Невістка подарувала мені ванільний лосьйон на іменини, у рожевій коробці з “жіночністю та теплом”, ніби мені бракувало солодкості. Я бризнула на руку, та аромат перетворив хату на комору з варенням, нагадуючи про дистанцію з Юлею – її тренди проти моїх трав. Щойно вони пішли, я почала змивати це неподобство

Невістка подарувала мені ванільний лосьйон на іменини, у рожевій коробці з “жіночністю та теплом”, ніби мені бракувало солодкості. Я бризнула на руку, та аромат перетворив хату на комору з варенням, нагадуючи про дистанцію з Юлею – її тренди проти моїх трав. Щойно вони пішли, я почала змивати це неподобство

Я посміхнулася і подякувала. Звичайно. Але щойно гості пішли, я одразу почала мити руки. І хоча я лише раз намастила, аромат лосьйону пронизував усе. Тепер навіть мої рукавиці пахли, як сироп на полиці.

Я не хочу сказати щось зайве. Серйозно. Люди іноді думають, що якщо жінка за шістдесят каже чесно, то вона бурчить. Але я просто не можу прикидатися. Особливо, коли мене щось чіпляє. І мене чіпляє, коли хтось дарує подарунок, який більше схожий на формальність, ніж на турботу. Я завжди думала, що за стільки років у ролі матері, свекрухи та бабусі навчилася розбиратися в натяках. Але цього разу справді не знала, чи тішитися мені, чи прикрощатися. На іменини я отримала… флакон ванільного лосьйону. Від невістки. І не елітний, а той, що щипле ніздрі. Як ароматизований гель для посуду.

Я посміхнулася та подякувала їм. Звичайно. Але щойно гості пішли, я одразу почала провітрювати кімнату. І хоча я лише раз намастила, аромат пронизував усе. Тепер навіть мої серветки пахли, як у кондитерській на базарі. І це був лише початок…

Я швидко про це пошкодувала.

Мій син та його дружина Юля завітали до мене на іменини в село під Львовом. Вони принесли букет ромашок та пакунок, загорнутий у кольоровий папір.

«Для нашої милої мами», — прощебетала Юля, передаючи мені подарунок. «Сподіваюся, тобі сподобається».

Я посміхнулася, хоча сам її тон мене трохи зачепив. Такий приторний, що аж посмакувало. Я відкрила пакунок – всередині був флакон лосьйону, весь у рожових завитках.

«О, як… гарно», — сказала я, підносячи пляшку до носа. «Ваніль?»

«Так! Я обожнюю цей аромат», — Юля сплеснула в долоні. «Я одразу подумала про тебе. Такий теплий, затишний…»

У цей момент мій син закотив очі.

– Моя мама завжди казала, що не любить солодкі запахи…

«Ой, Несторе, припини», — прошепотіла вона.

Щоб уникнути незручності, я намастила ним один раз на зап’ястя. І за мить я пошкодувала про це.

«Отакої…» — тихо промовила я.

«Але ж воно так приємно розтікається!» — здивувалася Юля. «Відчуваєш? Відразу стало м’яко».

«Гм… як у кухні після варіння варення», – пробурмотіла я собі під ніс, але почув лише Нестор. Він прикрив рота рукою та вдав, що чхає.

Я вдавала, що щаслива.

Ми всі сиділи у хаті, потягували чай та їли пиріг з яблуками. Діти бігали по рушнику, мій чоловік дрімав у своєму кріслі біля печі, а аромат ванілі чіплявся за кожен мій порух.

«Щось так пахне…» — спитала Галина, моя сусідка з сусідньої хати, підозріло дивлячись на стіл. «Це від свічки?»

«Ні, це я», – відповіла я з вимушеною посмішкою. «Я отримала цей лосьйон від невістки. Ваніль».

Галина скривилася, ніби щойно надкусила кисле яблуко.

«Ага… Ну, незвично», — прошепотіла вона змовницьки.

«Я ж казала, що це чудово», — сказала Юля, зістрибуючи зі стільця. «І він довго тримається. Я якось намастила ним рушник, і він чудово пахнув цілий тиждень!»

«Це багато що пояснює», — пробурмотіла я і зробила ковток чаю.

У цей момент мій онук, Максим, зайшов до хати. Він зупинився у дверях, шморгнув носом і скривився.

