Я стою посеред кухні, тримаючи в руках тарілку, яку ледь не розколола об стіл від обурення. Мій голос тремтить, але я не можу зупинитися:
— Забирай свої речі й геть звідси! — слова вилітають, наче камені, кинуті в прірву.
Двадцять років спільного життя розсипалися, наче картковий будиночок. І все через що? Через якусь панянку, яка молодша за мене на півтора десятка років!
— Ти пішов до молодої, а тепер хочеш повернутися? — я дивлюся на Богдана, мого чоловіка, який стоїть із втомленим виглядом, і відчуваю, як всередині кипить образа. — Ні, Богдане, я більше тебе не прийму. Я вже не та, що була раніше.
Він тре чоло, ніби хоче стерти з нього всю цю розмову.
— Не починай, Оксано, — його голос звучить тихо, майже безнадійно. — Соломія — не «хтось». У нас із нею все серйозно.
Я сміюся так голосно, що, здається, навіть стіни нашої хрущовки здригнулися від подиву.
— Серйозно? Тобі п’ятдесят, їй тридцять два! Що у вас може бути серйозного? Криза середнього віку, ось що це!
Богдан мовчки складає свої речі в стару спортивну сумку, ту саму, з якою ми колись їздили на дачу в Київську область. Його рухи механічні, наче він уже сто разів уявляв цю сцену.
А ще вчора ми сиділи за цим самим столом і сперечалися, яку плитку покласти у ванній — ремонт, який ми відкладали десять років.
— Куди ти? До неї? — я схрещую руки, спостерігаючи, як він акуратно складає сорочки, які я ще вчора прасувала з такою турботою.
— Так, до неї. Вона мене розуміє, — його голос звучить глухо, наче він сам у нього не вірить.
— А я, виходить, двадцять років тебе не розуміла? — я відвертаюся до вікна. Надворі вечоріє. По двору повільно йде сусідка Марія Іванівна з пакетами з «Сільпо». Звичайний вечір п’ятниці, який мав би бути нашим ювілеєм — двадцятиліттям разом.
— Оксано, зрозумій, це не через тебе. Просто, я зустрів людину, з якою хочу бути.
Я повертаюся до нього. Богдан нарешті наважується глянути мені в очі. У свої сорок вісім я ще не втратила себе — каштанове волосся з ледь помітною сивиною, очі, в яких ховається невимовна туга, струнка постать. Але поруч із тридцятидвухлітньою Соломією я, мабуть, стала для нього просто ніким.
— Документи на квартиру в серванті, — кажу я сухо. — На дачу теж там. Забирай свою половину й забирайся.
— Я зателефоную щодо поділу майна, — Богдан застібає сумку. — А гроші з нашого спільного рахунку я взяв тільки половину.
— Яке благородство, — я відвертаюся, щоб він не побачив, як сльози набігають на очі. — А нашій доньці теж навпіл поділимося?
— Софії дев’ятнадцять, вона вчиться в іншому місті. Їй не п’ять, щоб ділити опіку.
Я мовчу. У голові крутяться спогади: наше весілля в маленькому київському РАЦСі, народження Софії, перша квартира в спальному районі, відпустки в Карпатах, сварки, примирення. Усе це — як старий фільм, який ніхто не захоче дивитися вдруге.
— Богдане, — я вимовляю його ім’я так тихо, що слова ледь чути, — а що, як це помилка?
Він застигає біля дверей із сумкою в руках, і в його очах миготить сумнів.
— Ні, Оксано. Це не помилка. Так буде краще для всіх.
Двері грюкають, і я залишаюся сама в квартирі, яка раптом стала занадто великою й порожньою.
Перші тижні після того, як він пішов були випробуванням. Я не могла спати, годинами розмовляла з подругами по телефону, але відчувала, ніби втрачаю себе.
Взявши відпустку в бухгалтерії, я майже не виходила з дому. На дзвінки Софії відповідала коротко: «Усе гаразд», «Не переживай», «Просто втомилася».
— Тобі треба вийти з дому, — наполягала моя найкраща подруга Наталя, коли прийшла в гості. — Поглянь на себе! Ти схудла щонайменше на п’ять кіло!
— І це погано? — я спробувала пожартувати, але жарт вийшов сумним.
— Ще трохи — і ти станеш невидимкою. Богдан того не вартий.
