Нещодавно сваха, поклавши руку мені на плече, впевнено сказала: — Не пхайтеся, молоді самі розберуться. Але моєму синові Богданові, який тягне на собі не лише свою, а й їхню родину, така незалежність коштує здоров’я. Я пообіцяв собі, що з цим кінцем тижня я покладу край цьому безладу, навіть якщо доведеться посваритися з усіма
Я мусив це обговорити зі сватами. Моє серце не витримує дивитися, як Богдан, наш найменший син, відриває від себе останнє, аби лише тішити свою міську родину. Ми з Марією, його матір’ю, відмовляємо собі у всьому, як можемо, щомісяця надсилаємо їм частину своєї пенсії, аби полегшити тягар міського життя, але то все одно — крапля в морі.
У нас три дитини, але всі наші заощадження ми спрямовуємо саме на Богдана, бо він там справді ледве зводить кінці з кінцями. Нещодавно я через давніх знайомих домовився про пристойне місце для нашої невістки Соломії, робота в бібліотеці при університеті, стабільність і соцпакет. Та вона лише знизала плечима, подякувала і зробила все по-своєму.
А сваха, замість того, щоб поговорити з донькою як слід, глянула на мене через окуляри і сказала, мовляв, діти вже дорослі, самі вирішать. Добре вони вирішать, як же! Коли це все скінчиться, мені вже сімдесят буде, а Богдан так і бігатиме по місту, як віл у ярмі.
Ми з Марією живемо у нашому старому сільському будинку. Ми тут народилися, виростили наших трьох дітей: двох доньок і сина. Усі вони вже давно розлетілися по своїх гніздах, кожен має свою сім’ю. Старша донька Надія одружилася і влаштувалася у районному центрі, їздить до нас рідко, бо й сама має двох школярів і чоловіка з його родиною. Середуща донька Катерина вийшла заміж за місцевого хлопця з сусіднього села, тож ми бачимося з нею частіше, вона приїздить нам допомогти з городами чи чимось по господарству.
А от наш Богдан, наймолодший. Ми завжди мріяли, що він залишиться біля нас, візьме на себе наше господарство, коли ми вже не зможемо. Але він, закінчивши навчання у місті, привів до нас Соломію. Вона була єдиною дитиною у своїх батьків, вони жили у великому місті, де Богдан навчався. Звісно, і мови не було про те, щоб молода міська дівчина переїхала у наше село, до старої хати, де туалет на вулиці, а вода зі своєї криниці.
Тому ми й залишилися з Марією вдвох.
Тримаємо невелике господарство: кури, кілька кролів, трохи городу, аби було чим своїм харчуватися. Обидвоє ми вже на пенсії. Але я, Слава Богу, ще маю сили працювати. Я влаштувався на невелику місцеву пилораму охоронцем. Ніколи гроші зайвими не бувають. Тим паче, у нас вже шестеро онучат. Хочеться, щоб було чим їх пригостити, коли приїжджають.
Але найважче доводиться нашому Богданові.
Вони з Соломією виховують трьох діток. Найстарша вже у другий клас ходить. І уявіть собі: працює лише Богдан. Він водій-експедитор, щодня за кермом по десять-дванадцять годин, розвозить якісь товари по місту. Зарплата ніби й не маленька, але ж вони живуть у великому місті. Там ціни інші. Усе потрібно купити: від хліба до одягу, за квартиру платити, комунальні послуги величезні. І, як на зло, діти постійно хворіють, а лікування зараз коштує шалених грошей.
Тому найбільше з усіх наших дітей допомагаємо ми саме Богданові. Марія в’яже онукам теплі шкарпетки, я раз на місяць відправляю грошовий переказ — на оплату садочка чи ще щось термінове. Ми знаємо, що їм дійсно туго.
Якось я знову приїхав у місто, щоб привезти їм мішок картоплі та трохи консервації. Бачу, Богдан виглядає втомленим, ледве тримається на ногах. Поговорив я тоді з Соломією серйозно. Вона ж у нас освічена, закінчила педагогічний університет, мала б працювати вчителькою чи вихователем. Кажу їй:
— Соломіє, донечко, так не може далі тривати. Богдан згорить на цій роботі. Ти мусиш піти на нормальну роботу.