– Бабусю, щось чіпляє. Наприклад… у коморі з варенням.

Тиша впала, як дощ. Навіть мій чоловік прокинувся.

«Максим!» — обурено сказала Юля. «Не можна так казати! Це ж дуже делікатний лосьйон!»

«Але ж справді, мамо, так у коморі чіпляє», — наполягав Максим із дитячою прямотою.

«Можливо, ваш лосьйон просто… надто свіжий для мого віку», – м’яко сказала я.

«О, мама нічого не знає про сучасне», – закотила очі Юля. «Ваніль зараз у тренді».

Я не могла цього витримати.

Наступного дня я прокинулася з легким запамороченням. Перше, що я відчула, був не запах свіжого хліба, а… ваніль. Всюдисуща, задушлива, нудотна ваніль. Я витягнула себе з ліжка, глянула у дзеркало і сказала собі:

– Тут чіпляє, ніби все в сиропі.

Я більше не терпіла цього. Я кинула хустку в прання. Також рушник, простирадла та фіранки. Все, що могло вбратися «ванільним ароматом». А потім я відчинила всі віконниці.

«Що ти наробила, жінко?» — бурмотіла я собі під ніс, вішаючи фіранки на подвір’ї.

Раптом задзвонив телефон. Це була Юля.

«Доброго ранку, матусю!» — весело вигукнула вона. «Як тримається лосьйон?»

«Він все ще тут, так. Хоча я намагаюся випрати його з фіранок», – саркастично відповіла я.

«Ого… То він такий стійкий? Я так і знала! Я ж казала Нестору, що це буде знахідка».

«Хм… не впевнена». Перш ніж я встигла стриматися, слова вилетіли.

– Матусю… але я мала добрі наміри.

– Я знаю, і я ціную це. Але знаєш, можливо, в майбутньому… нехай подарунки будуть трохи більше… моїми?

«Тобто менш модними і більше як для бабусі?» — саркастично запитала вона.

«Ні, люба. Менше пов’язаними з кухнею», – відповіла я.

На іншому кінці запала тиша. Потім лише тихе:

– Добре, я розумію.

Я повісила білизну на мотузку і посміхнулася сама собі. Можливо, я все ж таки щось здобула.

Я була розчарована.

Увечері до мене прийшла сусідка з шматком сирника.

– Скажи мені чесно, – вона сиділа на кухні, дмухаючи на чай, – що ти зробила зі своєю невісткою, що вона подарувала тобі такий лосьйон?

– Нічого, вона просто… мала наміри.

«Я теж бажаю тобі добра, і я не дам тобі ароматизовану пасту в пляшці», – сказала вона, і я мало не облилася чаєм.

«Розумієш», — сказала я, сміючись, — «і тому ти мені подобаєшся більше, ніж деякі родичі».

– А твій Нестор, нічого? Хіба він не помітив, що мама ходить, як рухомий ароматизатор?

– Він помітив. Але що ж він мав сказати? Його дружина старалася, тож він вдав, що мовчить.

Галина серйозно кивнула.

«Пам’ятаєш, як невістка подарувала мені старі рукавички на день народження? І сказала, що вони «згодяться на город, бо товсті»?»

«А потім вона купила тобі мийку для кухні», — дражливо додала я. «Я пам’ятаю».

– Саме так. Я надаю перевагу тому, щоб мені нічого не давали.

– Ну, скажіть мені… Невже так важко вибрати подарунок?

– Ні, але ж ти не погоджуєшся на будь-що. Є різниця.

Я відкусила шматочок сирника, подивилася на подругу і тихо сказала:

– Іноді я думаю, чи справді я подобаюся Юлі, чи вона просто прикидається.

Галина пильно подивилася на мене.

– Можливо, ти також іноді прикидаєшся?

Я не відповіла. Бо, можливо, вона мала рацію.

Вона пильно подивилася на мене.

У неділю я запросила родину на вечерю. Борщ, голубці та вареники з вишнями — класичні страви з нашого краю. Юля з’явилася з Нестором і Максимом, посміхаючись, як у рекламі чаю.

«Так смачно пахне!» — вигукнула вона з порога. «Цього разу бульйон, а не ванільний?»

Я посміхнулася, витираючи руки об фартух.

– Я вже три дні провітрюю хату.

Юля закотила очі.