— Справа не в ньому. Справа в мені. Я віддала йому двадцять років. І що маю? Відчуття, що мене викинули.
Наталя різко встала, відкрила штори, і в кімнату увірвалося яскраве сонячне світло.
— Досить! Завтра записуємося на курси англійської.
— Навіщо? — здивувалася я.
— Ти завжди мріяла вивчити англійську. Час робити щось для себе, а не для інших. І до перукаря тобі треба. Твоя зачіска просить оновлення.
Я хотіла заперечити, але раптом зрозуміла, що, можливо, час справді щось змінювати.
Курси англійської виявилися несподівано цікавими. Я з подивом виявила, що мені подобається вчитися, особливо в компанії жінок, які, як і я, вирішили змінити своє життя.
Я познайомилася з новими людьми, почала частіше усміхатися і навіть записалася до спортзалу — не щоб схуднути, а щоб відчути себе краще, як я пояснювала Наталі.
Одного вечора після занять до мене підійшов чоловік — високий, із сивиною в темному волоссі й доброзичливою усмішкою.
— Ви так добре справляєтеся з вимовою, — сказав він. — А я ніяк не можу опанувати ці «th». Поділитеся секретом?
Його звали Тарас. Йому було п’ятдесят два, він працював юристом. Овдовів, має двох дорослих дітей, квартиру в сусідньому районі й собаку — вівчарку на ім’я Бровко. Звичайне життя, якби не одна деталь.
— Мене завжди дивували люди, які заводять таких великих собак, — сказала я, сидячи за чаєм у кав’ярні навпроти мовної школи. — Вони ж такі незручні.
Тарас засміявся. Його сміх був теплим, із легким відтінком втоми.
— Бровко — найзручніший пес у світі! Він скрізь пролазить, навіть у маленьку машину. І знаєте, післятого, як не стало дружини він став моїм найкращим другом.
Мені стало якось так незручно. Я вперше зустріла людину, яка так легко говорила про втрату. Спокійно. Це було дивно.
— Вибачте, я не хотіла, — я нервово глянула в чашку.
— Усе гаразд, — усміхнувся Тарас. — Це було п’ять років тому. Я навчився жити далі.
«Навчитися жити далі» — ці слова зачепили мене. Вони застрягли в голові, як хмара, що не рухається. Може, в цьому і є відповідь?
Наступного дня я зателефонувала Богданові.
— Треба вирішити питання з квартирою, — сказала я, стримуючи тремтіння в голосі. — Я хочу зробити ремонт.
— Ремонт? — він здивувався, наче я запропонувала купити нову планету. — Зараз?
— А коли? Ще десять років чекати? Я зроблю все за свої гроші, але хочу, щоб усе було офіційно.
— Оксано, не поспішаймо з поділом майна.
— А з руйнуванням із сім’ї ти не поспішав? — не витримала я. Слова повисли в повітрі, важкі, як камінь. — Вибач. Я просто хочу ясності.
У слухавці запала тиша. Така, як завжди, коли не знаєш, що сказати.
— Гаразд, — нарешті відповів він. — Мій знайомий рієлтор допоможе з документами. Я передам йому твій номер.
— Дякую.
Я поклала слухавку, і мої плечі наче розслабилися. Вперше за довгий час я не відчувала ні гніву, ні образи. Тільки рішучість.
Того ж вечора я зателефонувала Софії.
— Софіє, я хочу зробити ремонт у квартирі. І ще, я хочу продати свою частку дачної ділянки.
— Що? Мамо, ти серйозно? Ви ж із татом стільки років її доводили до ладу!
— Це вже не важливо. Сусід Петро Іванович давно хоче розширити свою ділянку. Це буде чесна угода.
— А тато знає?
— Дізнається, — твердо сказала я. — Це моя частка, і я маю право нею розпоряджатися.
Після розмови я дістала стару коробку з фотографіями. На одній із них ми з Богданом стояли на щойно купленій дачній ділянці — молоді, щасливі, сповнені планів. «Тут буде наш дім», — казав тоді він, обводячи рукою порожнє поле.
Я заховала фото назад у коробку. Так, як ховають спогади, щоб не млоїло.
Через три місяці квартира змінилася до невпізнання. Світлі шпалери замість темних, новий ламінат замість старого лінолеуму, сучасна кухня. Я дивилася на результат і не вірила, що наважилася на таке.
