— Тату, а ми куди поїдемо? Поїдемо на річку?
Андрій усміхнувся доньці.
— Ну, як хочеш, то, звісно, ходімо.
Андрій намагався виконувати всі побажання своєї маленької принцеси. По-перше, тому що разом вони бували дуже рідко. У Андрія був великий бізнес, і робота вимагала його постійної присутності. А по-друге, тому що він почувався перед нею винним за те, що на цілий рік просто забув про неї. Зараз наздоганяв втрачене, намагався проводити з нею якомога більше часу.
Коли Наталі не стало, він ніби загубився, не міг повірити, що таке взагалі могло статися. Він не був готовий, а вони навіть не були одружені. Не зробив їй пропозицію, все відкладав. А навіщо? Ну, і так все добре. Соня народилася, розумниця, красуня. Батьків у Наталі не було, тож підштовхнути його було нікому. Так і жив.
Зараз же він думав, що якби можна було відмотати життя трохи назад, він, звісно, поводився б інакше, не користувався б так просто тим, що було йому послано з небес. Як то кажуть, цінити починаєш лише після втрати.
Вони познайомилися зовсім випадково. Він проїжджав повз невеличке озерце кілометрів за сто від міста, і його буквально заворожив захід сонця над ним. Андрій зупинився, пішов у бік озера і там побачив її.
Вона була. Вона взагалі була не така, як усі. Хтось сказав би, що Наталя ненормальна, а Андрію здалося, що вона не земна, незвичайна. Дівчина стояла в легенькій сукні на березі й ловила рибу. Така картина… Картина, що просто заворожила його.
— Андрій, — він представився.
Дівчина відповіла.
Потім розпалила багаття, запакувала рибу в глину й годувала його. Він ніколи в житті не їв такої смакоти. Йому здавалося, що більше він не зможе навіть зітхнути без неї.
Андрій запропонував поїхати з ним. Він набрав повні легені повітря, щоб пообіцяти їй усе на світі. А дівчина просто відповіла:
— А я поїду. Навіть не треба вмовляти. Мене тут ніщо не тримає. Нікого в мене тут не лишилося.
Ось і все. Вони не розлучалися ані на хвилину. З часом Андрій, звісно, зрозумів, що Наталя не така, як усі. Вона зовсім інша. У неї був свій власний світ, і туди вона впускала його, інколи.
Усе змінилося, коли народилася Сонечка. Донька зламала її світ і її стіни. Наталя розгубилася. Вона кидалася з крайності в крайність: то не підходила до дитини, то не відходила, то депресія, то напади несамовиті веселощі.
Лише на тому озері вона трохи заспокоювалася. Андрій найняв одразу двох нянь. Одна придивлялася за донькою, друга — за дружиною. Лікарі не вважали її хворою, швидше — дуже тонкою натурою. Ну, бувають такі люди, генії.
Наталя пішла, коли у нього був вихідний. Він відправився на прогулянку з донькою, повернувся, а її немає. Думав, пішла до магазину, а може, й ще куди не надовго. А пізно ввечері йому подзвонили. Її знайшли відпочивальники на тому самому озері.
Наталя лежала на березі з порожньою упаковкою від якихось ліків. Він досі не міг зрозуміти — чому? Звинувачував себе, що був недостатньо уважним до неї. Хоча лікарі казали, що Наталя просто не змогла впоратися з післяпологовою депресією.
Минуло три роки. Андрій завжди розповідав Соні про маму. Розповідав, яка вона була гарна, як багато всього вміла і що любила. Соня зовні дуже сильно була схожа на неї. І від цього серце стискалося ще сильніше.
І ось тепер у нього перший день відпустки. І він твердо вирішив, що всю відпустку проведе із Сонею. Почали з походу. Так назвала їхню вилазку на природу Соня. Вона взагалі-то й ініціатором була, подивившись якийсь мультфільм, сказала, що треба обов’язково йти стежками в похід, а потім поїсти на галявинці. Андрій слухняно ніс дорожню сумку, наповнену всякими смаколиками.
— Тату, дивись, як гарно!
Соня розкинула руки й засміялася. Андрій усміхнувся. Його дівчинка завжди була дуже відкрита.
— Тату, дивись!
Андрій навіть не встиг розгледіти, на що вона вказувала, як Соня кудись подалася. Андрій кинувся за нею і тут же побачив доньку поруч із дівчиною. Не одразу, правда, зрозумів, що це саме дівчина, бо вдягнена вона була аби в що.
— Добрий день, ви рибу ловите?
Незнайомка зиркнула очима на Андрія, потім усміхнулася Соні.