– Мені здається, що ви трохи перебільшуєте. Цей лосьйон справді гарної якості.

«Можливо, це й добре, але для кухні, а не для рук», – відповіла я. «А я волію пахнути у кухні травами, а не сиропом».

Запанувала тиша. Навіть Нестор отетерів.

– Мамо… – почав він примирливо, – Юля хотіла тобі догодити.

«І це похвально», — перебила я.

Юля пильно подивилася на мене.

– Тож тепер я маю відчувати докори за те, що купила подарунок?

«Ні, дитино», — зітхнула я. «Але коли ти не знаєш, що купити комусь, ти питаєш, або даруєш картку з магазину. Або… не даруєш нічого. Іноді твоєї присутності вистачає».

Юля стиснула губи.

«Бабусю, цей борщ кращий за твій лосьйон!» — задоволено сказав онук.

Юля подивилася на нього з подивом.

«Це комплімент!» — засміявся Нестор.

Я посміхнулася.

Після вечері, поки Нестор і Максим гралися у дворі, а Юля допомагала мені прибирати зі столу, між нами запанувала дивна тиха атмосфера. Я відчувала, як щось тягне її.

«Мамо…» — нарешті тихо почала вона. «Я справді старалася. Я хотіла, щоб ти відчула, що я про тебе дбаю».

Я поставила миску й уважно подивилася на неї.

– Знаю, але іноді ми так стараємося, що забуваємо запитати, чи справді це потрібно іншій стороні.

– Але… я хотіла довести свою турботу.

Я посміхнулася. Вперше того дня я щиро посміхнулася.

– І я не хотіла бути тією, хто все осуджує.

Юля мимоволі вибухнула сміхом.

– Гаразд, зізнаюся… я трохи захопилася. Можливо, наступного разу я запитаю, перш ніж купувати щось ароматизоване.

«Можливо…» — додала я, — «наступного разу приходь без подарунка. Посидь зі мною, випий чаю, поговоримо про село, про город».

«Домовилися», — сказала вона, тепло посміхаючись.

Ми стояли на кухні, і аромат борщу все ще витав у повітрі, витісняючи залишки ванілі. Юля обійняла мене легко, ніби вперше за довгий час. Нестор зайшов, тримаючи Максима за руку, і кивнув, ніби все зрозумів без слів. Галина, проходячи повз вікно, помахала рукою – вона завжди знала, коли в хаті мириться.

Але той лосьйон все ще стояв на полиці в шафі, як нагадування. Я іноді діставала його, нюхала і думала: чи то Юля справді не знала моїх уподобань, чи просто хотіла показати, що вона “сучасна”? Нестор потім казав, що це дрібниця, але я бачила, як він сам морщиться від того запаху. Максим малював картини з ванільними монстрами, сміючись, що бабуся тепер “солодка, як пиріг”. А Галина жартувала, що наступного разу подарує мені звичайний мед з пасіки – без добавок.

Час минав, і ми з Юлею стали частіше розмовляти по телефону. Вона розповідала про роботу в місті, про нові рецепти, а я – про город, про те, як цвітуть соняхи під Львовом. Одного разу вона навіть приїхала сама, без подарунків, і ми просто пили чай на лавці, дивлячись на захід сонця. “Знаєш, матусю, – сказала вона тоді, – я думала, що подарунки роблять нас ближчими, але, мабуть, слова важливіші”. Я кивнула, але в середині мене щось ворухнулося – чи не забагато ми всі прикидаємося, щоб не образити?

Василь, мій чоловік, прокинувся від дрімоти і буркнув: “Нарешті ти не солодка, як той лосьйон”. Ми засміялися, і той вечір став одним з тих, що запам’ятовуються. Але іноді вночі я прокидалася і думала про Юлю: чи зрозуміла вона, що я не проти солодкого, просто не такого, що чіпляє? Чи наступного разу вона все ж запитає?

І ось тепер, коли осінь фарбує листя в золоте, я дивлюся на той флакон і питаю себе: а чи не варто мені самій подарувати їй щось “сучасне”, щоб перевірити? Чи краще просто запросити на чай і забути про аромати? А ви як гадаєте – чи варто завжди говорити правду про подарунки, чи мовчати заради миру? І чи не стаємо ми з роками надто чутливими до таких дрібниць, як ванільний лосьйон?

You cannot copy content of this page