Я завжди мріяла стати лікарем, але моя мати, Світлана, бачила майбутнє лише для мого брата Максима. «Тільки медсестер у коледжі готують, а я хотіла бути лікарем!» – благала я, але мати різко обірвала:
– Мало чого ти хотіла? Будеш задоволена тим, що маєш!
– Чому? – мої очі наповнилися сльозами.
– Думаєш, я мільйонерка? Твоє навчання в медичному виші коштуватиме 100 000 грн, а ще ж репетитори! Максима треба піднімати, я йому на університет відкладаю! – відрізала вона.
– Це несправедливо! Чому братові можна вчитися, а мені ні? – обурилася я.
– Не порівнюй! Ти вийдеш заміж, і будеш при чоловікові – і життя в тебе буде! А хлопець мусить твердо стояти на ногах!
– Ніколи б не подумала, що батьки можуть так ділити дітей! – кинула я, але відповіді не дочекалася.
Сусіди шепотілися: «Світлана Максима, як принца, обхажує, а Олена їй наче чужа». Я росла в тіні брата, прислуговуючи йому, отримуючи все за залишковим принципом.
Та я не тримала зла – була доброю, старанною, мріяла рятувати людей. Але коли дійшло до вступу до вишу, мати поставила хрест на моїй мрії.
Я не змогла їй суперечити. Характеру, щоб показати зуби, у мене не було. Тож я вступила до медичного коледжу. Мати раділа: і гроші на Максима зберегла, і я залишилася вдома, допомагаючи по господарству.
Після закінчення коледжу я влаштувалася медсестрою в нашу районку. Одного дня до нас потрапив симпатичний хлопець на ім’я Тарас.
Він одразу помітив мене, а я не могла не зауважити його щиру посмішку. Між нами зав’язались стосунки, і через пів року Тарас запропонував мені руку й серце. Я була на сьомому небі, але мати знову стала на заваді.
– Олено, що ти вигадала? Яке весілля? Рано тобі! – гримнула вона.
– Як рано? Ти ж у моєму віці вийшла за тата! – заперечила я.
– Не рівняй себе зі мною! У тебе є брат, його спочатку треба одружити! – заявила вона.
– Яке відношення Максим має до мого шлюбу? – обурилася я.
– Найпряміше! Спочатку його на ноги поставимо, а тоді про тебе подумаємо! – відрізала вона.
– Це несправедливо! Ти думаєш лише про Максима, а я тобі байдужа! Але я вийду за Тараса, хочеш ти цього чи ні! – мій голос тремтів, але я вперше відчула в собі силу.
– Тоді знай, що я не дам ні копійки на твоє весілля! – кинула мати.
Її погрози мене не злякали. Ми з Тарасом планували скромне свято, а його батьки, мріючи про пишне весілля для єдиного сина, взяли всі витрати на себе.
Мама з принципу не прийшла на моє весілля. А от Максим з’явився – не тому, що радів за сестру, а щоб безкоштовно поїсти й і повеселитись.
До середини вечора він набрався до нестями, чіплявся до гостей, ліз з’ясовувати стосунки до Тараса. Його довелося вигнати з ресторану. Потім я вислухала мамині докори по телефону:
– Як ти посміла вигнати рідного брата? – напосідала вона.
– А як він посмів псувати мені весілля? – відповіла я.
– Та що він такого зробив? Погуляв, розвеселився! У вас там що, товариство тверезості зібралося? – обурювалася вона.
– Ти не бачила, як він поводився! А якби ти прийшла, то знала б! – кинула я.
– Мені не треба нічого бачити, я вірю своєму синові! Вибачся перед ним негайно! – гордо сказала вона.
– Це він хай вибачається за мій зіпсований день! – відрізала я.
Після цього мама й Максим припинили зі мною спілкування. Ми жили в одному місті, але стали чужими. Минуло кілька років. У Максима з’явилася сім’я, у нас із Тарасом народилися доньки-близнючки. Грошей стало бракувати, тож ми зважилися на власний бізнес.
Тарасові від бабусі з дідусем дістався заміський будинок із великою ділянкою біля лісу й озера. Ми вирішили перетворити його на базу відпочинку.
Почали з маленького будиночка з лазнею, а згодом розбудували справжній комплекс, який став популярним серед відпочивальників. Наше життя налагодилося, статки зросли. І, на диво, про це дізналися мої рідні.
Одного дня зателефонував Максим:
– Олено, привіт! Сто років твій голос не чув! – його тон був підозріло дружелюбним.
– Привіт, Максиме. Чому дзвониш? Щось сталося? – обережно спитала я.
– Та що має статися? Не можна братові сестрі подзвонити? – засміявся він.
– Ми ж не спілкувалися скільки років? – нагадала я.