— Так, ловлю.
— Моя мама теж любила ловити.
Андрій насупився. Він тільки зараз звернув увагу на одяг рибалки, і зрозумів, що вона була звичайною жебрачкою, бродягою.
— Соню, ходімо, не будемо тьотю відволікати. У неї свої справи, турботи.
І, мабуть, голос його пролунав надто різко, бо Соня подивилася на нього здивовано.
— Тату, ну тут так добре. Давай просто тут влаштуємо пікнік, і тьотя з нами посидить, покаже нам рибку, яку впіймала.
Йому здалося, чи ця бродяжка всміхнулася? Ніби вона сміється над ним, а вона незрозуміло хто і що! Андрій добре розумів, як він виглядатиме, якщо схопить Соню й потягне геть від цієї асоціальної особи. Соня буде опиратися. Вона ж вперта, як справжній осел. А ця жебрачка буде реготати йому в спину.
— Гаразд, Соню, давай.
І тут же він побачив, як брова дівчини піднімається. Мислено показав їй язика. Вони з Сонею швидко розкинули пару покривал і розклали все, що привезли із собою. Незнайомка спостерігала за всім збоку, а потім почала згортати вудки. Андрій про себе усміхнувся, а Соня швидко підійшла до неї.
— Мене Соня звати.
— А мене Рита.
— Рито, ходімо до нас, розкажеш мені про рибу.
І дівчинка довірливо взяла її за руку, Андрій аж сіпнувся, хотів крикнути: «Там інфекція, вона ж бродяжка!» — але натрапив на насмішкуватий погляд синіх очей.
Він дуже сподівався, що вона відмовиться, і навіть хотів їй непомітно запропонувати за це грошей, але дівчина, усміхнувшись, кивнула.
— Добре, я страшенно зголодніла.
Андрій зітхнув. Ну що ж, він потерпить. Лише заради Соні. Але потім терміново повезе доньку до міста, щоб відмити, продезінфікувати. Як же це цікаво — їсти, якщо поруч буде знаходитися це чудо-юдо. Воно ж явно смердить до нестями, адже бомжі не можуть пахнути фіалками.
Дівчина підтягнула широкі штани й сіла по-турецьки на плед. На подив Андрія від дівчини пахло свіжістю і трохи чаєм чи якимись фруктами. Він постарався не показати свого подиву, промовчав, швидко розставив пластиковий посуд, і вони взялися за їжу.
Андрій майже не брав участі в бесіді, а Рита й Соня базікали як подружки. Донька розпитувала про рибу, про село, що виднілося неподалік, про небо й про воду, взагалі, про все, що бачила. Таке відчуття, ніби вона взагалі ні з ким ніколи не розмовляла.
Дівчина відповідала спокійно, деінде навіть смішно. Потім Соня попросилася спробувати спіймати рибку. Рита кивнула, взяла вудку. У Андрія в голові щось клацнуло. Зовсім недавно він бачив таку саму в магазині, і коштувала вона дуже недешево. «Ну от ще й злодійка. Треба слідкувати за речами». Дивно, звісно. Соня зазвичай ніколи не підійде до людини, якщо вона не розташовує до себе. Хоча ті, хто краде, якраз-таки вміють це робити.
Соня завмерла з вудкою в руках. Дорослі стояли позаду, боючись порушити тишу. Нарешті Андрій наважився, спитав шепотом:
— Де вудку поцупила?
Рита глянула на нього, усміхнулася.
— А там більше нема.
Андрій розгубився. Сказано це було таким тоном, ніби він теж хотів украсти. Він засопів, хотів сказати щось грізне у відповідь, але Рита тут же приклала палець до губ.
— Тихо, клює.
Соня старанно підсікла, як їй пояснювала дівчина, і потягнула рибу до берегу. Обличчя дівчинки було настільки натхненним, що Андрій навіть усміхнувся. Ну а коли спільними зусиллями улов опинився в руках, Соня захлопала в долоні:
— Я спіймала! Спіймала!
Потім подивилася на Риту.
— А можна я її відпущу?
— Звісно, можна. Відпускай.
Андрій почував себе не в своїй тарілці. Щось із цією бродягою було не так. Вона нічого не просила, але навіть не це його бентежило, а щось інше, чого він не міг зрозуміти. Поки думав, ледь не прослухав бесіду доньки з Ритою.
— Мій тато у відпустці, тож ми через день знов приїдемо і знов влаштуємо пікнік. Ти прийдеш?
Рита хитро подивилася на розгубленого Андрій й усміхнулася, як йому здалося, єхидно.