Тарас, який допомагав мені з вибором матеріалів і часто заглядав перевірити роботу майстрів, схвально присвиснув.
— Неймовірно! Це зовсім інший простір.
— Мені здається, я сама стала іншою, — зізналася я тихо. — Знаєш, я подала документи на закордонний паспорт. Хочу поїхати до Туреччини.
— Сама?
— А чому ні? Гаряча путівка, недорого. Я ніколи не була за кордоном.
Тарас задумався, а потім раптово сказав:
— А що, як я поїду з тобою?
Я застигла, не одразу зрозумівши, що він має на увазі.
— Ти серйозно?
Він усміхнувся, відчувши мої сумніви.
— Ми дорослі люди. Мені з тобою добре. Чому б не поєднати приємне з корисним? До речі, я знаю англійську краще за тебе, — підморгнув він.
— Але ж ми знайомі лише три місяці.
— А скільки треба? Рік? П’ять? У нашому віці час надто цінний, щоб його марнувати.
Я задумалася. Двадцять років із Богданом закінчилися його словами: «Я зустрів людину, з якою хочу бути». Може, я теж зустріла таку людину?
— Гаразд, — сказала я. — Але кожен платить за себе.
— Звісно, — легко погодився Тарас. — Хоча я б із радістю запросив тебе на вечерю в ресторані на березі моря.
Я розсміялася. У душі щось розтануло. У цьому сміху було щось нове — можливо, надія. А може, віра в себе.
Туреччина зустріла нас так, як має зустрічати людей, що звільнилися від тягаря. Море, золотисті пляжі, розкішний готель із системою «все включено». Але головне — свобода. Свобода від обов’язків. Свобода від старих ролей. Свобода від усього, що тримало мене на місці.
— Знаєш, я ніколи не думала, що в сорок вісім купатимуся в Середземному морі, — сказала я, виходячи з води. Сонце грало в краплях на моїй шкірі, а новий купальник сидів так, що могла б позаздрити будь-яка двадцятилітня. Це було щось більше, ніж зовнішність. Це була моя внутрішня свобода.
— А я ніколи не думав, що в п’ятдесят два закохаюся, як хлопчисько, — несподівано сказав Тарас, простягаючи мені рушник.
Я застигла. Він сказав це. Слово «закохаюся» повисло в повітрі, крихке, але важливе. Я знала, що ми були близькі ці дні — гуляли мальовничими вуличками, сміялися, купалися в морі. Але це слово. Його не кажуть просто так.
— Я тебе налякав? — Тарас помітив моє збентеження, і в його голосі з’явилася тривога.
— Ні, — я похитала головою, але всередині була якась невпевненість. — Просто, це трохи несподівано.
— Вибач, — сказав він. — Я не хотів напосідати. Просто дивлячись на тебе — таку красиву, вільну, щасливу я зрозумів, що не хочу це втрачати. Не хочу, щоб ця поїздка закінчилася, і ми повернулися до «друзів, які іноді ходять у кіно».
Я подивилася на нього. Морська сіль у волоссі, засмагле обличчя, щирий погляд — усе це злилося в щось важливе й справжнє. Я згадала Богдана, як він стояв у дверях із сумкою і казав: «У нас із Соломією все серйозно». Який контраст. Один зруйнував двадцять років шлюбу заради нової любові, а інший просто пропонував бути поруч, не вимагаючи клятв.
— Гаразд, — я всміхнулася. — Спробуймо.
Тарас простягнув мені руку, і я вклала свою в його. Цей жест був інакшим — більш справжнім.
— А тепер, — сказав він із пустотливою усмішкою, — як щодо парасейлінгу? Я бачив, пропонують польоти над затокою.
— Ти з глузду з’їхав? — розсміялася я. — Я боюся висоти!
— А я триматиму тебе за руку, — сказав він, стискаючи мою долоню. — Обіцяю не відпускати.
І я погодилася. Бо іноді, щоб почати нове життя, треба просто відірватися від землі й побачити світ із іншої висоти.
Коли через десять днів ми повернулися до Києва, я з подивом виявила, що квартира стала ще затишнішою. Софія не гаяла часу: перевезла свої речі з гуртожитку, повісила на стіни свої картини — вона завжди любила малювати, — і навіть завела акваріум із рибками, які плавали, наче маленькі відлуння її вільної душі.
— Сподіваюся, ти не проти сусідства? — запитала Софія, обіймаючи мене. — Я подала документи на переведення. Тут є чудова програма за моєю спеціальністю.
