Перший Діма, хлопчик ще зовсім, років їм було тоді по вісімнадцять, втік, злякавшись відповідальності. Уляна приїхала з невеликого села, навчалася в училище на кухаря, Діма навчався на зварювальника в іншому училищі. Познайомились на дискотеці. Закрутилося, завертілося, до закінчення училища Уляна була при надії, а Дмитро до цього готовим не був. Куди він поїхав, Уляна так ніколи і не дізналася, та й не цікаво їй було. Повернулась ненадовго додому, розповіла матері. Мама Марія Петрівна – жінка проста сільська, охнула і розгублено подивилася на доньку.
– То, може, цей? Не пізно ще? – Напівпошепки нерішуче запитала вона.
– Не пізно, та не треба. Дитина ж. Моя. – твердо сказала Уляна.
– Як знаєш, дочко, допоможемо. – кивнула Марія Петрівна та перехрестилася на ікону в кутку.
Батько Іван Семенович на цю новину тільки зітхнув, махнув рукою, робіть, мовляв, що хочете.
Уляна повернулася назад у місто, влаштувалася в їдальню, отримала кімнату в гуртожитку і працювала майже до появи немовляти. На косі погляди вона не звертала уваги, ходила з гордо піднятою головою, не намагаючись прикрити великий, округлий животик.
Син Іванко вдався в діда, на честь його і був названий, на радість Івану Семеновичу. Новоспечений дід тепер теж гордо ходив селом. Одного разу хтось шепнув: мовляв, Улянка сина без батька роститиме, то таким поглядом обдарував дід Іван, що більше шушукатися не сміли. Кілька місяців Уляна жила в домі батьків, Івасика свого з рук не спускала, воркувала над ним, колискові співала, а потім повернулася до міста, сина залишила під опікою батьків. Місце втрачати не хотілося. Але що вихідних Уляна, як на крилах, летіла в село.
– Садок виклопотала. – Оголосила у черговий приїзд батькам. – Забираю Івасика.
Батько знову зітхнув, насупився і пішов на ґанок.
– Та може Івасика у нас залишиш, з дитиною жоден чоловік не візьме. – несміливо запропонувала мама.
– Нічого страшного, якщо не візьме. А як вже збереться брати, то хай обох нас бере. – відрізала Уляна.
Марія Петрівна зітхнула, кивнула і перехрестилася на ікону в кутку. Знала, вдачу доньки, як вирішила, так і буде.
Батьків Уляна, звісно, не забувала, провідували з Іванком.
П’ять Іванкові було, коли за Уляною почав упадати Павло, бригадир із ливарного цеху. Несміливо, невміло залицявся, Уляна і не зрозуміла спочатку, що це він їй, то шоколадку суне, то цукерок кульочок. Потім уже в кіно запросив. Уляна одразу сказала, що у неї є син. Павло наступного разу не лише шоколадку Уляні приніс, а й іграшкову вантажівка. Зрозуміла Уляна, Павло із серйозними намірами.
Жити Павло Уляну з Іванком до себе повів. Нехай і з мамою, але все ж три кімнати, не в гуртожитку тулитися.
Ганна Борисівна на сільську наречену, та ще й з доважком, зверхньо дивилася, крізь зуби розмовляла, але відкрито не протистояла й то добре. Павло ж навпаки Уляну любив, порошинки з неї здував. Та й до Іванка прикипів, то конструктор з ним збирає, то в шахи сяде вчити. Івану Семеновичу та Марії Петрівні Павло теж сподобався. Як поїхала донька з новим чоловіком, після знайомства Іван Семенович на ганку присів і кивнув схвально, Марія Петрівна сльозу змахнула, на ікону в кутку перехрестилася, рада за доньку з онуком.
Через рік Уляна народила другого сина, назвали Федьком. Павло так захотів, друг у нього був, ще в юності домовилися, синів на честь один одного назвати. Живи та радуйся. Лише недовго щастя тривало. Не стало Павла на роботі при спробі врятувати колег.