— Тату, я знаю. Але з трьома дітьми мене нікуди не беруть, — відповіла вона, опустивши очі. — А якщо беруть, то за копійки.
— Копійки — це краще, ніж нічого! — не витримав я. — А що ти робиш зараз? Що це за твої каталоги і креми?
— Це міжнародна компанія, тату. Це мережевий маркетинг, — вимовила вона з гордістю, наче це щось дуже важливе. — Я продаю біодобавки і косметику. Там можна вибудувати свою структуру, і тоді я буду отримувати пасивний дохід.
Я тоді аж остовпів. Богдан працює, а вона сидить вдома і мріє про якісь піраміди! Ну, добре, можливо, я чогось не розумію в сучасному бізнесі. Але це не стабільна робота. Зарплата там залежить виключно від того, скільки людей вона залучить, скільки продасть. Сьогодні густо, а завтра — порожньо. Може бути й таке, що за цілий тиждень вона нічого не заробить, тільки свій час змарнує, бігаючи по подругах.
Я тоді вирішив підійти з іншого боку. У мене ж є давній приятель, Микола. Він тепер завідує відділом у міському архіві, а в них постійно потрібні люди, з вищою освітою, для роботи з документами. Зарплата невелика, але стабільна, плюс соціальні гарантії. Я тоді дзвоню до Миколи, домовляюся, він каже, що візьме її на випробувальний термін.
Радісний, я знову дзвоню до Соломії.
— Соломіє! Я тобі знайшов роботу. У Миколи, в архіві. Ти ж любиш тишу, книжки. Це ж те, що треба! Стабільність!
— Ой, тату, дякую вам, — вона наче й щиро подякувала. — Але… ви знаєте, мені вже незручно відмовлятися від моєї справи. Тут перспективи, тут я скоро стану лідером групи. А в архіві — це ж копійки, і це просто перекладання паперів.
Вона мене не послухала. Послухала, кивнула головою, але зробила по-своєму. Пішла на чергову зустріч, де їй розказували про “великі гроші” і “незалежність”, а Богдан у той час сидів за кермом, розвантажуючи чергову партію товару. Це ж що за молодь така пішла? Хочеш їй порадити, як краще, а вона ігнорує, вважає себе найрозумнішою.
Я поїхав засмучений додому. Розповів усе Марії. Вона, як завжди, підтримала мене, але й сказала:
— Ну, що ж ми зробимо, старий? Вона ж доросла.
Але мене найбільше засмутило, що коли я приїхав наступного тижня до міста вже спеціально, щоб поговорити зі сватами — батьками Соломії, то вони мене взагалі здивували. Вони, колишні вчителі, інтелігенти, живуть у просторій квартирі, мають гарну пенсію. Я думав, вони підтримають мене, поговорять із донькою, пояснять їй, що таке відповідальність.
Запросили мене до себе на чай. Сидимо на кухні, п’ємо чай з якимось дорогим печивом, яке, я впевнений, коштує, як моя денна зарплата на пилорамі. Я почав обережно:
— Шановні сват і сваха. Я ось приїхав, бо мене дуже хвилює доля наших дітей. Богдан… він не справляється. Він працює на знос. Соломії потрібна стабільна робота.
Сват, Петро Іванович, погладив свою бороду, а тоді почав говорити якимось надто вже спокійним і виваженим тоном, наче читав лекцію:
— Михайле, ми розуміємо ваше занепокоєння. І ми вдячні, що ви так дбаєте про молодих. Але. Ви розумієте, це їхнє життя. Їхня сім’я. Ми теж намагалися допомагати, особливо коли народилася третя онучка. Але Соломія — вона незалежна, вона має свій погляд на речі.
— Але її погляд, Петро Іванович, коштує моєму синові здоров’я! — не витримав я, підвищивши голос. — Я їй роботу знайшов, а вона відмовилася. Вона сидить зі своїми баночками і кремами, мріє про мільйони, а Богдан, мій Богдан, тягне їхню оренду, харчі і дітей на своєму горбі. Він не віл! Він мій син!
Сваха, Валентина Олексіївна, поставила чашку і подивилася на мене трохи зверхньо. Відчуваю, що вона мене вважає якимось провінціалом, який не розуміється на їхньому міському житті.