Я відчула, як по тілу пробігли мурашки. Софія доросла, і ця квартира — її дім. Я раптом ясно відчула, як вона виросла. Навіть її картини, що сяяли на стінах, здавалися маленьким дивом.
— Звісно, не проти, — зворушено відповіла я. — Це твій дім, не забувай.
— Тато приходив, — Софія продовжувала розбирати валізу, наче не помічаючи, як змінює своє життя. — Двічі.
— І що він хотів?
— Першого разу — нібито документи забрати. Другого — просто поговорити, — вона насупила брови. — Виглядає не дуже, якщо чесно. Схуд, змарнів. Каже, зняв однокімнатну в новобудові за містом, там дешевше.
Я відчула щось схоже на провину. Я не могла не думати, що буде з Богданом, попри все, що він мені заподіяв.
— Я йому телефонувала, — продовжувала Софія з легким роздратуванням. — Запропонувала допомогти з переїздом, але він відмовився. Гордий, блін. Сказав, що впорається сам.
— Це на нього схоже, — я кивнула, мій погляд затуманився. — Богдан завжди відмовлявся просити про допомогу, навіть коли очевидно не справлявся.
Софія зупинилася, уважно глянувши на мене.
— А ще він розпитував про тебе й Тараса, — сказала вона. — Хотів знати, чи це серйозно.
Я відчула, як усе всередині стиснулося, наче тінь лягла на серце.
— І що ти йому відповіла?
— Що це не його справа, — Софія засміялася, але без веселощів. — Але, здається, його це не переконало. Сказав, що боротиметься за тебе.
Я зітхнула, відчуваючи, як важкий тягар ліг на плечі. Знову цей момент, коли світ різко повертає в інший бік.
— Я поговорю з ним, — сказала я з твердістю, якої не було останні пів року. — Треба раз і назавжди все з’ясувати.
Розмова відбулася за кілька днів у нейтральному місці — кав’ярні біля парку в центрі Києва, де ми колись гуляли по вихідних, узявшись за руки, без думок про кінець. Глянувши на Богдана, я зрозуміла, що навіть це місце вже не те.
— Ти виглядаєш чудово, — сказав він, коли ми сіли за столик. У його голосі була не лише ввічливість, а й та гіркота, що завжди супроводжувала наші розмови.
— Дякую, — я відпила ковток кави, але мої очі, як і його, не могли приховати почуттів. — Як ти?
— Нормально, — Богдан знизав плечима, але його змарніле обличчя говорило інше. — Зняв квартиру. Облаштовуюся потроху.
— Це добре, — мої слова були як вода, що стікає з каменя. — Софія казала, що ти приходив.
— Так, хотів поговорити з тобою. Оксано, я все ще вважаю, що ми могли б почати все спочатку.
Я похитала головою, і цей жест відповів на все його прохання. Я вже знала, що скажу. Занадто багато минуло. Занадто багато сталося.
— Богдане, це неможливо, — сказала я тихо, але твердо. — Занадто багато змінилося.
— Через цього Тараса? — у його голосі промайнула гіркота, ревнощі, які він уже не приховував. — Ти його ледь знаєш.
— Справа не лише в ньому, — я підняла погляд. У моїх очах була рішучість, яку я нарешті в собі знайшла. — Справа в мені. Я змінилася. Я більше не та жінка, яку ти покинув пів року тому.
Богдан замовк, ніби шукаючи слова, щоб повернути мене. Він шукав відповідь у моїх очах, але її там не було.
— Оксано, двадцять років — це не жарти. У нас спільна історія, спільна донька, стільки спогадів. Ти готова усе це кинути і забути? А якщо із тим Тарасом не складеться? Ви ж життя нарізно прожили у кожного своє у голові. Я перш за все думаю про тебе і нашу сім’ю.
Я дуже давно так не сміялась. Від душі. Встала. вклонилась колишньому і сказала “дякую”, але він сам пів року тому ту сім’ю і зруйнував, ми розлучені і чужі одне одному.
Ішла додому і не могла не думати про своє життя. А що, якщо я таки помилилась і з Тарасом і справді не складеться? Ми ж і справді ледь знаємо одне одного.
Тож що обрати: невідоме і нове життя, а чи звичну рутину із людиною, яку знаю 20 років?
Продовження у першому коментарі.
