Я не розуміла, чому у мене раптом забрали цю можливість. Я не зробила нічого поганого, щоб так страждати. У житті кожної людини настає момент, коли контакт з родиною потрібен, як кисень. Коли вони цього не мають, вони стають дуже самотніми. Я нікому не бажаю такої старості, до якої дожили ми з Данилом.
Більше двадцяти років я не бачила своїх онучок. Вони виросли не знаючи мене. Я й досі не знаю, чому так сталося. У чому була моя провина?
Понад двадцять років тому мій син і невістка вийшли з нашої квартири, грюкнувши дверима. Здавалося б, невелике непорузуміння обернулась роками мовчання і затаювання образ. Два десятиліття я не бачила ні своєї єдиної дитини, ні онучок. Коли ми випадково зустрічалися на вулиці, син або його дружина швидко брали дівчат за руки і переходили на інший бік….
Петро, наш син, завжди був проблемною дитиною. Він йшов своїм шляхом, не поважав нашу думку, все робив по-своєму. Я хотіла, щоб він вступив до університету, але не вийшло. Він дуже рано створив власну сім’ю. Я не була в захваті від цього, але Данило переконав мене, що ми повинні дозволити нашому синові жити за його власним бажанням, а не за нашим.
Через півтора року після весілля моя невістка народила Олесю. Мала був чарівна. Я була в захваті від неї! Народження онуки омолодило мене щонайменше на десяток років. Я відчувала себе сповнению бадьорості та сили. Я не працювала, тому була переконана, що син і невістка попросять мене доглядати за Олесею, коли Ірина повернеться на роботу. Однак виявилось, що вони вважають за краще платити чужій людині, щоб та доглядала за дитиною.
– Мамо, – терпляче пояснив мені Петрик. – Ми з Іриною не хочемо використовувати тебе. Ти маєш повне право на відпочинок, минули ті роки, коли тобі доводилося займатися пелюшками…
Я швидко відвернулась, щоб він не помітив сліз на моїх очах і того, як боляче мені було від його слів. Під час нечастих візитів до нашого помешкання невістка не дозволяла мені доглядати за онукою. Я не розуміла її поведінки. Моє серце розривалось за цю маленьку істоту, в той час як її мати… Вона просто заважала мені спілкуватися з моєю власною онукою!
– Олеся не любить незнайомців, – пояснив Петро, коли його дружина пішла годувати маленьку дитину в іншій кімнаті.
З часом стало ще гірше. Моя невістка не хотіла, щоб я виходила з маленькою на вулицю, бо я занадто щільно кутала її і наражала на небезпеку захворіти. Я не могла готувати для неї, бо додавала занадто багато солі в їжу. Все, все, що я робила, я робила – було неправильним і дратувало мою невістку!
Незабаром Ірина народила другу доньку. Наталка була зменшеною копією своєї старшої сестри. Я любила її так само сильно, як і Олесю. На жаль, мені не вдалося насолодитися її присутністю і близькістю.
Наталці було близько трьох, може, чотирьох місяців, коли вона з батьками та сестрою завітала до нашого скромного дому. Це був їхній перший візит відтоді, як народилась молодша дитина. До цього ми бачилися щотижня. Я й досі не розумію, чому мій син і невістка вирішили так раптово віддалитись від нас.
– Люба, бабуся ще не встигла тебе як слід розгледіти! – Щебетала я до онуки, як тільки Петро звільнив її від великого космбінезону. Ірина пирхнула.
– Мамо, ти ж розумієш, – почав ніяково пояснювати син. – Наталка народилася восени, це не найкращий час для відвідування, в повітрі багато мікробів….
– Ви ж самі казали, що дітей треба загартовувати, – зауважила я.
– Петре, я не можу тут більше залишатися! – вигукнула Ірина. Перелякана дитина почала плакати. – З мене досить цієї постійної критики, встромляння носа в речі, які нікого не стосуються! Я мати і знаю, що найкраще для моїх доньок!
– Але ж Іринка… – спокійно почала я. Невістка не дала мені договорити.
– Йдемо геть! – наказала вона.
Петро машинально підвівся зі стільця і почав одягати заплакану Наталку.
– Олесю, ходімо, мама одягне тобі курточку!
Коли вони вийшли, ми з Данилом подивилися один на одного спантеличено і шоковано. Чого насправді прагнула Ірина і чому Петро так легко піддався на її вмовляння? Зрештою, якщо виникла проблема, про неї треба говорити! Щотижня я з нетерпінням чекала на приїзд сина.
Зрештою, він не мусив їхати з Іриною, якщо вона не хотіла… А мені так хотілося побачити онучок. Я не розуміла, чому у мене раптом забрали цю можливість. Я не зробила нічого поганого, щоб так страждати.
