— Ти чула, що вона сказала? — голос мого чоловіка тремтів, ніби він щойно отримав звістку, що перевертає наше життя. — Вона хоче оселитися в твоїй квартирі!
Тітка Зоя, з гордо піднятим підборіддям, стояла перед нами, наче королева, яка чекає на свій трон, а я розуміла: наш спокійний світ ось-ось розлетиться на шматки, і ніхто не знає, як це зупинити.
Я завжди мріяла про міцну сім’ю, таку, як у дитячих книжках: де всі підтримують одне одного, де мама з татом тримаються за руки, а в домі пахне теплом і затишком.
Але мої дитячі спогади — це переїзди з однієї квартири в іншу, відчуття, що я зайва, і розлучення батьків, коли мені було лише п’ять. Я не могла збагнути, чому мама залишилася сама, а тато живе з новою тіткою.
Коли я зустріла Олега, сумнівів не було. Він був старшим на десять років, розумним, надійним — уособленням усього, чого мені так бракувало.
Здавалося, він обіцяв мені міцний тил, підтримку, дім, де я буду в центрі. З ним усе було легко, ніби я знала його все життя.
Перші роки нашого шлюбу були як казка. Ми не могли надихатися одне одним. Він будував кар’єру, я відкрила власну справу — і він підтримував кожен мій крок.
Коли пішла у засвіти моя бабуся, залишивши мені квартиру, Олег запропонував не продавати її, а здавати. Я погодилася — це був мій перший незалежний дохід.
Я облаштувала квартиру з любов’ю, по-своєму, вкладаючи в неї душу. Навіть жильців вибирала ретельно — наприклад, молоду пару, Івана та Олену.
Тихі, інтелігентні, з мрією про власне житло. Я раділа, що можу допомогти, адже колись і сама була на їхньому місці.
Але одного дня пролунав дзвінок, який усе змінив. Голос Олега, що розмовляв із якоюсь жінкою, був напруженим. Я чула лише уривки:
— Алло, Олеже? Привіт, племіннику! Впізнав? — і гучний сміх, що пронизував навіть через телефон.
Олег насупився і вийшов до іншої кімнати. Я залишилася, намагаючись вловити суть, але тривога вже стискала у скронях. Його обличчя ставало дедалі похмурішим, і я відчувала: щось не так.
— Тітко Зоє, який сюрприз! Скільки років. Розлучилася? Ох, як же так, — лише ці слова я розчула. Його пальці нервово барабанили по столу, а вираз обличчя нічого доброго не віщував.
— Звичайно, тітко Зоє, приїжджай. Куди ж ми дінемося? Чекатимемо, — видавив він і завершив розмову. Потім повернувся до мене з поглядом, якого я не могла розгадати.
— Олеже, хто така тітка Зоя? Чому ти такий? — запитала я, відчуваючи, як усе всередині холоне.
Він потер перенісся, ніби готувався до чогось нехорошого.
— Любо, у нас новина. Тітка Зоя приїжджає. Жити. До нас.
— Яка ще тітка Зоя? — здивовано вигукнула я. За весь час нашого шлюбу Олег жодного разу не згадував цю жінку. А тепер вона збирається жити з нами?
— Тітка. Мамина двоюрідна сестра. Зоя Пилипівна, — промовив він так, ніби кожне слово важило тонну. Його вигляд видавав: це не просто тітка, а дуже непроста людина.
Я відчула, як мене пронизує холодний піт.
— І де вона житиме? — обережно запитала я, хоча вже розуміла що то буде за відповідь.
Олег опустив очі.
— Може, в твоїй квартирі. Тій, що здаєш.
Мій голос затремтів від обурення:
— Ти серйозно? Там живуть люди, які платять орендну плату і живуть там роками! А ти пропонуєш їх вигнати заради тітки?!
Олег знітився, ніби зрозумів, що перегнув. Але не відступив:
— Любо, зрозумій, це ж рідня. Мама мене не зрозуміє, якщо я її не прийму. Вона мене ростила, піклувалася. Як я можу відмовити?
Його щирість на мить розчулила мене. Але одразу ж я згадала: ця квартира — моя душа, мій труд. Я не дозволю її забрати!
Тітка приїхала, як і обіцяла. На порозі стояла невисока жінка з пухким обличчям і незадоволеним виразом. Її яскраве, тісне плаття і величезні сережки скидалися на люстру. Я одразу зрозуміла: це вона.
— Здоров, племіннику! — гримнула вона, проходячи повз мене, ніби я невидима, і ввійшла в дім, як до себе.