— Звісно, прийду, якщо тато не проти. Я думаю, татові теж треба відпочити. Давай відпустимо його порибалити, а самі позасмагаємо.
— Ой, здорово!
Соня застрибала, залопотіла в долоні.
— Здорово, тату! Скажи Риті, о котрій їй приходити? Ну не можна ж щоб вона цілий день нас тут чекала.
— Соню…
Донька почала округляти перелякані очі. Вони ніби кричали: «Тату, ти ж не скажеш “ні”». Андрій здався, мислено прибивши цю Риту пару разів, і відповів:
— Давайте домовимося, може, о другій годині дня.
Маргарита кивнула.
— Добре. Бувай, Соню.
Рита глянула на нього, усміхнулася, і він напевно побачив, як вона показала йому язика. А потім вона зникла за кущами. Андрій стояв розгублено. Що взагалі відбувається? Він був твердо впевнений, що нікуди не поїде, і доньку не повезе. Це він одразу твердо вирішив. Ну а Соні, звісно, нічого не сказав, просто постарався зайняти її іншими справами.
Через день прокинувся від того, що на нього хтось уважно дивився. Це дратувало, бо півночі заснути не міг. І знову через ту Риту. Щойно заплющить очі, як її отруйна усмішка ввижається. А потім його запитання: «Злодійка». Він розплющив очі. Краще б не розплющував. Посередині кімнати сиділа Соня на своєму маленькому рюкзачку. У кімнаті було багато місць, де можна було б посидіти, але Соня, зібравшись у похід, легких шляхів не шукала.
— Тату, ти що, ще спиш? Нам ще стільки їхати!
Андрій заплющив очі, мислено дорахував до десяти, потім знову відкрив, але нічого не змінилося. Приготував промову про те, що сьогодні вони можуть зайнятися іншими, набагато цікавішими справами. Подивився в очі доньки — і став збиратися мовчки, бо все одно програв би.
Вони розташувалися на тому самому місці. Рити не було. І Андрій уже сподівався, що та забула й просто не прийде. А може, взагалі далеко звідси жебракує в якомусь іншому місці. Соня почала сопіти носом. Це було провісником сліз.
Неподалік несподівано зупинилася машина. Гарна, дорога, червона. Андрій скривився. «Ну, кого ще принесло?» Із машини вийшла водійка, а краще сказати — злодійка, і прямувала до них. Соня загула:
— Рито! — і кинулася туди.
Андрій розумів, як виглядає збоку, розумів, який у нього вираз обличчя, але ніяк не міг опанувати себе.
— Добрий день, Андрію.
— Що? Що це значить?
Рита здивовано подивилася на нього, розсміялася.
— Вибачте, не встигла до дідуся заскочити, переодягнутися. Нарада була важлива, а дитину я ніяк не могла підвести. Зараз поїду, прийму звичний для вас вигляд.
Андрію здалося, що він почервонів. Він не знав, що сказати. Рита його обманула. Хоча… адже це вони приїхали сюди, коли вона рибалила, і вона нікого не чіпала.
Соня швидко посадила дівчину на плед.
— Ти така гарна! А я знала, що ти така! Дивно, що тато не помітив. Він же завжди дивиться на гарненьких.
Андрій зажмурився, але почув, як Рита тихенько розсміялася.
Його все-таки відправили на риболовлю. До них підійшов дід Рити, дуже цікавий, бородатий чоловік, який любив онуку, але терпіти не міг сучасний світ. Рита розповіла, що навіть кнопковий телефон вмовляла його взяти два роки. Погодився лише, коли дізнався, що можна дзвонити й своїм друзям-рибалкам.
Дід приніс вудки, запросив у лазню й пішов. Андрій тільки через пару годин трохи оговтався. Коли проаналізував усе, самому стало смішно. Ну й індик же він! А в лазню до Петровича він таки потрапив, та не один раз.
По-перше, дідусеві дуже сподобалася Соня. Кого там у діда тільки не було: і кицьки, і кролики, і кізочка, і баранчик. А по-друге, Рита дуже стежила за дідусем, щоб він добре харчувався й не стомлювався. А оскільки Рита невдовзі стала дружиною Андрія, то їздили вони до села часто.
І майже щоразу, коли вони там бували, Андрій й Рита ходили посидіти з вудками, відійти від міської метушні, відпочити від роботи. Рита, наче навмисно, завжди надягала той самий наряд, у якому він вперше її побачив. Андрій усміхався, але мовчав. Він розумів, що він — справжній індик, а ось його дружина — прекрасна в будь-якому вбранні.
