Дозвілля
Олю, моя дитино, не повтори мою долю, — просила мати

У Марії Пилипченко Оля була єдиною дитиною. Наpoдила вона її без чоловіка і любила дочку безмежно. Батько  Олі жив у цьому ж селі. Марусю кохав усім серцем, хотів узяти за дружину. Але брати Марусі сказали твердо: «За Івана не підеш!» Якась негарна cвaрка зробила хлопців Пилипченків і Івана Падалку ворогами.

Маруся вже чекала дитину, але й ця обставина не порушила рішення братів і їхнього небажання мати Івана зятем.

Чому все так склалося, мати дочці ніколи не розповідала. Та Оля й не запитувала. Дівчинку дуже любив дідусь, про маму годі й казати. Так вона й росла, оточена любов’ю і ласкою найрідніших людей.

Що тато в неї є, дізналася випадково, коли їй було років три-чотири. Мама працювала в магазині, а Оля гралася поряд. До неї підійшов чужий дядько і простягнув згорнутий з газети кульок з цукерками. Дівчинку вчили нічого в чужих не брати, і вона сховала ручки за спину: «Не треба». А тут з магазину виглянула мама і сказала:

— Візьми цукерки. Це твій тато.

Оля, що таки взяла той кульок, почувши останні слова мами, кинула його на землю:

— У мене немає тата!

І побігла через вигін додому.

Іван одружився, коли Оля вже ходила до школи. У батьковій сім’ї наpoдилося четверо синів і дочка. Жили в одному селі, знали одне одного, але не poдичалися. У 2002 році перед виборами, на яких Ольгу Іванівну земляки вдруге обрали сільським головою, до її кабінету раптом прийшов  батько.

— Олю, ти мене прости, — мовив він. — Ти знаєш, що я твій батько?

— А хіба не похожа? — глянула на нього його ж синіми очима.

— Похожа. Прости, я ні в чому не винуватий. Винувата твоя мама. Я ніколи не відмовлявся від тебе. Просив Марусю не слухать братів. А вона не пожаліла ні себе, ні тебе.

Торік батько пoмeр. Як потім розповіла Ользі його дочка Оксана, перед cмеpтю він покликав її і сказав:

— Хочу відкрити тобі таємницю. Ольга Іванівна — ваша кpoвна сестра.

— Нащо ви мені це кажете? Ми давно знаємо, — відповіла та.

А цього року Ольга Іванівна якось зайшла до їдальні, де Оксана працює кухарем. Був накритий стіл, за яким сиділи люди. Побачивши Ольгу, Оксана підійшла до неї.

— Ольго Іванівно, пригостіться, сьогодні день наpoдження мого тата.

— Може, нашого? — поправила її Ольга.

— Звичайно, нашого, — погодилася Оксана. І вони обидві заплакали.

«Як вийдете заміж — я десь дінусь!»

— Матері, звичайно ж, знаходилися люди, — каже Ольга Іванівна. — Вона була гарна собою, працювала в магазині. Пам’ятаю, сватав її приїжджий чоловік. Працював шофером на промбазі, квартирував у дідусевої сестри. Тітка Ганна привела його до нас.

— Хороша людина, — хвалила свого квартиранта. — Виходь за нього. Не гуляка, до роботи беручкий.

— Я подумаю, — відповіла мама. — 3 батьком пораджуся.

Мені тоді було років десять. Уявити, що мама буде не тільки моя, а й ще чиясь, я не могла. Образа, ревнощі, обурення дyшили мене. Я вже лежала в ліжку і, коли мама зайшла до кімнати, розридалася:

— Мамо, як тільки вийдете заміж, я десь дінусь

Читайте також:ОТ ЧОГО ТИ, ХЛОПЧЕ, ТАК ПАДАВ ПЕРЕДІ МНОЮ НА КОЛІНА: НАPOДИЛА НА СВОЄМУ ВЕСІЛЛІ

Розплакалася й мама.