Олег змушено посміхнувся:
— Проходь, тітко Зоє.
Вона окинула його поглядом, обняла, а потім перевела очі на мене:
— Це хто? Твоя дружина?
Я ледь стрималася від різкої відповіді. Така поведінка і зневага?! У моєму домі?!
Олег поспішно втрутився:
— Тітко Зоє, це Люба, моя дружина. Любо, це тітка Зоя.
— Здрастуйте, — буркнула я, не приховуючи роздратування.
Вона глянула на мене так, ніби я була порожнім місцем, і попрямувала вглиб квартири. Її колючі очі і зловісна посмішка змусили мене здригнутися.
— Ну що, племіннику, — сказала вона, оглядаючи його. — Обзавівся сімейкою. Непогано. Може, і мені трохи твого щастя перепаде?
Я була приголомшена її нахабством. Олег стояв, як укопаний.
— Тітко, ми тобі раді. Залишайся, скільки треба, — промовив він, але я бачила, що йому ніяково.
— Я не жебрачка! — відрізала вона. — А квартиру для мене звільнили? Поживу трохи, а потім поїду. Рідня ж я вам!
Я ледь не втратила дар мови. Вигнати людей на вулицю? Заради неї?
Олег додав:
— Любо, то ти поговорила з орендаторами? Тітку одразу туди везем, так?
Я не вірила своїм вухам:
— Поки я ні з ким розмовляти наміру не маю. Люди там роками живуть, тож треба вирішити усе без поспіху.
— Так, мені сказали, що дадуть квартиру, – насупилась тітка, – Я чекаю відповідного ставлення. Де ви мені жити пропонуєте?
Олег спробував заспокоїти:
— Тітко, живи тут. Місця вистачить. А про квартиру ми ще обміркуємо.
Вона фиркнула і пішла до гостьової кімнати, тягнучи свої валізи. Ми з Олегом переглянулися.
— Мені потрібно десь зупинитися. Твоя квартира ідеально підійде! — повторила тітка з порога.
— Потерпимо пару місяців, вона піде, – мовив мені чоловік тихо.
Та я відчувала: так просто вона не піде.
Наступного ранку тітка Зоя, вмостившись на кухні, почала диктувати:
— Холодильник старий, пралка теж. І ремонт зробіть, стіни обшарпані!
Я кипіла, але трималася. Олег намагався її вгамувати, але марно.
Минуло три місяці, а вона й не думала їхати. Ще й діда Микиту привела. Кавалер її, також мав пожити “тимчасово”! Я не витримала і сказала Олегу:
— Це занадто! Тітка і її кавалеру нас оселились, чи як?!
Він зітхнув:
— Рідня ж, Але ти права. Треба шукати їм інше місце.
Наступного дня Олег поговорив із тіткою. Голоси лунали на весь дім:
— Ти мене виганяєш, невдячний?!
— Не я, – чоловік говорив винуватим голосом. – Зрозумій, тітонько, квартира не моя, а жінчина. Та й ми ремонт плануємо. Ну, що я можу зробити? Бачиш, як виходить, я тут узагалі нічого не вирішую. Хотів, як краще.
Я слухала його виправдання і брови полізли на лоба. То от як? Виходить, що мій чоловік щирий добрий, завжди готовий допомогти, але з дружиною йому не пощастило: сім’ю не шанує, родичів із дому виставляє.
Тітка Зоя зрештою поїхала, але осад залишився. Я почала помічати: Олег завжди уникав відповідальності. Його слова про “рідню” та “хотів як краще” були лише ширмою, щоб здаватися хорошим. А я, виходить, завжди була “поганою” — та, що проти тітки, що не хоче поступатися.
Останньою краплею стала ситуація із сусідами. Олег вирішив “полагодити” пралку, але підключив шланг неправильно. Вода залила квартиру знизу.
Сусіди прийшли з претензіями, а він, не кліпнувши, заявив:
— Це Люба ванну набирала і забула!
Я стояла і вухам не вірила. Він не просто переклав провину — він виставив мене безвідповідальною перед чужими людьми. Того вечора я довго сиділа на кухні, перебираючи спогади.
Олег завжди був “хорошим хлопцем”: для друзів, родичів, колег. Я ніколи на це не звертала уваги, якось навіть не думала, що за тими словами стояло, аж доки не торкнулось, власне, мене.
Я дивилася на обручку і думала: чи потрібен мені цей шлюб? Чи можна побудувати щастя з людиною, яка ніколи не візьме відповідальність за свої вчинки, але завжди знайде того, хто буде винен?
Головна картинка ілюстративна.
