Вода в раковині гуділа, заглушаючи сумні думки Олени. Напруга в квартирі була такою густою, що її можна було відчути на дотик. Сьогоднішнє непорозуміння із чоловіком Тарасом було найгучнішим за останні місяці.
Причина? Дрібниця. Олена забула купити його улюблений кефір.
Тарас спершу образився, а потім почав чіплятися до всього: до немитої тарілки, до крихти на столі, до того, що вона «знов у телефоні, замість того, щоб зайнятися ділом».
Тиша, що настала після того всього, була важкою, гнітючою. Олена відчувала, як від цього мовчання починає гудіти голова.
Раптом двері спальні різко відчинилися. Олена здригнулася й обернулася. Тарас стояв у проході, тримаючи напхану спортивну сумку. Його обличчя виказувало образу, але в очах промайнуло щось інше — рішучість, майже полегшення, ніби він скинув тягар.
— Я до мами їду, — кинув він різко, уникаючи її погляду. Його очі блукали по стінах, по підлозі — будь-де, тільки не на Олену. — Вона через тебе занедужала, а мені тепер розгрібати!
Олена застигла з тарілкою в руках. Вода продовжувала шуміти, але вона вже не чула її. Усе звузилося до цих слів.
— Що ти сказав? — видихнула вона, відчуваючи, як підлога тікає з-під ніг. — Яка мама? Що за недуга? Про що ти взагалі?
Тарас ступив уперед, його постава була напруженою, ніби він готувався до стрибка.
— Моя мама! — підвищив він голос, у якому звучала награна образа. — Ти її довела! Довела своїм ставленням! Вона вчора плакала, коли я розповів, як ти себе поводиш! У неї сьогодні тонометр із рук не виходить!
Олена поставила тарілку в раковину.
— Я довела? — повільно обернулася вона, відчуваючи, як усередині наростає хвиля обурення. — Чим? Тим, що не купила тобі кефір? Чи тим, що не дозволяю твоїй мамі втручатися в наше життя щодня? Тим, що в мене є власні думки?
Тарас відвернувся, нервово смикаючи лямку сумки.
— Не прикидайся! Ти її не поважаєш! Ти її ігноруєш! Вона моя мати! Вона все життя мені віддала! А ти її просто доводиш!
— А я що? — Олена відчула, як усе всередині кипить. — Я твоя дружина! Я з тобою живу! А ти ось так, без розмов, без попередження, пакуєш речі й тікаєш? І ще звинувачуєш мене в недузі твоєї мами? Це як взагалі?
— Вона занедужала через тебе! — Тарас різко обернувся, його обличчя почервоніло, очі блищали. — Їй погано! І мені тепер за нею доглядати! Хто, якщо не я? Ти ж не підеш! Ти тільки про себе думаєш!
Олена дивилася на нього. У його очах не було ані жалю, ані переживання за матір, ані каяття. Тільки ця дивна, майже тріумфальна рішучість, ніби він нарешті знайшов вихід із ситуації, яка його обтяжувала.
І тоді вона зрозуміла. Він не просто йде. Він утікає. І звалює провину на неї. Це не «недуга мами», не «синівський обов’язок». Це зручна відмовка, щоб позбутися відповідальності.
— Тобто ось так? — голос Олени став холодним, як лід. — Ти йдеш? І я винна. У всьому. У хнедузі твоєї мами, у тому що ти пішов, у всіх проблемах.
— Звісно, ти! — Тарас кивнув, ніби це було очевидним. — Хто ж іще? Ти постійно її ображаєш! Ти її не цінуєш!
— Ясно, — Олена кивнула. У голові промайнула чітка думка: він утікає. І йому це подобається. Йому зручно.
Усе почалося поступово. Тарас став відстороненим. Повертаючись із роботи, мовчав, уткнувшись у телефон. На запитання відповідав коротко, уникав погляду.
Олена думала, що це втома, щось на роботі. Вона намагалася підтримати.
