— Не смикайся! Квартира — для сестри, а ти — йди далі гроші заробляй! — кричав чоловік.
Неля востаннє перерахувала гроші, сидячи у нотаріуса. Два роки вона працювала медсестрою у денну зміну, а вечорами — підробляла у приватній клініці. Про вихідні годі було й мріяти — кожна вільна хвилина перетворювалася на ще одну зміну. Метою була лише одна річ: власна квартира.
— Усі документи готові, — мовила рієлторка, простягаючи їй папку. — Двокімнатна квартира, цегляний будинок, гарний район. Вітаю з купівлею!
Неля поставила підпис у договорі, ледве стримуючи тремтіння в руках. Нарешті. Власна квартира, власні ключі, власні стіни. Жодних чужих кутків, орендодавців із претензіями чи щорічних переїздів.
Павло зустрів новину спокійно. Працював менеджером у невеличкій компанії, зарплата була середньою, на заощадження не вистачало. Коли Неля повідомила про покупку, він лише кивнув:
— Молодець. То що, переїжджаємо?
— Авжеж. Навіщо нам оренда, якщо тепер є своє житло?
Переїзд минув швидко. Речей було небагато — роки життя на знімних квартирах навчили не накопичувати зайвого. Неля розставляла посуд на кухні, Павло тим часом під’єднував телевізор у вітальні.
— Гарно вийшло, — окинув він поглядом кімнату. — Просторо, світло. Добру квартиру ти вибрала.
— Довго шукала. Хотіла, щоб район був нормальний, будинок — міцний.
— Правильно. Раз уже витрачатися, то на якість.
Перші місяці спільного життя у новій квартирі минали мирно. Неля й далі працювала у дві зміни — тепер, щоб облаштувати оселю. Потрібна була нова техніка, меблі, ремонт у спальні. Павло іноді допомагав вибирати покупки, але грошей на них не давав.
— У мене зарплата менша, — пояснював він. — Ти ж більше заробляєш — тобі й витрачати.
— Але ж це наш спільний дім.
— Ну, звісно, спільний. Я ж тут живу, допомагаю облаштовувати.
Неля не сперечалася. Справді, вона заробляла більше, могла дозволити собі покупки. Головне — у них нарешті було власне житло, а не чергова знімна квартира.
Сварки почалися за пів року. Павло все частіше висловлював невдоволення порядком у домі.
— Навіщо стільки книжок у спальні? — запитав він якось, помітивши нову полицю. — І так місця мало, а ти ще захаращуєш усе.
— Книжки не захаращують. Це моя бібліотека.
— Дім має бути затишним, а не схожим на склад.
— Павле, для мене книжки — це і є затишок.
— Для тебе, для тебе… А про мене ти подумала? Мені ж тут теж жити.
Неля здивувалася такій реакції. Раніше Павло не заперечував проти книжок, іноді навіть щось читав.
— Якщо тобі не подобається полиця, можемо перенести її у вітальню.
— Справа не в полиці. Справа в тому, що ти зі мною не радишся.
— А з чим радитися? Це ж дрібниці.
— Дрібниці? Облаштування дому — це, по-твоєму, дрібниці?
Розмова завершилась ні про що, але осад лишився. Неля стала помічати, що Павло все частіше критикує її рішення. То колір штор не той, то меблі не так розставлені, то продукти купує не ті.
— Ти стала якась занадто самостійна, — сказав він одного разу за вечерею. — Раніше радилася зі мною, а тепер усе сама вирішуєш.
— У якому сенсі “стала”? Я завжди такою була.
— Ні, не такою. Ця квартира тебе зіпсувала.
— Квартира? Як вона могла мене зіпсувати?
— Та дуже просто. Ти почала думати, що тут головна.
Неля відклала виделку й уважно подивилась на чоловіка.
— Павле, я не вважаю себе головною. Просто вирішую господарські питання.
— Без мене вирішуєш.
— А ти раніше брав у них участь?
— Брав. Просто інакше.
— Інакше як?
Павло помовчав, покрутив у пальцях серветку.
— Коротше, ти зрозуміла, про що я.
Розмова обірвалася, але напруга в повітрі лише зростала. Павло став дедалі прискіпливішим, усе частіше висловлював невдоволення. Інколи здавалося, що він навмисно шукає привід, щоб вчепитися до Нелі.
Ситуація ускладнилася, коли в розмовах Павла все частіше почала з’являтися його сестра Світлана. Жінка мешкала у невеликому містечку, працювала продавчинею, орендувала кімнату в чужій квартирі. Павло постійно дзвонив їй, обговорював її проблеми.
— Світлані важко, — зітхав він, розповідаючи Нелі. — Господиня з характером, постійно чіпляється. А платити все одно доводиться чимало.
— Може, їй зняти окрему квартиру? Або підшукати сусідку й ділити оплату?
