“Ні, цього не може бути” – Сабіна вже в п’ятдесятий, якщо не більше, раз повторювала одну й ту саму фразу.
Вона вискочила з таксі й кинулася до будівлі аеропорту. Їй надто пізно повідомили про те, що батька не стало. Якщо вона не полетить просто зараз, то запізниться навіть на прощання. Вночі вона намагалася дозвонитися мачусі, але та відмовилася переносити церемонію прощання.
— Ти три роки про батька не згадувала. Гадаю, він не надто засмутиться, якщо ти не приїдеш на його прощання.
Сабіні здалося, ніби мачуха в кінці розмови хіхікнула. Та й взагалі вона якимось дивним голосом розмовляла.
Сабіна за 20 хвилин підняла на вуха аеропорту. Десь англійською, десь жестами вона змогла пояснити, що трапилося. І — диво! Один молодий хлопець покопався в ноутбуці, підвів на неї очі й чистою українською сказав:
— Є один квиток, правда, у бізнес-класі. Підійде?
— Та плювати, скільки він коштує!
Сабіна сиділа в кріслі. До посадки майже година. Вона заплющила очі.
«Чотири роки тому я втратила тата. Не три дні тому, коли його не стало, а саме чотири роки тому, коли він привів у дім Марину».
Сабіна спочатку зраділа — нарешті тато вирішив подумати про себе. Він зможе бути щасливим і знову стане людиною, яка вміє посміхатися просто так. Але це було лише на початку.
Марина була молодшою за Олександра на 15 років. Сабіна, звичайно, здивувалася, але тато був чоловіком імпозантним, і молода жінка цілком могла в нього закохатися. А от потім, з кожним днем Сабіна все більше розуміла, що не батько потрібен Марині, а тільки його гроші. Вона кілька разів намагалася поговорити з ним, але тато тільки відмахувався.
— Сабін, ти вже доросла, га? Ну як не соромно через ревнощі наговорювати? Марина мене надихає. Невже ти не розумієш? Я тільки зараз зрозумів, що життя все-таки триває, а ти… Ну не можна ж так.
Сабіна розуміла, що тато зараз закоханий і зовсім нічого не хоче розуміти, тож вирішила, що обов’язково виведе цю Марину на чисту воду.
Вона стала слідкувати за нею. Марина все чудово розуміла, і одного разу, коли вдома, крім них, нікого не було, сама почала розмову.
— Ти що, думаєш, найрозумніша?
Сабіна здивовано відвела очі від книги.
— Не зрозуміла, ти про що?
— Та все про те саме. Що б ти не співала своєму батькові, слухати він буде все одно мене. А якщо захочу, то й ти мене слухатимеш, бо, як не крути, а я тобі мачуха, а це майже мати.
Сабіна відклала книгу.
— А от це ти дарма. Я все одно доведу йому, яка ти насправді. Я впевнена, ти зраджуєш батькові, і він тобі потрібний тільки через гроші.
— І що, це так сильно тебе бентежить? Ну, якщо тебе це хоч якось заспокоїть, я тобі скажу. Я зраджую твоєму батькові, бо він уже не може дати мені те, що потрібно. Мені потрібні тільки гроші, щоб оплачувати примхи своїх молодих коханців. Полегшало?
Сабіна тут же запустила в Марину книгою, а потім вчепилася у волосся. У цю мить увійшов тато. Він розтягнув їх, і Марина тут же кинулася йому на груди.
— Сашко, я так більше не можу. Я розумію, у дівчинки дитячі ревнощі, але колись вона просто щось зробить зі мною сплячою. Пробач, я повинна піти, щоб не робити твоїй дитині боляче.
Сабіну аж перекосило від цих слів. Вона закричала:
— Тато, не вір їй! П’ять хвилин тому вона розповідала, що оплачує твоїми грошима примхи своїх коханців!
Марина виразно подивилася на Олександра й красномовно зітхнула. Тато побілів.
— Ну все, моє терпіння скінчилося. Сабіно, ти негайно збираєш речі й їдеш туди, де вчилася. Наскільки я розумію, тобі там пропонували хорошу роботу.
— Але я не хочу туди їхати! Я хочу жити вдома! Ти що, виганяєш рідну доньку заради якоїсь…
— Замовчи негайно!
Батько так гаркнув на неї, що Сабіна здригнулася й уважно подивилася на нього. Він був не просто злий, він був у люті.
— Сабіно, я сказав, щоб ти збирала речі. Ти переступила всі межі дозволеного. Розмова закінчена.
Він обійняв дружину й вийшов із кімнати разом із нею. Сабіна кинулася збирати речі. Вона поїде. Вона жодної хвилини не залишиться в цьому будинку.