— Олю, моя дитино, ти мені пробач, — заспокоювала мене. — Більше таке не повториться.

Після цього я її ніколи ні з яким мужчиною не бачила. Вона ніби присягнулася мені. А може, батька любила усе життя, однолюбом була. Ніхто ніколи в селі не сказав, що хтось до неї ходить, хтось у неї є.

Так ми й залишилися удвох. Любили одна одну ніжно й віддано. Тепер уже, з висоти прожитих літ, розумію, що мій дитячий егоїзм не дозволив матері спробувати змінити життя. Може, вона була б щасливішою, маючи поряд вірного чоловіка. Але усю себе присвятила мені і моїм дітям. На власному ж житті поставила хpеcт.

«Я чекала дитину, коли зaгинyв Міша»

— Я росла в любові. У школі вчилася добре. Після десятирічки вступила на третій курс Прилуцького педучилища. За розподілом потрапила на роботу в село Никонівку Срібнянського району. Через рік вступила на фізмат заочного відділення Ніжинського педінституту. Додому їздила часто. Коли ж була зайнята, посилала мамі листа. Вона просила:

— Якщо тобі ніколи, просто підпиши конверт і відправ. Я знатиму, що ти жива.

Міша Федун працював у колгоспі шофером. Ми дружили три роки. Любив мене дуже. Коли приїхав свататися, мама сплеснула руками:

— Їй же ще вчитися!

— Я довчу, — заспокоїв Міша.

На той час його взяли на роботу у Срібне. Голова райвиконкому, якого він возив, дізнавшись про наше одруження, попросив почекати з реєстрацією шлюбу:

— У грудні звільняється двокімнатна квартира. Вручимо тобі урочисто ключі.

Міша перевіз мене до себе. Ми вже були чоловіком і дружиною. Шлюб зареєстрували тільки 8 грудня — чекали ключі. Квартира потребувала ремонту, але в порівнянні з тим, що в нас тепер є власне житло, це така дрібниця. У січні я повернулася з сесії. Міша зустрів і каже:

— Поїхали додому.

— Як — додому? — здивувалася я. — Там же ще ремонт треба зробити.

— Ну, подивимося. Поїхали!

Піднялися на другий поверх, відкрили двері, і я опинилася в казці! Стіни квартири сяяли свіжою побілкою. Доки я складала екзамени, чоловік зробив ремонт! Дивиться на мене, усміхається:

— Олю, це наш дім. А оце я купив на новосілля, — показує дві каструлі, білі, з червоними грибочками. — Подобається тобі?

Він був веселий, життєрадісний. Дуже радів, коли я завaгiтніла.

— У мене буде двоє синів і дочка. Як у шефа, — казав. — Якщо першим наpoдиться син, назву Сергієм Михайловичем. Якщо дочка — Ларисою Ольгівною. Але точно буде син, я знаю.

В Івківцях у мами відгуляли весілля. Свекрусі Марії Леонтіївні так сподобалося, що вирішила й у Никонівці справити. Призначили на 10 лютого. Свекруха спекла коровай, голубів і шишок. Підготовка йшла повним ходом.

8 лютого Міша возив начальство в Чернігів на обласну партійну конференцію. Коли ввечері не повернувся, мене це не занепокоїло. Мабуть, приїхали пізно, заночував у нашій квартирі. Мама нам купила шафу, двоспальне ліжко, два стільці, килим, кухонний столик. Переночувати було де. Я лягла спати. Думаю, вранці зі школи зателефоную в гараж.

Так усе й було. Але телефон не відповідав.

У цей час зі Срібного приїхала на роботу Люда, старша піонервожата.

— Чогось ніхто трубку в гаражі не бере, — кажу їй.

— А вам ніхто нічого не сказав? — питає вона. — Значить, брехня. Якийсь шофер з райвиконкому вночі розбився. Мабуть, не ваш.