— Та ні, їй краще до нас переїхати. Тут і роботи більше, і зарплати вищі.
— Це слушна думка. Нехай шукає вакансії та перебирається.
— Так, думаю, варто. Головне — знайти житло.
Неля кивнула, не надаючи цим розмовам великого значення. Світлана доросла жінка, сама розбереться з переїздом та квартирою. Проте Павло дедалі частіше повертався до цієї теми. Розповідав, які оголошення про оренду бачив в інтернеті, які райони підійшли б для життя сестрі.
— Зараз знімати квартиру дорого, — міркував уголос. — Особливо в хороших районах.
— Але ж і зарплати тут більші. Це частково компенсує витрати.
— Не завжди. Іноді пів заробітку на оренду йде.
— Та це тимчасово. Попрацює кілька років в економ режимі, назбирає — купить щось своє.
Павло знизав плечима, але в його очах промайнула якась думка.
Одного вечора Неля повернулася з роботи раніше, ніж зазвичай. Вона тихо відчинила двері, щоб не турбувати чоловіка, якщо той відпочиває. У квартирі хтось розмовляв. Павло говорив телефоном, його голос лунав із вітальні.
— Так, мамо, я розумію. Світлані дійсно треба переїжджати… Так, оренда дорога… Думаю, з Нелею домовлюся. Поки сестра на ноги не стане — підселимо… допоможемо з житлом…
Неля завмерла на порозі. Що він каже? Що означає: «з Нелею домовлюся»?
— Не знаю, як Неля відреагує, але думаю, вдасться її переконати… Так, квартира велика, місця вистачить… Свєті допоможемо, а далі буде видно…
Жінка пройшла на кухню, намагаючись не шуміти. Серце калатало. Павло планує поселити сестру у їхній квартирі? Без жодного слова до дружини?
Розмова скінчилась. Павло зайшов на кухню.
— А, привіт. Ти сьогодні рано.
— Так, відпустили раніше. З ким говорив?
— З мамою. Вона за Світлану переймається, радить перебиратись у місто.
— Ясно, — коротко відповіла Неля.
Вона не стала продовжувати розмову. Треба було все обдумати. І зрозуміти, що саме задумав її чоловік.
Кілька днів минули спокійно. Павло поводився, як зазвичай, про плани щодо сестри не згадував. Нелі вже майже здалося, що той вечірній дзвінок — просто абстрактні балачки, без реальних намірів. Але за тиждень усе стало на свої місця.
За вечерею Павло раптом заговорив про переїзд Світлани.
— Знаєш, я тут подумав про сестру, — почав він, нарізаючи хліб. — Їй дійсно варто переїхати до нас у місто.
— До нас? — уточнила Неля.
— Так. І я вже придумав, як їй із житлом допомогти.
Неля підвела очі від тарілки й уважно подивилася на чоловіка.
— Яким чином?
— Сестра наступного тижня приїде, подивимось, як її тут влаштувати.
— Що значить “тут влаштувати”?
— Ну, тимчасово поселимо у нас в квартирі. Поки знайде роботу, стане на ноги.
— Павле, це моя квартира. Ніхто сюди не переїде без мого дозволу.
Чоловік відклав ніж, подивився на дружину суворо.
— Твоя квартира? А я тут хто?
— Ти — мій чоловік. І живеш тут, бо ми — сім’я.
— Отож бо! Сім’я! А сім’я має підтримувати одне одного.
— Так, але в межах розумного. Ми можемо дати Світлані грошей на перший місяць оренди, допомогти знайти роботу. Але жити тут вона не буде.
— А чому ні?
— Бо це порушить наш спокій. Ми — молода сім’я. Нам потрібно особистий простір.
Павло скривився в іронічній посмішці й похитав головою.
— Особистий простір… Та ти просто зазналася.
— Що?
— А те. Купила квартиру — і одразу корона виросла.
Неля ледь стримала емоції.
— Я не зазналася. Я сама купила це житло — і маю право вирішувати, хто тут буде жити.
— Право маєш, а про обов’язки забула.
— Які ще обов’язки? Утримувати твоїх родичів?
— Допомагати у тяжку хвилину. Світлана не з добра сюди проситься — їй справді складно.
— Я розумію. Але вирішувати це треба не за мій рахунок.
Павло встав із-за столу, почав ходити кухнею.
— Знаєш, Нелю… Ти стала зовсім іншою.
— Чому ти так?
— Ти думаєш лише про себе. Про свій комфорт, про свій спокій.
— А ти про мене думаєш, коли без мого відома збираєшся поселити сюди сестру?
— Я думаю про сім’ю. Про те, щоб допомогти близькій людині.
— Сім’я — це ми з тобою. А Світлана може зняти квартиру неподалік.
— А на що зняти? У неї навіть на заставу немає.
— Позичимо їй грошей.
— Навіщо позичати, якщо можна просто пустити пожити?
