— Нехай за вами доглядає улюблена невісточка, а я — ні, — парирувала Яна.
Вісімнадцять років. Вісімнадцять довгих років Яна носила на собі бірку «недостойної» в очах свекрухи. Кожен візит, кожне свято, навіть випадкова зустріч у передпокої їхньої скромної квартири — все нагадувало: вона тут ніхто й звати її ніяк.
— Що це за професія — медсестра? Невже не можна було стати лікарем? — обурювалася Анна Іванівна.
Хоча справа була не лише в професії. Свекрусі не подобалося буквально все. На її думку, Яна прийшла в їхню родину з порожніми руками. А от любов Анни Іванівни цілком і без залишку належала Лері — дружині старшого сина. Вона мала диплом престижного київського вишу, власну квартиру, яка дісталася їй від бабусі, дорогий автомобіль, звісно ж, дві норкові шуби, хоча вони були мамині.
Анна Іванівна з неї пилинки здувала. Її голос ставав солодким, а очі — сяяли щирим захопленням, щойно вона бачила «ідеальну» невістку.
Яна роками мовчки спостерігала за поведінкою свекрухи, ховаючи образу, розчарування за байдужістю. Вона навчилася не показувати, як їй важко. Коли Анна Іванівна приходила до них, Яна тихо йшла до кімнати і не виходила, поки та не йшла геть.
Чоловік Яни був спокійною людиною. Він бачив несправедливість, відчував напругу, але не наважувався на відверту розмову з матір’ю. Його максимум — обережне:
— Мамо, ну навіщо ти так…
Або:
— Яна ж у мене золото…
Та його слова тонули в нескінченних монологах Анни Іванівни про недоліки Яни та переваги Лери.
— От пощастило твоєму старшому братові, справді пощастило! А ти чим думав? — зітхала вона. — Ні освіти, ні приданого…
— Мамо, ти серйозно? Ми з Яною разом уже вісімнадцять років! У нас двоє дітей, усе добре, а ти досі мене свариш! Досить!
— Якби ж ти мене тоді послухав… — скривилася свекруха, зовсім не так сприйнявши слова сина. — Тобі що, не хочеться достаток, як у старшого брата?
— Ні, — всміхнувся Євген. — Чого заздрити? У кожного своє. Я щасливий з Яною, він — із Лерою.
— Ой, та ти мене й не чуєш! Яна тобі зовсім голову закрутила! — з докором пробурмотіла вона й махнула рукою.
А потім грянув грім. Тихий, родинний, але руйнівний. Леру застали на зраді. Все було до банального просто. Чоловік поїхав у відрядження, а повернувся на два дні раніше — хотів зробити сюрприз…
У результаті він застав у квартирі чужого чоловіка. Єгор відшмагав того букетом троянд, вигнав коханця з дому, зібрав речі й поїхав. Зрада зруйнувала родину старшого сина, а уламки репутації «ідеальної» невістки розлетілися на всі сторони.
Анну Іванівну ця новина обурила. Світ її цінностей рушився на очах. Тиждень вона ходила, ніби в тумані, а потім раптово згадала, що Яна — вірна дружина Євгенія вже цілих вісімнадцять років. До того ж звалилася ще одна новина: бабуся Яни залишила їй у спадок невелику квартиру у старому місті.
Переміна Анни Іванівни була приголомшливою. Вона почала з’являтися в їхній квартирі ледь не щодня. Раніше візити були рідкісними й супроводжувалися критикою, а тепер свекруха приходила з пирогами, які Яна ввічливо, але твердо передавала чоловікові, з натягнутими усмішками та дивною ласкою.
— Яночко, сонечко, ти вдома? — її голос, колись різкий, тепер звучав неприродно солодко.
— Добрий день, Анно Іванівно, — відповідала Яна з крижаною ввічливістю, вже прямуючи до дверей своєї кімнати. — Євген на кухні.
Двері за нею зачинялися м’яко, але остаточно. Жінка, як завжди, сідала біля вікна, розкривала книжку й принципово не виходила з кімнати, поки гостя не піде. Крізь двері до неї долинали приглушені голоси: бурчання Анни Іванівни та нечітке бурмотіння Євгена.
Одного вечора, коли свекруха принесла торт і всі разом пили чай, вона раптом урочисто заявила:
— Знаєте, діти, — почала Анна Іванівна з пафосом, — я тут багато думала. Все переосмислила. І зрозуміла… — вона зробила ефектну паузу. — Зрозуміла, що тільки ви у мене й залишились. Тільки на вас і можу розраховувати в старості. Ви ж не залишите матір, правда? Будете доглядати?
У кухні запанувала гнітюча тиша. Євген завмер, втупившись у чашку з недопитим чаєм.
Яна повільно підняла очі. У пам’яті спалахнули всі роки образ, докорів, постійних порівнянь не на її користь. Жінка обурилася:
— Анно Іванівно, — голос Яни був рівним, холодним, без жодної нотки докору — лише кришталева ясність. — У вас є ще один син. Пам’ятаєте? І та сама Лера, яку ви роками ставили мені за приклад. Нехай вони й доглядають вас.
Жінка зробила коротку паузу, вдивляючись в округлі очі свекрухи.
— Зараз я доглядаю бабусю по маминій лінії. Їй вісімдесят сім років. Вона допомогла мені встати на ноги. Хоча бабуся живе з моєю мамою, я маю їздити до них кожен день. Вона під наглядом лікаря, а я як медсестра, контролюю лікування та підтримку. А ще — моя мама не дуже добре себе почуває. Їм я допомагаю. — Яна трохи нахилилася вперед. — А от на мене вам розраховувати не варто. Тим паче, зважаючи на те, як ви ставилися до мене всі ці роки… думаю, не треба нагадувати.
— Ой, навіщо згадувати минуле?! — закотила очі Анна Іванівна. — Помилилась я.
Усмішка на обличчі свекрухи спершу застигла, а потім поповзла вниз, як підталий льодяник. Очі зблякли, округлилися від нерозуміння й наростаючого обурення. Щоки зблідли, потім затремтіли. Жінка розтулила рота, мов риба, викинута на берег, але не змогла вимовити й слова.
Було видно, як у її голові з гуркотом розвалюються нещодавно вибудувані плани на забезпечену старість поруч із раптово «улюбленою» невісткою.
Яна спокійно допила чай, поставила чашку й підвелася.
— Заздалегідь бажаю вам доброї ночі, Анно Іванівно. Євгене, проведи, будь ласка, маму. Мені рано вставати — зміна о шостій.
Яна пішла до своєї кімнати, не озираючись. За дверима стояла тиша, порушувана лише важким, уривчастим диханням свекрухи.
Обличчя Анни Іванівни — перекошене від почутого, образи й усвідомлення повного розчарування, залишилося у пам’яті Яни як найсправедливіша винагорода за всі роки мовчазного терпіння.
Після тієї розмови свекруха знову стала холодною з невісткою. Яна повернула собі статус «нелюбимої», а Анна Іванівна раптово почала робити все можливе, щоб помирити Єгора з Лерою.