Ганна Борисівна, яка й на рідного онука з любов’ю не глянула, тепер уже невістці з дітьми швидко на двері вказала. І в гуртожитку місце вже було втрачене. Повернулась Уляна до батьків, улаштувалася дояркою. День напрацюється, а надвечір до хлопчиків своїх поспішає, Федька однією рукою захитує, іншою Іванка по голівці погладжує, казки розповідає.
Через три роки не стало Івана Семеновича. Погорювали Уляна з матір’ю, та далі жити треба. Жінкам у своєму домі з городом, та господарством, одним важко справлятися, та й Марія Петрівна вже не в змозі. Нічого, старається Уляна, та й он якийсь помічник у неї є – Іванко тоді в другому класі вчився, зі школи прибіжить, то сніг чистить, то воду носить.
– Стомився, мабуть. Мама прийде, зробить. – махне рукою з вікна Марія Петрівна.
– Мама, мабуть, на роботі теж не відпочиває. – Відповість серйозно так Іван і далі працює. Федько теж надвір біжить, з маленькою лопаткою, братові допомогти.
Марія Петрівна з вікна подивиться, сльозу втре, та на ікону в кутку перехреститися: важко без господаря в хаті.
Почала заводити про це розмови з дочкою.
– Нічого, впораємося, як бачиш. – Усміхнеться Уляна, зашиваючи синам штани.
– Василь сусід, непоганий чоловік, роботящий, давно на тебе поглядає. – натякає далі Марія Петрівна. Зітхає Уляна, Павла згадує.
А Василь раз, другий, прийшов допомогти, та так, якось і залишився.
– Ану, малий, не плутайся під ногами. – прикрикнув якось Василь на Федька.
Це Марія Петрівна з віконця побачила. Вона як завжди на кухні обід готувала, Улянка на роботі, Іванко у школі, Василь на городі справою якоюсь зайнявся, Федько, як завжди допомагати прибіг, а тут таке. Стоїть Федько, губи надув, спідлоба на Василя дивиться, носом шморгає, прикро. Марія Петрівна похитала головою, на ікону в кутку перехрестилася, чи правильно вона доньці порадила?
Через рік ще один син у Уляни народився – Матвій. Василь як обмивати почав, так і не зупинився. Місяць святкував. Потім наче одумався, та все одно майже кожен день веселенький.
– То іншого клопоту немає, як за комір заливати? – зітхне Уляна.
– Усю роботу не переробити. Треба відпочити. – посміхається у відповідь Василь.
– Третій місяць відпочиваєш. – Не відстає Уляна.
– Сказав, потім зроблю. – Василь непривітно глянув на неї.
Іван брови насупив, дивлячись на нього, Федько слідом за старшим братом насупився, Матвій захникав на руках матері.
А ще за кілька місяців зібрався Василь у місто, на заробітки. «Та воно, може, й на краще, діти ростуть, грошей не вистачає» – розсудила Уляна та сперечатися не стала.
Приїхав Василь лише за три місяці. Добре одягнений, веселий.
– Чому з порожніми руками? – здивувалася Уляна.
– Чому це з порожніми? – Василь виклав на стіл невелику суму грошей.
– Це за три місяці? – Уляна підвела на нього здивований погляд.
– А ти думаєш, так легко гроші дістаються? Та й життя у місті не дешеве. – огризнувся Василь.
– Я бачу. – Уляна докірливо подивилася на його нове вбрання.
Василь лише відмахнувся, знову за гульки взявся, а якщо Уляна що поперек скаже, то лиш ніби об стіну горохом.
– Ще раз матір зачепиш, начувайся! – Хлопчикові тоді було одинадцять років.
– Ти диви яке виросло. – хмикнув Василь і розсміявся. А наступного дня до міста поїхав і більше не повернувся.
Підріс Матвій, Уляна знову на роботу вийшла, про Василя і не згадує, хоч Матвійко і дуже на батька схожий.
“Ні, не треба нам нікого, самі проживемо, самі з господарством впораємося” – думає Уляна, копаючи навесні город. Поруч Іванко копає. Федя, хоч ще тільки в перший клас йому у вересні, а від мами з братом намагається не відставати. І Матвійко совочком по грудках землі постукує, за братами повторює. Марія Петрівна у вікно дивиться, обідати кличе, посміхається, хоч і з сумом, на ікону в кутку хреститься.