— Тарасе, що сталося? — якось увечері запитала вона, намагаючись обійняти його. — Ти якийсь далекий.
— Та нічого, — буркнув він, відсторонюючись. — Просто втомився. Робота.
Потім почалися дивні розмови. Не з нею, а з матір’ю по телефону. Олена чула уривки фраз, коли він виходив в іншу кімнату.
— Так, мам, вона знов нічого не зробила, — шепотів він, у голосі відчувалася втома. — Ну так, безлад, як завжди.
Олена спершу не зважала. «Син скаржиться мамі, — думала вона. — Звичайна справа». Але скарги стали регулярними. І все частіше стосувалися її.
— Тарасе, — якось запитала вона, коли він закінчив чергову розмову з Марією Іванівною, — ти що, розповідаєш мамі, що я «нічого не роблю»? Ти говориш так, ніби я весь день валяюся!
Він зам’явся, уникаючи її погляду.
— Та ні, Олено, я не скаржуся. Просто розповідаю, як справи. Мама ж хвилюється.
— Мені важко, бо я погано почуваюся! — Олена підвищила голос, відчуваючи несправедливість. — І я не «валяюся»! Я працюю, готую, прибираю! Просто сьогодні мені було особливо зле!
— Ну добре, добре, — відмахнувся Тарас, ніби її слова нічого не важили. — Я ж не кажу, що ти нічого не робиш. Просто, ти ж розумієш.
Він жодного разу не допоміг із прибиранням. Не помив посуд, не виніс сміття. Але регулярно скаржився на безлад. На пил. На те, що «нема що їсти», хоча холодильник був повний.
Потім почалися дзвінки від свекрухи. Спершу натяки.
— Оленко, — голос Марії Іванівни був солодким, але з ноткою зверхності, — ти точно справляєшся? Може, допомогти? А то Тарасик такий засмучений, йому ж треба добре їсти. Він працює, йому сили потрібні.
— Маріє Іванівно, я справляюся, — відповідала Олена, стримуючи роздратування. — Дякую за турботу.
— А ти не занадто? — продовжувала свекруха, не звертаючи уваги на її слова. — Робота — це добре, але про чоловіка забувати не можна. Він чоловік, йому потрібна підтримка.
Олена намагалася згладжувати. Думала: «Це старше покоління. Вони інакше виховані. Ну, хвилюється мати за сина, що тут такого?» Вона шукала виправдання.
— Тарасе, — якось сказала вона, — може, поговориш із мамою? Поясниш, що в нас усе гаразд. Що я не лежу, а просто погано почувалась того дня..
— Та годі тобі, — відмахнувся він. — Мама просто переживає. Не зважай.
Але тепер Олена зрозуміла. Це був не просто «переживає». Це була змова. Тарас скаржився, щоб зняти з себе відповідальність. А Марія Іванівна, почувши його «важке», одразу кинулася «рятувати» сина, щоб знову стати головною в його житті. Це була відпрацьована схема, де Олена була причиною.
Марія Іванівна сиділа на кухні, наливаючи чай сусідці Тетяні Григорівні. Вона усміхалася, сяючи, ніби щойно отримала нагороду.
— А що, Тетяно Григорівно? — говорила вона, розмішуючи цукор. — Я ж мати. У мене душа була не на місці. Вона його не любила, ти б бачила, як дивиться! Не наша вона, не з нашої родини.
Тетяна Григорівна кивала, попиваючи чай, її очі гасали по кухні.
— Ой, Маріє Іванівно, нелегка у вас доля. Син же один.
— Нелегка, — зітхнула свекруха, але в її голосі не було смутку, лише гордість. — Але я мати. Я мушу рятувати сина. Від кого? Від неї, звісно!
Для неї це була не просто образа. Це була місія — «повернути сина». Зробити так, щоб він знову був тільки її. Щоб Олена відійшла на другий план, а краще — зникла.
