Не знаю, як жити далі після такої зради, рік почався для мене просто дивним чином. Я 5 років зустрічаюся з молодим чоловіком, 4 з них живемо разом. Все було чудово, як я думала, проблеми, які здавалися суттєвими, давно вже було вирішено.
Так сталося, що перед святами мама потрапила до лікарні, і, щоб не їздити до неї щодня, вирішила пожити в неї. Молода людина теж вирішила провести цей час у своїх рідних, щоб і з ними побути і бути ближчими до мене. Але за два тижні він не приїхав жодного разу, а потім зовсім зник. Я попросила дати хоча б знати, що з ним усе гаразд, написав із ним усе ок.
І все. Мені якщо чесно на той момент було не до з’ясування, тому що морально та фізично було дуже важко.
Через 3 тижні мамі стало краще, і я вирішила дізнатися, що з ним трапилося, та й прикро було від того, що він знав, як важко в цей момент мені було, і важлива його підтримка, хай навіть на словах. На дзвінки він не відповів. Я надіслала повідомлення із проханням приїхати, просто хотіла б з ним поговорити. Він відповів, що втомився та їхати нікуди не збирається, що готовий спілкуватися лише по смс. Ну, добре, смс так смс.
Попросила його пояснити, що в нього сталося, чому він зник, може, допомога потрібна якась, зрештою? Трохи пізніше я зрозуміла, що краще взагалі забула б його відразу, як тільки він зник.
У відповідь мені прилітали одне за одним повідомлення, що він ніколи не любив мене, що зі мною просто спокійно, легко і цікаво. Я завжди допоможу, що я вірна і тим самим не мотала йому нерви, а загалом я просто не та, не така, що він зрозумів, що любить іншу, і ось у нього з’явився шанс бути з нею і він не може його проґавити. Він писав дуже багато, багато гидот і бруду, було багато зізнань у любові до іншої жінки, багато його страждань та переживань із цього приводу.
І ось власне він так вирішив і тому він зник, що мені не зрозумілого. А я була просто з жахом, бо таким я його не знала.
На жаль, я не вмію відповідати хамством на хамство і просто попросила його зустрітися. Нехай не сьогодні, другого дня, не важливо, але сказала, що хотіла б його побачити, поговорити та розлучитися гідно. Тому що, не дивлячись ні на що, він близький для мене, я його люблю і ось так міг стати чужими людьми мені не хотілося б, а навпаки хочеться залишити теплі спогади, як би там не було. На що мені сказали, що зустрічатися зі мною вважає не правильним, він вірний іншій і зараз він із коханою людиною. На цьому поки що. Так просто.
Описати, як мені було боляче я не можу, за все життя стільки не плакала, я перестала їсти, і не могла спати. Я не відчувала реальності, мені все здавалося, я сплю і ніяк не можу прокинутися. Знайшла другу роботу, аби приходити без сил і спати, не думаючи ні про що. А тиждень тому я отримала чергове повідомлення від нього, де він розповідав, як важко йому згадувати, що мені довелося прочитати і складно уявити який слід це залишило. Але в нього не було іншого вибору, бо він дуже боявся її втратити, а щоб довести свою любов і вірність листування послужило добрим доказом.
Що він і приїхати був би не проти, але страшно йому було, та й дама б засмутилася, і залишився б він тоді один у такій тяжкій ситуації. А до цього ще мені дзвонила його мама, розповісти, як її син ось уже 11 років нерозділено закоханий у свою однокласницю, у якої зараз проблеми з чоловіком та двоє дітей на руках, як їй важко та необхідна любов та підтримка.
Я ось все питаю себе, якою ж треба бути дурною, щоб за 5 років не зрозуміти, що людина може бути здатна на таку підлість? Ким треба бути, щоб дивитися в очі, говорити як він мене любить і як йому пощастило, що не уявляє життя без мене, звати заміж, а потім доводити комусь своє чисте кохання такою підлістю і виставляти це на показ? Що заважає довести її по-іншому, а мене зберегти, нехай я навіть просто зручна, але ж жива?
Я вдячна, що так і не вийшла заміж за нього, що у нас немає дітей, що він пішов зараз, а не через 10-15 років життя. Я не злюсь і не ревную, якщо йому там добре, дійсно бажаю йому щастя. Але мені страшно, мені 31 рік, поки я зберу себе частинами, боюся уявити, скільки часу пройде. Мені страшно від того, що разом із цією зрадою у мене забрали всі надії на сім’ю, на дітей та на кохання.
Страшно тепер взагалі комусь вірити. А якщо повірити, то завжди знати, що будь-якої миті можуть встромити ніж у спину.