Не розумію тих, хто народжує без грошей. Вдосталь нажилася в злиднях і не уявляю, наскільки потрібно заздалегідь не любити свою дитину, щоб приректи таке?
Не можу пробачити своїх безглуздих батьків, які за життя нажили лише проблем. Не можу забути злиденне дитинство, обноски, постійний сором. Не можна було запросити гостей, бо в хаті не було люстри. Вічно не було їжі. А до стоматолога я вперше потрапила, коли почала заробляти. Ніхто довкола не жив настільки бідно, навіть найбідніші люди жили у більшому достатку ніж ми.
А я пізня дитина, людям було далеко за 30, уже не скажеш, що за молодістю, за не розумніст. Терпіти не можу, коли розпочинаються розмови про подяку батькам за життя. Хто їх просив?
Хочеться спитати, а батьки не повинні бути вдячними? Жили на своє задоволення, про відповідальність навіть не чули, а тепер, як постаріли, їх має хтось тягнути, бо вони не заробили собі навіть на якийсь власний кут. Заробляю добре, але всі гроші вирушають на нажиті не мною борги. Набридло з дитинства бути нянькою дорослих людей.
Знаю, багато хто простіше дивиться на такі речі. І самій хотілося б перестати вже відчувати цю злість. Ось начебто витягла себе сама, без мам-тат-спонсорів – радуйся
Але я, хоч як намагаюся, не можу пробачити таке дитинство. Постійно кажу собі, що могло бути гіршим: любили як могли. І все одно регулярно подумки повертаюся до цієї ганьби і злюся. І як пробачити, я не знаю.
Найприкріше, що вони навіть не усвідомлюють цього. Не рекомендуйте поговорити. Вже все, що можна, переговорено і висловлено, ясно, що люди не зрілі, свої помилки в житті не визнавали і не почнуть, тільки ображаються.
Та й пізно у пенсійному віці вчиться жити по-іншому, самостійно. Прийде тягнути цю лямку до кінця.