Уже відчуваючи бiду, я телефоную в приймальню:

— Мені потрібен Міша. Де його знайти? Секретарка мовчить, а потім каже:

— Олю, до вас зараз приїдуть і все скажуть. Я все зрозуміла. Вискочила на вулицю і побігла додому. Без пальта, тільки хустка на плечах. Слідом бігла Люда з одягом.

— Не треба мені нічого! — відмахуюсь. — Не треба нічого!

З хати назустріч свекруха з розпростертими руками:

— Що таке? Що сталося?

— Немає Міші! — ридаю.

— Як немає?

А тут уже «швидка» під хатою, лікар, ще якісь люди.

— Олю, подумай про дитину, — заспокоюють.— Подумай про дитину.

І в мій розпач, у моє гoре вмить вривається думка: тільки б нічого не сталося з дитиною! Не дай Бог, щось станеться!

Мишу привезли наступного дня. А ховали 10 лютого, на яке призначалося весілля.

Після повернення з Чернігова він поїхав з першим секретарем райкому комсомолу в Подище за його дружиною й дочкою. Після відлиги дорога вкрилася льодом. Біля Охіньок, здолавши гору, вискочили на трасу, на якій стояв причіп трактора з лісом-кругляком. На слизоті гальма не спрацювали. «Волга» на великій швидкості в’їхала під причіп.

Велика колода вдарила Миші у правий висок, пробила чeрeп. Усі інші в машині залишилися живі, а Міша зaгuнув на місці. Лівою рукою він відкрив двері авто, а вискочити не встиг.

Півтора місяця я лежала в лікарні на збереженні. Мішина рідня просила:

— Залиши нам пам’ять про Мішу. Господи, а як же інакше? Дитина буде, Мішина дитина, плід нашої з ним любові.

З лікарні мене забрала до себе мама. 4 травня наpoдився Серьожа. Пoлoги були важкими, тривали чотири доби. Я була дуже слаба. А синочок — нівроку, 3200 вага, 51 сантиметр зріст. Хороший хлопчик. Мішина пам’ять, наше омріяне дитя.

До пoлогового будинку прийшла свекруха.

— Дитино,— просить, — погодуй хлопчика хоч до року.

— Думаєте, потім вам віддам?

— Ти ж іще дуже молода.

— Ні-ні, це моя дитина, наша з Мішею. І назву, як хотів батько, — Сергієм.

«Думала, ні за кого більше не піду»

— У червні в мене сесія. Треба їхати в Ніжин. Мама взяла відпустку і поїхала з нами. А 1 вересня я пішла на роботу в Срібнянську школу в групу подовженого дня. Пенсії нам платили 33 карбованці, а треба ж було жити. Нянькою сину стала мама, яка залишила роботу і приїхала до нас. Потім вона забрала дитину до себе, і я щотижня мчала до них. Важкий був час.

З Павлом Гавриленком ми були знайомі давно, колись він пробував залицятися до мене. Був старший на вісім років, що в молоді літа здається цілою вічністю. Нічого між нами не було, він одружився, я вийшла заміж. Але щось у них не склеїлось.

Після розлучення Павло знову був вільний. Почав зустрічати мене з автобуса, проводжав до хати. Щоразу приносив Сергійкові гостинці, і хлопчик прив’язався до доброго дяді. Я ж сказала твердо:

— Не ходи. Нічого з цього не вийде.

Щось не дозволяло мені зблизитися з чоловіками. Двоюрідний брат пoкiйного Міші, в якого пoмepла дружина, просив піти за нього. Були й інші претенденти. Я ж стояла на своєму:

— Ніхто мені не потрібен. Сама сина підніму, сама! Павло добивався мене цілих два роки.

— Ти тоді за мене не пішла, — казав, — тепер ми обоє в однаковому становищі. Доля, мабуть, така. Оце я вирішив ризикнути, знову попросити. Може, вийде?

Не давала я йому приводу, не підпускала до себе, не хотіла й слухати. «Не ходи!» — казала. Тоді він почав просити матір.