Вранці Сабіна вилетіла до Іспанії, туди, де вчилася. Після навчання її одразу запросили на роботу на ферму, але вона сподівалася знайти своє місце вдома. У підсумку попросилася в саму нерозвинену місцевість, де було б найбільше роботи, щоб ані на секунду не дати собі слабину й не подзвонити татові.
«Зупинка серця». Ці два слова билися в мозку. «Як? Як у не старого здорового чоловіка могло зупинитися серце?» Сабіна не вірила, не розуміла.
— Дівчино!
Хтось торкнувся її за плече. Вона розплющила очі. Той самий молодий чоловік, що знайшов їй місце в літаку.
— Посадка йде. Запізнитесь.
Вона схопилася.
— Ох, дякую! Щось я задумалася.
Хлопець зітхнув.
— Я розумію, що ні місце, і ні час, і все таке… але чи не дасте свій номер? Я скоро повертаюся додому, тут на стажуванні. Розумію, що це все невчасно для вас, але ймовірність того, що ми зустрінемося ще раз, дорівнює нулю.
Сабіна похитала головою. Вона пішла, одночасно дістаючи документи з сумки. Їй справді було зовсім не до того.
Увесь політ вона тупо дивилася в ілюмінатор і не бачила нічого. Згадувала дитинство, згадувала маму, точніше, розповіді тата про неї, і не вірила. Не було почуття втрати, не розуміла, чому. «Мабуть, потрібно побачити батька самій, тоді повірю».
Літак приземлився вчасно. До прощання залишилося зовсім мало часу. Треба було поспішати. Сабіна бігла через будівлю аеропорту, не дивлячись під ноги, і в якийсь момент різко зупинилася, бо ледь не наступила на дівчинку, що сиділа на підлозі.
— Ти що тут розсілася?
Сабіна розуміла, що надто вже різко накричала, але нерви були вже на межі. Маля спокійно подивилася на неї своїми чорними очима й усміхнулася.
— Не туди поспішаєш. Тобі в зворотний біг потрібно, туди, звідки почала свій біг.
Сабіна здивувалася.
Вона завжди була надто забобонною. Циганок боялася, як вогню. Тато ж постійно кепкував з неї з цього приводу. І ось зараз не виходило зрушити з місця. Вона дивилася на маленьку циганку.
— Та мені на церемонію прощання з татом потрібно…
— Додому поспіши. Ти ще встигнеш усе змінити. Туди, куди ти біжиш, не те, до чого ти поспішаєш.
Циганятко різко схопилося. Ще секунда — і вона зникла в натовпі.
Сабіна розгублено стояла на місці. Вона не розуміла, що робити. «Та ж тата ховають! Але чому дівчинка говорила, що ще можна все змінити?»
Можна не вірити цій маячні, а можна повірити. А раптом?
Сабіна розвернулася й кинулася назад. Додому на таксі хвилин 15. Якщо не відпускати машину, то, може, вона й на кладовище встигне.
Машину вдалося зловити одразу. Таксист у віці з цікавістю подивився на неї.
— Спізнюєтесь?
— Не те слово. Потрійну ціну плачу, тільки давайте швидше.
Чоловік кивнув і натиснув педаль газу.
Вона встигла побачити, як від будинку від’їжджала машина мачухи, подумки дякуючи долі, що не приїхала на хвилину раніше.
— Зачекайте мене, я на секундочку, а потім на кладовище.
Водій підняв брови, але промовчав.
Сабіна влетіла у двір. Серце занило. Яке тут усе рідне, красиве. Але був якийсь дивний запах. Дівчина оглянулася, дістала ключі. «Цікаво, мачуха замки міняла?» Ключ клацнув, двері відчинилися.
Запахло гар`ю сильніше. Сабіна увійшла.
— Що відбувається?
Вона пройшла по кімнатах — ніде нічого, але запах чогось горілого переслідував її. Вона нічого не знайшла. Згадала про маленьку циганку й вирішила перевірити всі-всі приміщення.
Відчинивши двері до гардеробної, спочатку завмерла, а потім дико закричала.
Вона зустрілася поглядом з батьком. Тато, зв’язаний, замугикав і показав кудись очима.
Сабіна простежила за його поглядом. На прасувальній дошці диміла праска. Стара така, якою вже ніхто не користувався. Саме та, яка буде горіти до тих пір, поки її повністю не вимкнуть. Вона стояла на купі тонкого матеріалу, який уже димів, а поруч були розкидані ганчірки, і вони були чимось просочені.
Сабіна побачила язички полум’я. Батько замугикав сильніше. Дівчина кинулася в кут кімнати, схопила ковдру, попутно вийняла праску з розетки, накинула ковдру на полум’я, що намагалося розгорітися, й почала топтати. Вона стрибала по ковдрі й плакала.
— Що у вас тут відбувається?
У дверях стояв таксист.
— Крик чув. Все настіж? Пожежа, чи що? Він перевів погляд на Олександра.
— Так, допоможіть!
