугикав.
— Сміливий кіт. Дивно, що собаки не злякався. Кажуть, зустрінеш чорного кота, не пощастить, — продовжив розмову сусід, — А ось вам він успіх приніс, від собачих зубів врятував.
— Я тоді злякалася дуже. Думала, все. Аж тут Бублик. Хороший кіт.
Все стало на свої місця. Бублик жив у підвалі. Ганяв мишей. Тільки от іноді забігав провідати стареньку. Підійде до дверей, занявкає голосно. Вона його впустить в квартиру, нагодує. Він поспить трохи і знову на вільні хліби.
І ще, відбулися невеличкі зміни. Люди, мешканці будинку, більше не проганяти чорного кота зі свого шляху, однак, Бублик був розумним котом. Крім бабусі, ні до кого не підходив. Остерігався.
Фото ілюстративне.
