— Цей відпочинок ви запам’ятаєте надовго, — сказала я тихо, і тут Славкові варто було б насторожитися.
Але він не помітив. Ніколи не помічав. Занадто зайнятий був своїми бажаннями.
— От і добре! — Славко потягнувся за чашкою чаю, яку я щойно поставила на стіл. — Мама вже купальник новий купила.
Я мовчки розклала папери зі звітами на кухонному столі.
Третій місяць поспіль мій невеликий бізнес — продаж кави преміум-класу ледь виходив у нуль. Новий постачальник зерен підвів, партія з Ефіопії виявилася з гіркотою, клієнти скаржилися. А тепер ще й Карпати.
— Славочку, любий, — я потерла перенісся, — ти ж розумієш, що в нас зараз не найкращий період? Мені потрібно закупити нове обладнання, інакше ми втратимо великий контракт із мережею кав’ярень.
– Аню, ти завжди так кажеш, – він відмахнувся, ніби я пропонувала йому з’їсти брокколі на вечерю. — Вічно тобі обладнання, то співробітники, то витрати ще. А коли жити? Мамі лікар сказав – необхідний відпочинок, вона не здорова.
— А може, твоя мама сама.
Дзвінок у двері обірвав мою фразу. Я знала, хто це.
– Анютко! Як справи, люба? Славко сказав, що ти нас у Карпати відправляєш? — з порога защебетала свекруха, знімаючи туфлі на низьких підборах. — Я вже й солом’яний капелюх придивилася.
Я мовчки взяла її пальто.
— Раїсо Павлівно, я ще не.
— Все вирішено, мамо, — перебив Славко, підходячи до матері і цілуючи її в щоку. – Аня нас відправить відпочити. Я обрав готель. Тиша, спокій і релакс.
Вони пройшли на кухню, жваво обговорюючи майбутню відпустку, а я завмерла в коридорі з пальто свекрухи в руках.
Коли це сталося? Коли чоловік, якого я закохалася п’ять років тому, перетворився на цього самовдоволеного пана? Коли я дозволила їм вирішувати все за мене?
У нас зламалась машина доставки. Мої шість співробітників дивилися на мене з надією, коли я обіцяла вирішити це питання. А тепер треба оплачувати відпустку свекрусі і чоловіку?
– Аня! Ти там заснула? – Голос Славка повернув мене з роздумів. — Мама питає, коли ти купиш квитки? Їй треба до Галини Петрівни сходити, похвалитися.
Я зайшла на кухню. Вони сиділи поряд — такі схожі на однакові вимогливі вирази обличчя.
– Завтра, – я відчувала, як усередині щось перемкнулося. – Завтра все оформлю. Доречі, як ти з роботою. Шукаєш. Вже рік і три місяці як знайти не можеш.
— Не чіпляйся до слів, Аню, — втрутилася Раїса Павлівна. — Чоловікові потрібен час, щоб знайти себе. Мій Славко особливий, не як інші.
Я дивилася на них і відчувала, як губи розтягуються в посмішці.
– Так, особливий. І відпочинок у вас буде особливий, обіцяю.
Тієї ночі я не спала. Славко хропів поруч, розкинувшись. Я дивилася в стелю і думала про те, що останні три роки мого життя перетворилися на нескінченну гонитву.
Бізнес, будинок, чоловік, свекруха. Я крутилася як білка у колесі, а вони просто брали. Перші два роки чоловік був милий, багато працював, тому було комфортно, але тепер.
Вранці, коли Славко ще спав, я відкрила ноутбук і розпочала пошук квитків. Тільки не до того найкращого готелю, про який говорив чоловік.
— У мене для вас сюрприз буде, — прошепотіла я, вибираючи найдешевший варіант бажано у глухому селі десь далеко від гір.
Вокзал гудів як розворушений вулик.
Свекруха постійно поправляла свій солом’яний капелюх, який вона категорично відмовилася знімати.
– Аня, ти впевнена, що все оформила правильно? — Славко насупився, розглядаючи квитки. — Я не пам’ятаю таку назву готелю.
– Не турбуйся, – я мило посміхнулася, відчуваючи дивний спокій. — Я вибрала для вас особливе місце. Автентичне.
— Аутен, що? — перепитала Раїса Павлівна.
— Справжнє. Без цих туристичних штампів. Ви ж хотіли справжнього відпочинку?
Вони переглянулись. В їхніх очах промайнув сумнів, але жадібність швидко його перекрила. Безкоштовна відпустка – хто від такого відмовиться?
Коли оголосили посадку, я проводила їх аж до виходу.
