Антон накрив плечі Ірини м’яким пледом.
— Втомилася, кохана? — спитав він, улаштовуючись поряд на дивані.
— Так, дуже, — Ірина посміхнулася і притулилася до чоловіка. — Звіт забрав усі сили. Зате тепер можна видихнути та насолоджуватися вихідними.
Затишок трикімнатної квартири огортав їх теплом. Кожна річ тут мала свою історію, кожен куточок дихав спогадами.
Телефон Антона завібрував на журнальному столику. Чоловік насупився, глянувши на екран.
— Знову мама, — зітхнув він. — Третій раз за вечір.
Ірина випросталася.
— Щось трапилося?
— Маю сумнів, — Антон провів пальцем по екрану. – Алло, мам? Що таке термінове?
Ірина приготувалася слухати чергові скарги свекрухи. Людмила Григорівна славилася вмінням перетворювати дрібні побутові неприємності на неприємності світового масштабу.
— Таргани? — Антонові брови поповзли вгору. – Звідки вони взялися?
Ірина хмикнула. Зрозуміло, Людмила Григорівна не винна у появі тарганів. Напевно, сусіди занесли.
— І що? Виклич службу дезінсекції, — Антон потер перенісся. — Ні, я не можу зараз приїхати. Мам, ти доросла жінка, впораєшся.
Подружжя обмінялося розуміючими поглядами. Людмила Григорівна вміла робити своїх дітей винними у будь-якій ситуації. Особливо Антона.
— Так, Олена теж може зателефонувати, — голос Антона став твердішим. — Тридцять п’ять років, час навчитися вирішувати проблеми. Зрештою, ви обидві не малі діти. Мене ж ти набрала, мам?
Ірина помітила, як напружилися чоловікові плечі. Розмови про сестру завжди виводили його з рівноваги.
— Гаразд, дай їй слухавку, мамо, — здався Антон.
Ірина спостерігала, як змінюється вираз обличчя чоловіка. Здивування, недовіра, роздратування — ціла гама емоцій промайнула за лічені секунди.
— Три дні? — перепитав він. — Олено, не можна просто взяти і. Добре, передай слухавку мамі.
Антон заплющив очі і глибоко зітхнув.
— Мам, ти серйозно? Ми працюємо, нас цілими днями не буває вдома. Так, у нас три кімнати, але.
Ірина торкнулася чоловіка за руку та кивнула. Він прикрив мікрофон долонею.
— Вони хочуть пожити в нас, доки вирішиться питання із тарганами. Три дні.
— Нехай приїжджають, — сказала Ірина.
Антон вдячно стиснув її руку.
— Добре, мамо. Приїжджайте завтра. Ні, не сьогодні! Завтра вранці.
Він поклав телефон і пригорнув свою кохану дружину Ірину до себе.
— Дякую тобі, знаю, як ти «любиш» раптових гостей.
— Це твоя сім’я, — знизала плечима Ірина. — Упораємося.
Ранок зустрів їх дзвінком у двері. На порозі стояли Людмила Григорівна з величезною валізою та Олена з двома фірмовими сумками.
— Хлопчику мій! — Людмила Григорівна обійняла сина. — Виглядаєш утомленим. Ірочка не готує тобі сніданки?
— Мамо, — попередив Антон.
— Жартую-жартую, — Людмила Григорівна пройшла всередину, озираючись. — Ух ти, як ви тут розкішно влаштувалися!
Олена ковзнула повз Ірину, поширюючи хмару дорогих парфумів.
— Привіт, невісточко, — кинула вона. — Який у вас великий передпокій! У нас із мамою менший значно.
— Оленко, не починай, — Людмила Григорівна погладила дочку по плечу. — Розмістіть нас?
Наступні три дні перетворилися на Ірину на випробування терпіння. Людмила Григорівна переставляла речі, критикувала інтер’єр і постійно натякала, що Ірина недостатньо добре дбає про її сина.
Олена розмістила у гостьовій кімнаті річний запас нарядів та косметичних засобів, які їй купувала мама.
— Ти навіть не уявляєш, як важко знайти хорошу роботу, — скаржилася Олена за вечерею. – Скрізь такі вимоги! А я творча людина, не можу сидіти в офісі.
— Але ж треба на щось жити, — зауважила Ірина.
— Мамочка допомагає, — Олена посміхнулася до Людмили Григорівни. — Вона в мене золота!