– Ой, Олено, то коли було? Давай забудемо! Зустрінемось, поговоримо, дитинство згадаємо! – запропонував він.
Я тужила за рідними, але відчувала, що нічого доброго від зустрічі не буде. І не помилилася. Максима не цікавили ні моє життя, ні моє щастя. Він одразу перейшов до справи:
– Чув, ви з Тарасом добре живете? Розбагатіли? – почав він.
– Не те щоб розбагатіли, але не скаржимося, – відповіла я.
– Пощастило ж вам. – зітхнув він.
– Яке там везіння? Ми працюємо без вихідних, інколи ночей не спимо! – заперечила я.
– А я от без роботи. Скоротили, нову не можу знайти. Дружина спокою не дає, що грошей немає, – поскаржився він.
– То ти хочеш у нас роботу? У нас є вакансії. – запропонувала я.
– Та ні, я в готельному бізнесі не тямлю. Може, позичиш трохи грошей? – нарешті озвучив він мету.
Я зрозуміла, що «позичити» для нього – це подарувати. Але, оскільки він перший пішов на примирення, я переказала йому 10 000 грн із наших заощаджень.
Максим дякував, але по очах було видно, що він чекав більшого. І, як виявилося, зупинятися він не збирався.
Він, мабуть, думав, що зможе й далі тягнути з мене гроші, граючи на жалості. Але я вирішила: годувати неробу не буду. Мої діти – моя турбота, а Максим має сам заробляти.
Та він, змовившись із матір’ю, пішов у наступ. Без попередження з’явився до нашого готелю з дружиною й сином.
– Максиме? Що ти тут робиш? – здивувалася я.
– Та ось, із сім’єю вирішили відпочити на вихідних. У сестри ж свій готель, чому б не розслабитися? – спокійно заявив він.
– Треба було попередити. У нас немає вільних місць, – відповіла я.
– Невже для брата не знайдеться куточка? – наполягав він.
– Гостей не виселяти ж! – обурилася я.
– То поступіться своїм будиночком! – запропонував він.
– А де ми з Тарасом і дівчатами житимемо? Ні, це неможливо! Хіба що, – почала я.
– Я ж знав, що у вас є люкс для особливих гостей! – зрадів він.
– Не люкс, але жити можна, – зітхнула я.
Я відвела їх до нового будиночка, який ще ремонтували. Там були ліжко, вода й світло, але Максим явно чекав п’ятизіркового номера.
– І це що, сарай? Ти вважаєш, що ми цього варті? – обурився він.
– Вибач, іншого немає. Або залишайтеся, або приїжджайте іншим разом. У нас усе на місяць заброньовано! – відрізала я.
– Гаразд, нехай буде цей… Але за незручності нам належить безкоштовна їжа! – заявив він.
Максим із дружиною швидко освоїлися. Вони поводилися, як господарі, хамили гостям, наголошуючи, що вони «родичі власників». Відпочивальники почали скаржитися, деякі вимагали повернення грошей і їхали. Тиждень Тарас терпів, але зрештою не витримав:
– Максиме, погостювали – і досить. Пора вам їхати, – твердо сказав він.
– Ти на що натякаєш, зятю? – нахабно відповів Максим.
– Не натякаю, а кажу прямо: їдьте додому, – повторив Тарас.
– А сестра моя знає? – кинув він.
– Олена в курсі й повністю згодна, – відрізав Тарас.
– Оце ви такі? Розбагатіли й тепер гордуєте бідними родичами? шкода, щоб ми повітрям подихали чи шматок хліба з’їли? – обурився Максим.
– Якби ви поводилися нормально, ми б вас місяць тримали! Але ви розлякали всіх гостей! Ми не для того працювали, щоб ви все зруйнували! – відповів Тарас.
Я стояла за фіранкою нашого будиночка й дивилася на цю сцену. Сльози котилися по щоках, але я знала, що Тарас правий. Максим – дорослий, у нього своя сім’я, а я маю дбати про своїх дітей. Якщо для цього доведеться розірвати зв’язки з рідними, хай так і буде.
Але вже за тиждень мій брат знову до мене зателефонував, ніби нічого і не трапилось. Цього разу просив грошей для матері. Мовляв, їй зле потрібні обстеження, сама вона не попросить, тож мусить він, хоч йому і дуже незручно.
Тарас відмовить одразу ж я знаю, тому нічого йому й не кажу. Маю певні збереження, але не знаю, чи потрібно їх віддавати брату. З мамою не спілкуюсь, вона на мої дзвінки не відповідає.
Не давати грошей? А якщо і справді мама не здорова, якщо гордує попросити? Хіба брат таким би жартував?
От як вчинити правильно?
Головна картинка ілюстративна.