– Подзвоніть, як доїдете, – сказала я, махаючи рукою.
Ні тіні сумніву в їхніх очах. Ця безмежна впевненість вражала — вони так звикли, що я оплачую їхні забаганки, ніби це так і треба.
Наче моя зарплата, мій час і навіть моє життя — їхня законна власність.
Вдома я зачинила двері і завмерла. Тиша. Ні телевізора, що бубнить, ні командного голосу з дивана. Навіть дихати полегшало.
Я повільно провела рукою по стільниці, залишаючи на гладкій поверхні сліди пальців — малі мітки свободи.
Не гримить телевізор, ніхто не командує з дивана, не дзвонить щопівгодини з вимогами приготувати вечерю раніше. Я заварила собі чашку свіжообсмаженої кави – тієї самої, з нової експериментальної партії, яку так розкритикував Славко, навіть не спробувавши.
Через 6 годин мій телефон ряснів повідомленнями.
«Ти куди нас відправила?», «Де гори, ми ж тобі вірили?».
Я відключила звук та продовжила працювати. Повідомлення летіли одне за одним: «Це не готель, а хлів!». «Тут немає кондиціонеру! Аня! Передзвони терміново!»
До них додавались розмиті фотографії облупленої кімнати чи то гуртожитку, чи то готелю.
Номери без телевізора, із загальним душем у коридорі, ні про які гори і туристичні принади і мови немає.
Врешті телефон таки задзвонив:
– Аня! — голос Славка тремтів від обурення. — Що за готель ти нам забронювала? Де нормальні умови? Де гори?
– О, ви дісталися? Я така рада, – спокійно відповіла я. — Як мама, не втомилася з дороги?
– Ти смієшся?! – зашипів Славко. — Мама лежить на ліжку, з якого пружини стирчать! Тут навіть інтернету нормального немає! У номері тарган! Аня, це просто неприпустимо!
— Славку, любий, — я намагалася, щоб мій голос звучав максимально щиро, — я дуже старалась обрати вам найкраще місце згідно наявного бюджету. Ти ж знаєш, у нас зараз не найкращі часи із бізнесом. Але я так хотіла, щоб ви з мамою відпочили.
— Що означає згідно бюджету! Мені це не цікаво. Я обрав прекрасний готель, куди ти нас відправила зрештою?
– Любий, на той готель” у нас просто немає грошей, – я зітхнула. — Я й так ледь наскребла на ці квитки. Ти ж знаєш, зламалось авто доставки. Справа серйозна, новий потрібно купувати. Тож я вклала усі вільні кошти у ваш відпочинок.
У трубці повисла пауза.
— Переведи гроші, — нарешті промовив Славко. – Ми самі вже поїдемо у нормальне місце.
— Славочку, у мене немає більше грошей, — мій голос здригнувсявід сміху, що стримується. — Все, що було, я витратила на ваші квитки і цей готель. Бронь на тиждень не дешева, ще й на двох.
– Даю трубку мамі!
У слухавці пролунав шелест, а потім високий голос Раїси Павлівни:
— Аню, дитино, тут якась помилка вийшла, — свекруха намагалася говорити солодко, але крізь награну доброту проривалося роздратування. — Ми не можемо залишитися тут.
Тут навіть чайника у номері немає! А в душі пліснява!
— Раїсо Павлівно, мені шкода, — відповіла я. Але, як я вже сказала Славкові, інших варіантів немає. Гроші скінчилися. Може, Славко знайде підробіток там, на місці?
— Щоб мій син працював тут? — підвищила голос свекруха.
— Ну, чи доведеться насолоджуватися тим, що є, — я подивилася на годинник. — Вибачте, мені час бігти. У мене зустріч із постачальниками. Гарного відпочинку!
Я скинула виклик і вимкнула телефон. Зрештою, мені справді треба було йти — на зустріч із юристом із питань розлучення.
Тиждень пролетів як один день. Я ніколи не думала, що можу бути настільки продуктивною. Без постійних вимог Славка і ниття Раїси Павлівни я ніби враз отримала крила.
Щодня від Славка приходили фотографії цвілі на стінах, скарги на їжу, негаразди зі здоров’ям та повідомлення про те, що Раїса Павлівна «на межі».
Приблизно на п’ятий день тон змінився. З’явилися прохання про переказ грошей, потім благання, і нарешті: «Або ти висилаєш гроші на нормальний готель, або ми з мамою їдемо найближчим рейсом!»
“Прекрасна ідея,” – відповіла я, – “тільки зворотні квитки у вас на певну дату, і поміняти їх вартує дуже дорого. Маєш гроші – вперед.”