— Все тобі, сонечко, — Людмила Григорівна поцілувала дочку в щоку. — Ось Антон сам всього досяг, він чоловік, йому ж простіше, а ти в мене ніжна квіточка.
Ірина бачила, як сіпнулася щока чоловіка. Він ніколи не скаржився, але несправедливість матері щодо своїх дітей була помітною для нього роками.
На третій день Ірина повернулася з роботи раніше звичайного і застала Олену в своїй спальні. Та роздивлялась речі в шафі.
— Що ти тут робиш? — Ірина завмерла у дверях.
— Ой, просто дивлюся, — Олена відступила від шафи. — У вас такий простір! Ми з мамою живемо як оселедці у бочці.
— У вас дві кімнати, — насупилась Ірина.
— Так, але твоя бабуся вибрала вдале планування, — Олена провела рукою по комоду. — Як тобі пощастило зі спадщиною!
Увечері після від’їзду гостей Ірина помітила безлад у документах.
— Антоне, ти брав папери на квартиру?
— Ні, а що? — відгукнувся чоловік із ванної.
— Здається, хтось копався у моєму столі.
Наступного понеділка Ірина зіткнулася з Оленою у торговому центрі. Іра виходила з ювелірної крамниці з брендовим пакетом.
— Ти чого тут? — поцікавилася Олена.
— Так, — Ірина посміхнулася. — Вирішила потішити себе.
Ірина не помітила, як Олена невдоволено підібгала губи. Дорогою додому вона твердо вирішила — через півроку матиме своє житло!
Час летів непомітно. Людмила Григорівна сиділа в скромній кухні, спостерігаючи, як Олена роздратовано грюкає дверцятами шафок.
— Доню, може чаю? — несміливо запропонувала жінка похилого віку.
— Мені ніколи, — відрізала Олена, нервово поправляючи волосся. — У мене зустріч із дизайнером інтер’єру. Потрібно обговорити ремонт твоєї, моїй спальні.
Людмила Григорівна насупилась, не впізнаючи доньку. Куди поділася її лагідна дівчинка? З моменту як вона подарувала їй квартиру минуло лише два місяці, а Олена вже поводилася як одноосібна господиня.
— Але донечко, ми ж домовилися, що це тільки на папері, на майбутнє. Щоб квартира залишилася тобі і не довелось ділити її з братом.
Олена різко обернулася, блиснувши очима.
— Мамо, давай на чистоту. Квартира тепер моя. Я маю право розпоряджатися нею на власний розсуд.
— Звісно, звісно, — поспішно погодилася Людмила Григорівна. — Але не розумію, чого мушу перебратись на балкон. Нащо ремонт у моїй кімнаті?
— Знаєш, скільки коштує утримання цієї квартири?— А комунальні платежі?
Людмила Григорівна безпорадно опустила руки.
— Але як в зиму і на балконі? Донечко, холодно, куди мені подітися?
— Не починай, мамо — пирхнула Олена, накидаючи модне пальто. – У тебе є ще одна дитина. Антон із Іриною живуть у величезній квартирі. Три кімнати на двох! Недозволена розкіш.
Після виходу доньки Людмила Григорівна довго сиділа нерухомо. Потім почала збирати речі.
Антон відчинив двері і завмер.
— Мамо? Що сталося?
Перед ним стояла Людмила Григорівна з двома пошарпаними валізами та заплаканими очима.
— Сину, прийми стару матір, — тремтячим голосом промовила вона. — Мені нема куди більше йти.
Ірина виглянула з кухні та застигла. Тільки не це. Не зараз, коли вона вимотана після складних переговорів із клієнтами.
— Людмило Григорівно? Щось із Оленою? — спитала вона, намагаючись приховати тривогу.
— Оленко… — свекруха схлипнула. — Вона хоче, щоби я жила на балконі. Уявляєте? Моя рідна дочка хоче аби я йшла і спала на балконі, бо вона надумала робити ремонт у домі!
Ірина та Антон переглянулися. Ситуація була делікатною.
— Проходь, мамо, — Антон узяв валізи. – Зараз розберемося.
За чаєм Людмила Григорівна розповіла всю історію з самого початку. За її версією, Олена раптом змінилась і стала геть іншою людиною. Не думає про маму. а лиш про те, що нині вона є власницею квартири.