— Мамо, я заміж більше не піду, не вмовляйте, — плакала я. — Чого він ходить? Скажіть хоч ви йому!

І раптом мама як заплаче:

— Моя дитино, подивись на мене, яка моя доля, і зроби висновок. Як важко я прожила свій вік, ні на які гостини не сміла піти, аби ніхто не приревнував, нічим не дорікнув. Пам’ятаєш, як ти мені сказала: «Десь дінусь, якщо підете заміж»? Тобі було тоді десять, а Серьожі зараз три. Виходь заміж, доки він малий. Дитина звикне до Павла, зватиме його батьком. Він добра людина, хлопця не образить.

Я ж стою на своєму.

— Не ходи, — кажу Павлові, — не проси ні мене, ні матір. Не піду за тебе, жити з тобою не буду!

Він якось знітився, замовк, а тоді мовив:

— Якщо так, то я виїду звідси. Куди, не знатимуть ні батько, ні мати.

І пішов. Я зайшла до хати, голошу! Не доведи, Господи, якщо й справді кудись подінеться. Його батьки знають, де буває син. Як же з такою виною житиму?

Повернулася в Срібне. Через тиждень приїжджаю в Івківці, а тут і Павло.

— Чого прийшов? — питаю.

— По тебе. Оце як хочеш, а будеш зі мною, — каже. — Я вирішив остаточно.

— Олю, моя дитино, не повтори мою долю, — заплакала мати.

— Пожалій же ти матір, пожалій дитину, — знову Павло. — Я буду Серьожі батьком.

І я здалася. 8 травня 1977 року ми зареєстрували шлюб. У школі в Івківцях якраз з’явилося місце вчительки початкових класів. Павло перевіз мене до себе. Дуже радів цьому його батько Ілько Федорович. Свекор любив мене, хотів бачити невісткою ще тоді, давно, звав маму свахою. Але 6 червня Іллі Федоровича не стало. Пішов уранці косити траву для корови і пoмeр на городі.

«Ми прожили з Павлом щасливо 22 роки»

— Павло працював на бетонному заводі, я — в школі. Одержали двокімнатне житло в сімейному гуртожитку. Серьожа звав його татом, він і був для нього люблячим батьком. Ходив з сином на риболовлю, по гриби.

Сам майстровитий, привчав до всякої роботи й хлопця. Ніколи не карав, завжди знаходив спільну мову. Відносини між ними були прекрасні. А що жінці треба? Головне, щоб дитині було добре. Я відтанула, покохала Павла. Прожили ми з ним щасливо 22 роки. Через десять літ, коли йому вже було 42, у нас наpoдилася дочка Людмила.

Мама раділа: у дочки життя нарешті склалося, ось і дитина спільна є. Виріс Серьожа, відслужив армію, закінчив Ніжинський технікум механізації сільського господарства.

Усе було добре. Але захворів мій Павлуша. Мучив високий тиск. 8 червня 1999 року він пoмeр, прямо на сходах лікарні, куди везли його. А 26 серпня не стало моєї мами. Відійшли в інший світ найдорожчі люди. Гoрю моєму не було меж.

Добре, що життя не стоїть на місці. 23 жовтня 2000 року одружився Серьожа. Живе в сусідній Голубівці.

Працює механіком-телефоністом. Сьогодні його синочку В’ячеславу сім років, пішов до другого класу.

Я живу з дочкою. Люда заочно закінчила Ніжинський університет, працює бухгалтером у дитсадку.

Ще в 1990 році мене обрали секретарем сільської ради. А це вже втретє — сільським головою. Посада непроста, але воpогів, здається, в мене нема. Поважаю людей, спілкуюся з ними, шукаю спільну мову, прислухаюся до їхніх порад. Стараюсь виправдати людську довіру. Усе моє непросте життя — у них на виду.

Лідія Кузьменко.

За матеріалами видання m.gorod

Реклама

Related Post