В останній день перед поверненням я зібрала свої речі. Все найнеобхідніше вмістилося в дві валізи – виявляється, мені не так вже й багато було потрібно.
Все інше – хай забирають. Я винайняла невелику квартиру недалеко від виробництва. Я могла собі дозволити щось краще, просто хотілося почати з чистого аркуша все своє життя.
Їхній потяг прибув о третій годині дня. О другій я була вже вдома, щоб зустріти «відпочиваючих», що повертаються. Їхні обличчя, коли вони переступили поріг квартири, вартували кожної витраченої на цю авантюру копійки.
— Що тут діється? — Славко дивився на мою валізу в передпокої. — Ти кудись збиралася?
Раїса Павлівна виглядала постарілою на десять років. Її зазвичай ідеально покладене волосся стирчало в різні боки.
– Так, – спокійно відповіла я. – З’їжджаю.
— У якому сенсі «з’їжджаєш»? — Славко поставив сумку на підлогу. – Після всього, що ти нам влаштувала, ти ще й з’їжджаєш?
— Я подаю на розлучення, — слова, які я репетирувала два тижні, нарешті пролунали. — Усі документи вже мають юристим. Тобі прийде повідомлення.
– Що?! — Раїса Павлівна аж почервоніла. — Славочко, ти чуєш, що вона говорить? Вона кидає тебе! Після всього, що ти зробив для неї!
Я не витримала і засміялася. Просто не змогла стриматись.
— А що саме він зробив для мене, Раїсо Павлівно? Пролежав рік на дивані? Витратив мої гроші? Критикував мою їжу? Чи, може, постійно нагадував, яка я погана дружина, бо працюю, а не сиджу вдома?
— Та як ти смієш? Дякуй долі, що Славко вибрав тебе, а не ту, з бухгалтерії, з квартирою в центрі!
— Аня, — Славко ступив до мене, простягаючи руку з награною турботою. Я відступила, притулившись до стіни. — Все це просто втома. Давай сядемо, поговоримо нормально. Може, чаю?
— Ні, Славко, — я похитала головою. – Я не втомилася. Я прозріла. І знаєш, відправити вас до цього «готелю» — найкраще, що я зробила за останні п’ять років. Я зрозуміла, хто ви такі і хто я.
— І хто ми такі? — сказав Славко.
– Зайвий тягар і мій якір. Я й так довго все це терпіла і не хотіла вірити в те, у що насправді вилився наш шлюб. Тож, віднині ти вільний і можеш шукати бухгалтера із квартирою в центрі.
Раїса Павлівна почала театрально схлипувати.
— Вона нам таке каже, Славочко!
– Ось ключі від квартири, – я поклала зв’язку на тумбочку. — Половина квартири належить мені, тож після розлучення ми її продамо і розділимо гроші. А поки що можете жити тут.
– Ти не можеш так з нами вчинити! — Славко зробив крок уперед. – Після всього, що було! Ми ж сім’я!
— Сім’я?— я усміхнулася.— Сім’я — коли поважають. Коли шанують.
– Це неправда! — заговорив він. – Я люблю тебе!
– Любиш? — я дивилася йому просто у вічі. — Тоді чому за всі п’ять років ти жодного разу не спитав, чого я хочу? Чим живу? Про що мрію? Тебе хвилювали лише твої потреби та бажання. І знаєш, що? Я надто довго підігравала цьому.
Я взяла валізу і попрямувала до дверей.
– Аня! Ти не можеш просто піти! Куди ти підеш? Без мене ти пропадеш!
Я обережно вивільнила руку.
— Я не пропаду, Славко. А ось ви, — я подивилася на нього і Раїсу Павлівну, — ви справді без мене пропадете.
Надворі було прохолодно після невеликого дощу. Я глибоко вдихнула повітря, що пахло мокрим асфальтом та свободою. Телефон у кишені завібрував – повідомлення від Марини, моєї правої руки в кавовому бізнесі:
«Аню, нова партія кави прийшла! Чудовий аромат, тобі сподобається!».
Я посміхнулася і набрала відповідь: «Їду. Готуйте чашки для дегустації».
Таксі під’їхало за три хвилини.
Водій допоміг завантажити валізу, і я назвала адресу не нової квартири, а мого офісу. Там зараз на мене чекають усі. Там моя справжня родина. Там моє нове життя.
А Славко та Раїса Павлівна? Що ж, це був дуже повчальний шлюб. Сподіваюся, вони запам’ятають його надовго.
Головна картинка ілюстративна.