Так і жила Уляна, змирилася, що з чоловіками їй не щастить, та особливо через це не сумувала. За кілька років приїхала на ферму бригада, нові корівники будуватимуть. Костик – смаглявий усміхнений, працює, та пісні все наспівує, а як подивиться на Уляну, так у тієї рум’янець до лиця приливає. Уляна хоч всякого в житті надивилася, а все ж жінка ще молода, трохи за тридцять, хочеться і кохання та слова доброго. Костик на любов і добре слово дуже щедрим виявився, все літо Уляна від компліментів танула, по осені попрощалися. Костик і не приховував, що вдома в нього сім’я, дружина, та дві доньки, що не залишиться, хоч і чудова Уляна жінка. Попрощалися, а за місяць Уляна зрозуміла, що знову стане матір’ю.
– Яка красуня буде. – Милується на онуку Марія Петрівна, та на ікону в кутку хреститися.
Мія назвали дівчинку. Шкіра смаглява, волосся тугими хвилями в’ється, а очі великі, блакитні, мамині.
– Мамо, мамо! Я принесла обід. – Біжить до корівника п’ятирічна Мійка, скучила за мамою. Мама на роботі весь день, Старший брат Іван у місті вчиться, тільки на вихідні приїжджає, минулого разу ляльку привіз гарну, Мійка нею тільки вдома грається, на подвір’я не виносить, щоб не забруднити. Федір з Матвійчиком вдень у школі, ввечері поки прийдуть, поки попораються, поки уроки зроблять, потім уже з Мійкою пограються. Федір їх з Матвієм шахи грати вчить, Матвієві подобається, а Мійці більше подобається будувати хатинку з ковдр, а потім всідатися в нього всім разом і щоб Федір книгу читав, цікаву, з картинками. Бабуся Марія старенька зовсім, спить багато, з хати майже не виходить. Мійка сама тепер їм із бабусею чай готує, і до чаю на стіл накриває. П’ють вони з бабусею чай.
– Я до мами побіжу, а ти відпочивай. – каже Мійка.
– Біжи, біжи, метелику. – Киває бабуся Марія. Мійка обід збере і за двері, а бабуся Марія дивиться у вікно, як Мійка біжить, поспішає у бік ферми, посміхається тепло так, та хреститься на ікону в кутку.
Мійка на рушник розкладе обід для мами, поряд сяде, та з нею знову пообідає.
– Перепочинемо. – Говорить потім Уляна і сідає зручніше на сонечку, Мійка поруч калачиком згорнеться, Уляна гладить доньку по неслухняному волоссю, пісні різні співає. Посидять так, та працювати йдуть. Уляна роботу доробляє, Мійка поруч крутиться, корів по блискучих носах погладжує.
– Мамо, ти чого так довго? Всі вже за столом. – Мія зазирнула в кімнату.
– Іду, йду. – обізвалась Уляна, поправляючи перед дзеркалом брошку на сукні. Сьогодні можна і брошку, і сукню. Шістдесят років сьогодні Уляні Іванівні. Діти приїхали, онуки. Іван із сім’єю у місті живе, інженер, два сини у нього. Федір теж у місті осів, на заводі, як батько його, дружина у його у декреті зараз, нещодавно після першої доньки синочок народився. Уляна казала, що з малюком їхати не треба, не до того їм, та хіба ж послухають, приїхали. Матвій дружину з їхнього села в дім привів. Хороша, поступлива невістка Анютка, дружно уживаються вони з Уляною. Аня нещодавно на роботу вийшла, Уляна Іванівна онука няньчить, господарюють з ним в хаті. Карапуз як хвостик за бабусею, помічник, весь у батька. А ось Мія заміж не поспішає, інститут минулого року закінчила, кар’єру будує. Усі сьогодні приїхали. Усміхнулася Уляна Іванівна, кинувши наостанок ще один погляд у дзеркало, перехрестилася на ікону в кутку, пішла до гостей.
Не щастило Уляні із чоловіками. Не щастило і все Натомість із дітьми пощастило. Виростила вона їх дружними, працьовитими, кожен один одному завжди на допомогу прийде, та й матір не забувають.
