fbpx
Дозвілля
Незчулася, як зовсім чужій людині “вилила душу”. А старий слухав. Не перебиваючи. Бо умів слухати. І це, мабуть, тоді їй було потрібне найбільше

Осінь… Ця чудова пора, коли під ногами шарудить пожовкле листя, коли рясні тумани обіймають землю, кладучи на неї свій цілунок і ще так хочеться погрітися в останніх сонячних променях, коли любиш навіть ту прохолоду, яка студить розум і заставляє щеміти серце, зігріваючись теплими розмовами за філіжанкою запашної кави.

Та що осінь… Ця осінь, з її барвами та дивовижами цьогоріч була не для неї. Вона сиділа на лавці у парку, втупившись в одну точку. З дерев падало останнє пожовкле листя, сонце грало її кучерями. Та вона не помічала. Наче закам’яніла. Ніби хтось вирвав сеpце з її грудей. Ніби життя зупинилося…

Вона не могла зрозуміти, змиритися з втратою, а сеpце проймав пекучий бі∧ь. В горлі стояв комок, а на очі наверталися сльози. Пішов… Пішов назавжди. Ця жоpстока війна забрала його у неї.

Поруч проходили люди, а що люди, що їм до чужого гоpя. Сидить, та й сидить. У кожного своє. І лише один чоловік поцікавився, що сталося, попросив присісти,- неблагонадійний, як би його назвали. А в очах своя печаль.

Розговорилися. Незчулася, як зовсім чужій людині “вилила душу”. А старий слухав. Не перебиваючи. Бо умів слухати. І це, мабуть, тоді їй було потрібне найбільше. А тоді сказав лише коротке: “Не переживай! Вчора вже історія, завтра – невідомість, а сьогоднішній день – подарунок.”

Вона втерла сльозу. Здавалося, на мить закрила очі, а як розплющила – поруч нікого, тільки вітер грайливо бавиться її кучерями і ховає відблиск вечірнього сонця.

З вдячністю подивилася вгору, промовляючи єдине слово: “Дякую!” За подарунок. Адже ми творимо своє сьогодні. Бо в нас лише ця мить. І вона,- прекрасна. Навіть, якщо доведеться зробити зусилля. Особливо, якщо доведеться.

Може просто треба перестати боятися жити і прийняти все, як є. А ще, вимовити оте цілюще слово: “Дякую!” Адже випадковості не випадкові. Ангели живуть серед нас.

Автор: Марія Серпанок