У житті кожної людини настає момент, коли їй, як кисень, потрібен контакт з родиною. Коли його немає, вона стає дуже самотньо. Я нікому не бажаю такої старості, до якої дожили ми з Данилом. Петро не з’являвся в нашій квартирі. Минали місяці, які, не знати коли, почали швидко перетворюватися на роки. Я продовжувала сподіватись, що одного дня мій син постукає у двері і повернеться в моє життя, ніби нічого й не сталося. Однак такий момент все не наступав…
Всі ілюзії розвіялися, коли я випадково зустріла Петра з Іриною та дівчатами в торгівельному центрі. Зрештою, це мало статися, адже ми жили всього за кілька вулиць один від одного. Побачивши мене, Петро сказав щось на вухо своїй дружині, вона подивилася в мій бік, а потім швидко вивела дітей з магазину. Я затремтіла. Відчуття було таке, ніби хтось дав мені ляпаса.
Я прийшла додому в сльозах. Того дня я втратила надію на те, що коли-небудь ми знову будемо контактувати Думала про випадкову зустріч. Дівчата були вже такі великі… Найгірше бувало на Святвечір або інші свята, коли ми з Данилом сідали за стіл. Я тоді почувалася такою самотньою!
З кожним роком мені ставало все гірше і гірше, а сили занепадали. Моєму чоловікові було краще, але час не пощадив і його. Ми мусили це визнати – ми були старі й самотні. Одного разу Данило прийшов додому з поліклініки схвильований.
– Я бачив нашу Олесю! – оголосив він у дверях. – Вона гуляла з коляскою! Здається, вона стала мамою… Я була зворушена. Моя маленька Олеся стала мамою! Мабуть, минуло більше часу, ніж я відчувала. Мій смуток поглиблювався. Я стала прабабусею і навіть не змогла побачити правнука… А може правнучку? Я навіть не знала, хлопчика чи дівчинку народила Олеся!
Одного зимового дня ми з Данилом пішли на цвинтар. Давно ми не відвідували могили близьких і мені хотілося поставити свічку за тих, хто відійшов у вічність. Я замислено стояла біля могили свого тестя, коли відчула сильний поштовх у плече.
– Дивись, то Олеся… – почула голос Данила. Я швидко повернула голову в тому напрямку, куди вказав мій чоловік. Дійсно, Олеся наближалась в нашому напрямку разом з чоловіком. Вона штовхала перед собою дитячий візочок. Здавалося, що вона спочатку збиралася втекти, але її супутник рішуче потягнув її до нас.
– Добрий день, – привіталась я.
– Добрий день… – відповіла онука. Чоловік, який її супроводжував, мовчки кивнув. Запала незручна тиша. Раптом онука вийшла із задуми і, показавши на маленьку дівчинку, що сиділа в колясці, сказала:
– Це Анна, моя донька.
– Вона справжня красуня і дуже схожа на тебе, коли ти була немовлям, – чесно зауважила я. – Жінка сором’язливо посміхнулась.
– Так… Мама теж так каже.
– Як у них справи? – Я запитала незворушним голосом, хоча була близька до того, щоб розплакатися.
– Нічого, – знизала плечима онука, – вони…
– Я бажаю, щоб і твої батьки залишилися на самоті в старості! – Не знаю, чому я так сказала.
Олеся стояла наче скам’яніла. Вона виглядала так, ніби не знала, що сказати.
– Я… прошу вибачення від їхнього імені. Я не знаю, про що тоді йшлося, але… я давно хотіла відвідати вас, але мені бракувало сміливості.
– Дорогенька, двері нашого дому завжди відкриті для тебе і твоєї сестри, – знизала плечима я. – Як і для твоїх батьків. Але я не думаю, що вони приймуть це запрошення….
– Не думаю, – сумно зізналася Олеся. – Вибач.
Вона сіла зі мною на лавку біля могили мого тестя і її прадіда. Ми почали розмовляти. Олеся детально розповіла мені про своє життя. До мене поверталась віра і надія в майбутнє. Онука пообіцяла приїхати до нас наступного дня.
Моє серце зараз зайняте маленькою Анною.
Вона з’явилася в моєму житті випадково і принесла багато радості. У чотирьох стінах нашої квартири знову залунав дитячий сміх. Олеся повернулася на роботу, а я – по черзі з її свекрухою – доглядаю за маленькою Анною. Дівчинка неймовірно жвава дитина, я б ніколи не подумала, що знайду в собі сили доглядати за нею.
Поява Олесі та Ані змінив моє життя на краще. Я знову відчуваю себе на десяток років молодшою, бо у мене є причина вставати вранці з ліжка. Петро та Ірина не вийшли зі мною на зв’язок, але що ж, не можна мати все. Я щаслива, що моя онука і правнучка поруч зі мною. А наступного тижня Олеся обіцяла привезти до нас свою сестричку Наталку!
