fbpx
Дозвілля
Невже так важко зайти в магазин і купити мені соняшнику? – лютувала Вікторія. – Невже так важко за цілий день вийти з хати і піти в магазин? – огризався Тимофій

При надії!

– Так. Важко, бо мені важко взуватися, – продемонструвала велике пузяко Віка.

– То взувай щось інше!

– Іншого нема!

– Якби треба було, ти б знайшла.

– То нащо ти мені тоді здався, як не можеш принести елементарного? І мовчи, як не хочеш аби я до тебе тиждень не говорила.

– Ви собі це уявляєте? – виливав душу друзям. – Я на роботі, вже втомлений, йду додому аби відпочити, а тут без ложки мозок виїдають.

– Моя фанатіла без огірків, – ділився дворазовий батько Андрій, – Я без баночки хрустких до хати не заходив, так би мовити, випереджав події. Вчися, салага. Їх краще не дратувати. Вона потім при кожній нагоді буде нагадувати, що ти дитину не любиш.

– Ви собі це уявляєте?,- виливала душу подругам. – Я цілий день місця собі не знаходжу, чогось хочу, а чого сама не знаю. І от відчуваю, що хочу соняшник. Іду вдягатися. Все тисне, куртка парить, чоботи не застібаються. І я маю терпіти таке через якусь нещасну пачку соняшнику? Хіба він не може зайти в магазин і купити? Я ж не прошу купити тонну. Не прошу ікри заморської чи нові чоботи.

– Саме так, – потверджувала дворазова героїня-мати Іринка, – Вони елементарного не можуть зробити. А ти мусиш виношувати, терпіти, не спати ночами. Самолюб.

Вони не говорили. Кожен вважав себе правим і хотів від іншого розуміння і турботи. Але важче сказати йому чи їй, що тобі важко і морально, і фізично, страхи супроводжують тебе кожну хвилину, обов’язок чогось невідомого страшного навис над вами обома. А ви не об’єднані і не можете протистояти обставинам. Вони леліяли і плекали свою образу, і чекали слушного моменту аби вкотре помножити негативні емоції. До кінця терміну і він і вона прагнули не бачити один одного.

Вона ще відходила, не могла ворухнутися, а він уважно слухав медсестру, як тримати дитинку і як її переодягати. Як ставити на бочок, як тримати після годування, як міняти памперс. Він бережно тримав маленьке диво, це було справжнє чудо і він був його свідком. Яка ж Віка молодець, трималася мужньо, хоч і перелякалася, як і він. Вони міцно тримали один одного за руку всю дорогу. А потім йому несуть ось це маленьке, пискливе, кладуть на нього і просять зігріти. Просять зігріти. Він огортає долоньками це маленьке диво і розуміє, що забув всі претензії і образи. Це «страшне» настало і він не може ним намилуватися, ніс точно не його.

Тіма великий молодець. Думала, що тицьне їй дитину і лиш нервово перебиратиме пальцями, але ні, тримає сам, так бережно-бережно, як вона і мріяла. Це все варте було цього. Кожен паскудний день, кожен кілограм, кожну хвилину переживання. Звісно, вона не забула, що він не купив їй тоді соняшник і обов’язково штрикне цим. Але не сьогодні.

Фото ілюстративне.