— Я ж все їй віддавала! — вигукнула Людмила Григорівна. — Себе не пам’ятала, все, аби їй було добре.
— А навіщо квартиру переписали? — тихо спитала Ірина.
Свекруха опустила очі.
— Олена сказала, що так буде спокійніше. Що доглядати мене буде вона, тож краще все робити зараз, аби потім не довелось ділитись, – вона затнулась.
Антон похитав головою, але промовчав.
— Загалом, я вирішила, що тепер поживу у вас, — Людмила Григорівна раптово підняла голову. – У вас така простора гостьова! Я там чудово влаштуюся.
— Мамо, стоп, — не дав договорити їй Антон. — Ти не можеш ось так заявитись і змінювати наше життя.
— Але куди мені подітися? — обличчя Людмили Григорівни мало не захлипала. — Невже рідний син вижене матір надвір?
— Він не виставить, а я можу! – різко відповіла Ірина.
Свекруха схопилася з місця.
— Хіба ж можна так жорстоко розмовляти зі старою жінкою? Я багато чого прошу? Тільки одну кімнатку виділити! Тобі й цього шкода для матері чоловіка?
Ірина глибоко зітхнула. Терпець урвався.
— Не буде вас у моїй квартирі!
У кімнаті запанувала тиша.
— Антоне! Ти чув, як вона розмовляє зі мною?
Обидві перевели погляди до чоловіка. Він повільно підвівся з-за столу.
— Чув, мамо. І повністю згоден із Іриною.
Людмила Григорівна похитнулася, хапаючись за стіну.
— Як ти можеш? Я стільки сил у тебе вклала!
Антон гірко посміхнувся.
— Правда? А хто відмовив мені у допомозі з оплатою інституту? Хто казав ” ти чоловік, мусиш усього досягти сам”? Я працював на двох роботах, не спав ночами поки ти оплачувала Олені курорти та шопінг? Чого я
— Але ж вона дівчинка! Їй складніше, — заперечила Людмила Григорівна.
— Тридцятип’ятирічній «дівчинці»? — Антон похитав головою. – Ні, мамо. Ти зробила вибір, вже давно ти зробила той вибір, мамо. Тепер живи із ним.
Ірина м’яко взяла свекруху під лікоть і провела до дверей.
— Антон викличе вам таксі.
— Ви не можете так. Я мама. Ви повинні, зрештою! — схлипувала Людмила Григорівна на порозі. — Рідну матір виставляєте!
Коли двері зачинилися, Ірина притулилася до стіни. Антон обійняв дружину.
— Вибач за цю сцену, — прошепотів він. – Ти трималася молодцем.
Через місяць задзвонив телефон Антона. На екрані висвітлилося ім’я сестри.
— Уявляєш, я на мілині, — без привіт почала Олена. – Ця квартира пожирає всі гроші! Комуналка, ремонт, податки. Я не думала, що це так дорого.
Антон мовчки слухав скарги сестри, перезираючись з Іриною.
— Довелося забрати маму назад, – Олена роздратовано зітхнула. – Її пенсія хоч трохи рятує ситуацію. Але тепер вона ходить із таким виглядом, ніби я їй зобов’язана до кінця життя.
— Тепер вона сидить у своїй кімнаті, я — у своїй. Як у комуналці. Навіть чай п’ємо за розкладом, щоби не перетинатися.
Після розмови Ірина приготувала вечерю. Вони з Антоном улаштувалися на балконі.
— За нашу маленьку сім’ю, — тихо промовив Антон. — За те, що ми разом і нікому нічого не винні. А коли у нас будуть діти, щоби ми ніколи не обирали улюбленця і порівну розподіляли увагу і любов.
Ірина посміхнулася, спостерігаючи, як спалахують вогні у вікнах навпроти. Їхній будинок був фортецею, де панували повага та любов. Жодні бурі не могли цього зруйнувати.
Про те, як нині живеться її свекрусі вона намагалась не думати навіть. Зрештою, нічого доброго за ці роки вона від неї не бачила. Про її чоловіка та згадувала лише тоді, як мала якусь потребу. Вважала щиро, що нікому нічого не винна, а тим паче йому.
Їй було соромно за свій вчинок, вона б ніколи так не зробила якби свекруха була б іншою і ставилась до них інакше.
Чи Ірина все ж не права, як вважаєте?
Головна картинка ілюстративна.