— Тому що це моє житло. А не безплатна готельна кімната!
Павло різко зупинився й повернувся до дружини. В його погляді було щось нове — крижане. Те, чого Неля ще ніколи не бачила.
— Не рипайся! — кинув чоловік. — Квартира — для сестри, а ти — йди далі заробляй!
Неля дивилася на Павла, не вірячи своїм вухам. Чоловік стояв посеред кухні, з руками в боках і задертим підборіддям. Говорив, наче віддавав наказ підлеглому.
— Що ти щойно сказав? — тихо перепитала вона.
— Те, що ти почула. Квартира потрібна Світлані, а ти можеш підшукати собі інше житло.
— Це моя квартира. Я її купила.
— І що? Ми ж сім’я. Сім’я має допомагати одне одному.
— Допомагати — це одне. А віддавати квартиру — зовсім інше.
Павло зробив крок ближче, навис над дружиною, яка все ще сиділа за столом.
— Нелю, ти зробиш так, як я сказав. Сестра переїжджає до нас через тиждень.
— Ні, не переїжджає.
— Переїжджає. І не сперечайся зі мною.
Неля підвелася, мовчки відійшла до вікна. За склом миготіли вогні сусідніх будинків, спокійно котилися машини — звичайне вечірнє життя міста. А тут, на кухні, валилося все, що вона вибудовувала роками.
Два роки виснажливої роботи у дві зміни. Кожна копійка — у скарбничку на власне житло. Безсонні ночі у лікарні, додаткові чергування, відмова від відпочинку, покупок, усього зайвого. Усе — заради цих стін, цих вікон, цієї оселі. А тепер чоловік вимагає віддати квартиру своїй сестрі. Наче мова йде про якусь дрібничку, про зайву річ.
— Павле, я йду спати, — сказала Неля, повертаючись до дверей.
— Стій. Ми ще не закінчили розмову.
— Ми її навіть не починали. Бо розмова передбачає діалог, а ти просто ставиш ультиматум.
— Я прийняв рішення. Як голова сім’ї.
— Голова сім’ї? — Неля обернулася. — Ти навіть комунальні не оплачуєш.
— Річ не в грошах. А в сімейній ієрархії.
— У якій ще ієрархії? Ми — партнери. Рівні.
— Ні, не рівні. Я — чоловік. І рішення приймаю я.
Неля глянула на нього довгим поглядом. У ній більше не було здивування — тільки тиха, вивірена рішучість.
— Тоді, як чоловік, ти збираєш гроші на житло. Працюєш на двох роботах, береш підробітки і в усьому собі відмовляєш. Кілька років і твоя сестра буде з квартирою.
— Ти що таке говориш? — Павло нахилився ближче. — Я маю працювати, поки у тебе тут усе є?!
— Так. Бо я вже це зробила. А ти — ні.
— Це не по-людськи. Не по-сімейному.
— А дружину вигнати з власної квартири — це по-сімейному?
— Я не змушую! Я пропоную!
— Ти наказуєш. Тон, яким ти говорив зі мною — це не прохання, Павле.
— Та я ж просто хотів, щоб ти зрозуміла… Світлана — не чужа нам людина.
— Я не відмовляюся допомогти. Але допомога — це не поступки собою. Вона доросла. Має руки, має голову. Хай діє.
— Неля, що з тобою сталося. Колись ти була м’якшою.
— Колись я не мала нічого. Тепер маю — і більше не дозволю розпоряджатися моїм життям за мене.
Павло обурився:
— Та це ж просто квартира! Що ти за неї тримаєшся, мов за святиню?!
— Бо вона не впала мені з неба. Я заробила її важкою працею. Коли ти спав — я працювала. Коли ти розважався — я рахувала копійки. І ніхто — навіть ти — не маєш права вирішувати, хто тут житиме.
— Говориш, як чужа… Як бухгалтерка, а не дружина!
— А ти поводишся, як шантажист, а не чоловік.
Запала мовчанка. Павло більше не кричав — лише стояв і дивився на неї, похмуро, ніби зважував щось у голові.
— То що, — тихо промовив він, — ось так просто? Через квартиру ми зруйнуємо все?
— Не через квартиру, Павле. А через твою неповагу.
Ці слова зависли в повітрі.
Через тиждень Неля подала на розлучення. Павло ще кілька разів телефонував. Писав довгі повідомлення. Просив, благав, обіцяв змінитися. Але жінка не відповідала. Не тому, що не чула. А тому, що вже не вірила.
Вона більше не дозволяла підвищувати голос на себе у власній квартирі. Вона більше не дозволяла себе переконувати, що “сім’я — це ти мусиш”. Бо справжня сім’я — це підтримка, а не розподіл чужого майна.
І Неля нарешті жила не в чужому кутку, не в постійній економії — а у власному домі. І в тиші.