— Михайле, не треба так драматизувати. Богдан — чудовий чоловік і батько, він справжній годувальник. А Соломія… вона шукає себе. Навіть якщо вона зараз заробляє невеликі гроші, вона вкладається у саморозвиток, це ж прекрасно.
— Прекрасно? — я вже ледве стримувався, щоб не почати кричати. — Прекрасно, коли твій син щоночі прокидається від ниття у спині, бо возить цілі дні ті мішки по місту? Яка там самореалізація, коли у дітей немає нового взуття?
— Заспокойтеся, Михайле, — сказала сваха. — Ми вас дуже просимо. Не пхайтеся. Вони самі розберуться. Вони молоді, вони сильні. Наше завдання — любити їх і не заважати. Не створюйте напруги між ними.
Мене це так обурило, що я ледве досидів до кінця чаювання. Ага, розберуться! Розберуться, як той млин без вітру. Вони звикли до того, що Богдан тягне.
А їм це, виявляється, навіть зручно. Вони, мовляв, їм допомагають — можуть дати їм торт на день народження чи відвезти онуків до моря раз на рік. Але ж це не вирішує головної проблеми. Проблема в тому, що у Соломії немає відчуття, що вона має стати надійним тилом для свого чоловіка. Вона хоче незалежності, а насправді стає тягарем, нехай і ненавмисно.
Повернувшись додому, я ще довго не міг заспокоїтися. Марія дивилася на мене і мовчала. Вона знає, що я маю рацію, але також знає, що нічого ми не змінимо. Ми лише старіємо, і наші можливості допомогти зменшуються.
Я ж і сам пам’ятаю, як мені було важко, коли ми з Марією тільки починали. Я працював на двох роботах, возив цеглу на будівництві, Марія працювала на фермі. Ми виховували трьох дітей, але ми завжди були єдиною командою. Ніхто з нас не мріяв про “пасивний дохід”, ми просто працювали.
Минуло ще два місяці. Богдан подзвонив. Голос у нього був глухий і втомлений.
— Тату, ти уявляєш, мені зарплату затримали на два тижні. А нам оренда горить, хазяйка дзвонить, погрожує виселити. Що робити?
Ясно, що робити. Я зняв усі свої “гроші на морозиво” і відправив йому.
Я вже й невістці намагався пояснити, що її мережевий бізнес — це дорога в нікуди.
— Соломіє, ти подивись. Ти витрачаєш гроші на ці свої баночки, а прибутку — нуль. Тобі ж уся ця косметика, певно, що не потрібна! Ти ж педагог, ти вчителька! Піди, хоч на пів ставки, до школи, у молодші класи. Це ж стабільність!
— Тату, ну не починайте знову, — відповідає вона, зітхаючи. — Я не хочу в школу. Там мала зарплата, а діти… хто з ними буде?
— А якби ти в архів пішла, хто б з ними був? — питаю.
— Ми б тоді щось придумали з Петро Івановичем і Валентиною Олексіївною, — каже вона. — А тут, тут я на себе працюю.
Ось має вона щось таке в характері: впертість, чи як це назвати. Хочеш їй краще порадити, хочеш їй допомогти, дати вудочку, а не рибу, а вона послухає і зробить по-своєму. Вона вважає, що її шлях — найправильніший. Що то за молодь пішла, яка не слухає старших? До сватів я вже більше не їздив. Телефоном говорю, а вони мені своє:
— Не пхайтесь до молодих, вони самі собі ради дадуть.
А мені серце ниє, що мій син, наш Богдан, тягне їхню родину, і, не побоюся цього слова, й сімейку сватів, які лише інколи допоможуть, а в основному сидять і спостерігають, як він вибивається із сил. Це ж несправедливо. Він молодий, йому треба жити, а він лише виживає.
Тепер я вже й не знаю, як маю допомогти сину. Я вже все, що міг, зробив. Грошима допомагаю. Роботу знайшов. Поговорив зі сватами. Нічого не допомогло. Як мені тепер вчинити, щоб хоч якось життя йому полегшити? Чи є якийсь спосіб, щоб вплинути на Соломію, щоб вона почула мене, зрозуміла?
Яке, на вашу думку, правильне рішення має прийняти батько у такій ситуації?