Сабіна кинулася до батька, відірвала скотч.
— Тато, що відбувається?
Тато… Таксист розв’язував мотузки.
Батько поморщився й сказав:
— Зараз поїдемо на кладовище, дорогою все розповім.
— Тато… Сабіна притулилася до нього. — Ти живий?
— Поїхали.
Він швидко обійняв доньку, поморщився, коли підвівся, пішов до виходу, прикульгуючи.
Як тільки вони сіли в машину, батько заговорив:
— Ти була права, доню. У всьому права. І я це дуже швидко почав розуміти, бо як ти поїхала, Марина взагалі перестала прикидатися. Вона була впевнена, що я вже нікуди не дінуся, а я все ще намагався робити вигляд, що все гаразд.
Якось я піймав її з коханцем прямо у нас у будинку. Я подав на розлучення. Вона благала, просила, клялася. Я здався, забрав заяву, а потім зовсім випадково дізнався, що вони з коханцем готують сцену мого вбивства. Ну, тобто планували зробити все так, ніби ніхто не винен, ніби я сам.
Я звернувся в одну приватну контору, щоб мені допомогли. Ми зробили все так, як вони хотіли. Тільки в машині мене не було. Все виглядало реалістично, і Марина потирала руки. Я теж, бо розумів — скоро вона понесе заслужене покарання.
Але я не знаю, де я проколовся. І Марина зі своїм дізналися, що я насправді живий. Вони знайшли мене. І сьогодні, від’їжджаючи на кладовище, вони відверто сміялися мені в обличчя. Вона сказала: “В історії таке вперше. Спочатку похорони, потім смерть”.
Все мало бути закономірно: мене поховали, вона на кладовищі. А як загорівся будинок і хто тут був? Це був би ідеальний план, якби не ти.
Олександр подивився на неї.
— Прости мене, доню. Я намагався дзвонити тобі, але твій телефон завжди недоступний. Вирішив, що як закінчу, поїду шукати тебе сам.
Таксист похитав головою.
— Господи, що ж гроші з людьми роблять?
Олександр кивнув.
— Майже так, але не зовсім. Це ж відбувається, коли людині жити не дають чужі гроші, а ті, хто заробляє свої, ніколи не підуть на такі злочини.
— Приїхали. Я вас почекаю.
Дякую. Там мають бути люди з агентства. Гадаю, що ми ненадовго.
Коли Марина побачила чоловіка, здавалося, що вона зараз лусне. Сабіні на хвилину навіть смішно стало. Потім швидко відпустило, і дівчина кинулася на неї.
— Ти хотіла позбутися мого батька?!
Сабіну відтягли. Марину тримали двоє чоловіків. Вона вже не могла стримуватися.
— Ненавиджу! Ненавиджу! Навіщо стільки часу на тебе витратила? Чому все так несправедливо? Чому? Ти ж мав здохнути!
Олександр узяв за руку доньку.
— Ходімо.
Натовп, що прийшов провести його в останню путь, розступився.
Вони ще довго чули верески Марини й її коханця, який увесь час кричав: «Це ж вона! Вона все придумала!»
У машині їхали мовчки. Потім таксист покашляв.
— Вибачте мене, будь ласка. Не думав, що так надовго поїздка затягнеться. Ви не проти, якщо я сина швидко перехвачу з аеропорту? Він тільки-но прилетів. Не бачилися давно. Але якщо ви спізнюєтесь, то він почекає.
Олександр усміхнувся, міцніше обійняв доньку.
— Ми нікуди не поспішаємо. Давайте, звичайно, заберемо. Діти — це святе.
Вони зупинилися біля будівлі аеропорту. Шофер вийшов, когось міцно обійняв на вулиці. Потім вони поговорили хвилини дві й сіли в машину. З ним був молодий хлопець. Сабіна не витримала й розсміялася.
— Ну, вітаю. Схоже, від долі не втечеш.
Хлопець повернувся, підняв брови й здивовано вимовив:
— Це ви? Не може бути!
— Ну, як бачите, може.
Він усміхнувся.
— Так, ну тепер ви від мене точно не втечете.
Олександр і водій здивовано переглянулися.
— Сабіно, я не розумію, ви що, знайомі?
— І так, і ні. Ой, тато, така довга історія. Пропоную зібратися на вечерю й усе розповім.
Хлопець кивнув.
— Я згоден. І якомога швидше, а то ж знову втече. Мене, до речі, Павло звуть.
Коли машина поїхала, залишивши біля будинку Сабіну й Олександра, він спитав:
— А хто це хоч, той Павло?
Сабіна знизала плечима.
— Швидше за все, твій майбутній зять.
Олександр роззявив рота, але донька усміхнулася.
— Та це всього лише припущення. Ходімо додому я вже другий день голодна. Чи вже третій?
І справді, вже через рік вони з Павлом святкували весілля.