— Вона його зовсім закинула, — продовжувала Марія Іванівна, понизивши голос. — Він дзвонить, скаржиться. Каже, вона його не цінує, не розуміє. Що голодний ходить. А я що? Я не можу дивитися, як мій син так живе!
Вона називала це «порятунком», але насправді насолоджувалася владою. Владою над сином. Владою над ситуацією.
— Я йому й сказала, — Марія Іванівна ще більше понизила голос, її очі блищали. — Тарасику, кажу, вертайся додому. До мами. Мама тебе завжди зрозуміє. Мама нагодує.
І «недуга» була вигаданою. Вона знала, як вплинути. Як дати синові привід утекти від дружини. І Тарас скористався моментом.
— Я йому сказала, що мені зле, — шепотіла Марія Іванівна, прикладаючи руку до голови. — Що я сама, і мені нема кому допомогти. І він одразу прилетів. Мій хлопчик.
Тепер він був у неї. Як і мало бути. Вона знову почувалася потрібною, незамінною. Вона знову могла керувати його життям. І це було її тріумфом.
— Отак, Тетяно Григорівно, — Марія Іванівна зробила ковток чаю, її усмішка стала ширшою. — Тепер він мій. І я його нікому не віддам. Жодній Олені.
Олена не плакала. Сльози не йшли. Була лише порожнеча всередині, ніби хтось вийняв шматок душі. Вона провела день у заціпенінні. Тарас не дзвонив, не писав. Ніби його ніколи й не було.
Наступного дня Олена встала рано. Зібрала всі документи, що стосувалися їхнього спільного життя. Розкладала їх на столі, перебираючи кожен папірець, кожен чек.
Згадувала, як вони планували майбутнє, мріяли про власну квартиру, дітей, подорожі. І як усе це розбилося.
Вона взяла телефон. Набрала Тараса. Він відповів не одразу, голос був сонним.
— Що тобі? — буркнув він.
— Передай мамі, — голос Олени був спокійним, рівним, — що все, що вона хотіла, вона отримала. І мене в цьому більше нема.
На тому кінці запала тиша. Тарас явно не чекав такої реакції.
— Що ти верзеш? — нарешті спитав він, — Про що ти?
— Побачиш, — відрізала Олена. — Скоро.
Вона поклала слухавку. Одяглася, вийшла з дому. Подала на розлучення, потім закрила картку яку свого часу зробила для свекрухи і переводила туди частину своєї зарплати, як бонус до її пенсії.
Дорогою додому телефон розривався від дзвінків. Тарас. Марія Іванівна. Олена не відповідала. Вона дивилася у вікно, на дерева, на людей, що поспішали у справах. Її життя тепер було її справою.
У квартирі телефон задзвонив знову. Тарас.
— Що ти накоїла?! — говорив він, його голос тремтів. — Мені прийшло повідомлення з банку! Ти що, геть не розумієш що наробила?!
— Ні, Тарасе, — спокійно відповіла Олена. — Я просто навожу лад. У наших справах.
— Ти серйозно?! — його голос зривався. — Це все через однепорозуміння?! Через те, що я до мами поїхав?!
— Ні, — Олена похитала головою. — Це не через це. І не через те, що ти до мами поїхав. Це через те, що ти не чоловік, а додаток до своєї мами. Через те, що ти не здатен приймати рішення. Через те, що ти зрадив мене.
Запала тиша. Тарас не відповідав. Його звичні виправдання, скарги, маніпуляції — усе розбилося об її спокій.
— Я все сказала, — Олена поклала слухавку.
Вона почувалася спустошеною, але водночас вільною. Вона зробила це. Без сцен, без сліз. Просто викинула із життя цей вузол.
Олена стояла на кухні, варила каву. Аромат зерен наповнював квартиру, витісняючи всі неприємні спогади. Тиша. Лише стук ложки об чашку. Жодних зайвих слів, скарг, маніпуляцій. Лише цей приємний звук, що здавався музикою.
Головна картинка ілюстратвина.
