— Чому ти завжди захищаєш свою маму, навіть коли вона не права? — з образою в голосі сказала я чоловікові.
Вечір видався напрочуд тихим. За вікном кружляли сніжинки, а ми з Андрієм сиділи на кухні й планували нашу омріяну відпустку. Я відчувала, як серце стискається від передчуття — ми збирали гроші на цю поїздку більше року.
— Уявляєш, тільки ми удвох, море, жодної метушні… — я мрійливо перемішувала цукор у чашці з трав’яним чаєм, спостерігаючи, як ложечка створює маленький водоворот.
Андрій неспокійно заворушився на стільці. Я знала цей рух — він завжди так робив, коли нервував або збирався сказати щось неприємне.
— Слухай… — він прочистив горло. — Мама вчора дзвонила. Вона… Загалом, вона дуже хоче поїхати з нами.
Ложечка завмерла у моїй руці. Всередині все стиснулося.
— Що?— мій голос прозвучав тихіше, ніж зазвичай. — Андрію, ми ж домовлялися. Це наша відпустка. Перша за три роки шлюбу, між іншим!
— Ну і що такого? — він знизав плечима, уникаючи дивитися мені в очі. — Мама давно нікуди не їздила. І їй самотньо…
— А мені? Мені не самотньо? —я відсунула чашку. — Щодня приходжу з роботи й мрію провести з тобою хоча б годину наодинці. Але твоя мама… Вона ж через день у нас! То борщ принесе, то нові фіранки знайшла…
— Починається! — Андрій різко підвівся. — Ти вічно проти моєї сім’ї! Мама просто про нас піклується.
— Ні, я не проти твоєї сім’ї. Я проти того, що вона втручається в наше життя! — я теж піднялася. — Чому ти завжди захищаєш свою маму, навіть коли вона не права?
Андрій глянув на мене з образою:
— А чому ти завжди робиш із неї ворога? Вона виростила мене сама, без батька. Ти хоч уявляєш, як їй було важко?
Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Сніжинки за вікном падали дедалі частіше, ніби поспішали вкрити світ білим покривалом.
— Я не роблю з неї ворога, — тихо сказала я. — Але у нас своя сім’я, Андрію. І нам іноді потрібно побути вдвох. Без мами, без тітки Валі, без твоїх двоюрідних сестер… Просто ти й я.
Він мовчав, нервово барабанячи пальцями по столу. Цей звук відгукувався у мене в голові, як удари молотка.
— Знаєш що? — нарешті сказав він. — Роби, як хочеш. Тільки потім не ображайся, якщо мама плакатиме.
З цими словами він вийшов із кухні, залишивши мене наодинці з холодним чаєм і розбитими планами на відпустку.
Коли я закінчувала прибирання, задзвонив дзвінок у двері. Різкий, вимогливий — такий самий, як і його господиня. Я знала, хто стоїть за дверима, ще до того, як її відкрила.
— Зінаїдо Петрівно… — почала я, але свекруха вже впевнено пройшла повз мене у передпокій.
— Знаєш, Наталю, — її голос звучав холодно, а тон так і сипався шпильками. — Нам треба поговорити.
Свекруха сіла за кухонний стіл — той самий, за яким учора відбувалася наша з чоловіком суперечка. Механічно я ввімкнула чайник, хоча найбільше хотілося просто вибігти з квартири.
— Андрій усе мені розповів, — вона зняла рукавички, ретельно розправляючи кожен палець.
— Це що ж ти собі дозволяєш? Хочеш сина від матері відвернути?
— Я нікого ні від кого не відвертаю… — голос мій зрадницьки затремтів.
— Не перебивай! — вона різко вдарила долонею по столу. — Я його виростила сама, ночей не спала. А ти… — вона примружила очі, — ти прийшла на все готове. І тепер вирішуєш, кому й куди їхати?
У дверях з’явився Андрій. Я кинула на нього благальний погляд, але він відвів очі.
— Мамо, може, досить?
— Ні, не досить! — її голос став ще різкішим. — Я бачу, як вона тебе налаштовує. Думаєш, я не помічаю?
Я відчувала, як у серці щось обривається. Вперше за час нашого шлюбу я зрозуміла: щастя без підтримки — неможливе.
— Завжди, Андрію. Кожного разу, коли вона переходить межі, ти мовчиш. Кожного разу, коли вона ображає мене, ти удаєш, що нічого не сталося.
Я схопила чоловіка за руку:
— Зараз. Просто зараз ти маєш зробити вибір.
— Це всього лише вечеря…
— Ні, це не просто вечеря. Це перевірка наших кордонів. Ще одна.
Андрій нічого не казав. Напруга зростала. Я вийшла у спальню й зачинила за собою двері. Від образи у мене став ком у горлі, сльози котилися самі собою і я не могла їх зупинити.
Через кілька хвилин чоловік зайшов до мене. Він сказав, що мати після вечері хоче залишитися у нас на ніч. Це мене ще більше обурило, але комок у горлі й сльози не давали мені спокою. Я вийшла у коридор, взула сапоги, наділа куртку, шапку й вишла на двір нічого не сказавши. Я не хотіла повертатися, адже на серці було так важко, і мені необхідно було провітритися.
Через дві години, коли кав’ярня давно зачинилася, а на дворі не було людей, я змушена була повернутися додому.
— А, невістко, повернулася! — вигукнула Зінаїда Петрівна.
— Зінаїдо Петрівно, ви не залишитесь у нас на ніч.
— Це ще чому? — вона обурено сплеснула руками. — Андрію!
— Тому що це наш дім. І ми вас не запрошували.
— Та як ти смієш! — свекруха почервоніла. — Сину, ти чуєш, що вона каже?
Я відчула, як Андрій підійшов ззаду. Мить істини. Зараз він або знову промовчить, або…
— Мамо, — його голос був тихим, але рішучим. — Наталка має рацію. Треба попереджати заздалегідь. Запитувати, чи зручно нам.
Зінаїда Петрівна застигла з відкритим ротом:
— То ти мене виганяєш?
— Ні, мамо. Я прошу тебе поважати наш особистий простір. Ми можемо зустрітися завтра, якщо хочеш. Але сьогодні… сьогодні ми хочемо побути вдвох.
Через два тижні ми сиділи у маленькій кав’ярні, тої самої, де п’ять років тому випадково зіткнулися біля барної стійки. Тоді я пролила на нього каву, а він засміявся й запропонував пригостити мене новою. Зараз між нами стояли дві чашки капучино, а за вікном місто тонуло в сірій завісі дощу.
— Уявляєш, — Андрій нервово постукував пальцями по столу, — мама вчора ввечері подзвонила. Уперше за весь цей час спитала: “Синку, вам зручно буде, якщо я заїду?”
Я підняла очі від чашки. Після того пам’ятного вечора щось надломилося — і зрослося заново. Андрій нарешті наважився поговорити з матір’ю. По-справжньому, без огляду на “як треба” і “мама образиться”. Він говорив із нею довго, аж до хрипоти — про свою любов, про вдячність, про те, як його виснажила роль вічно слухняного хлопчика.
— Знаєш, вона плакала, — він підняв на мене очі. — Сказала, що боїться залишитися самотньою. Що коли батько пішов, вона поклялася собі ніколи не відпускати тих, кого любить.
— І що ти відповів?
— Що любов — це не клітка. Що я завжди буду її сином, але я вже не тільки син. Я чоловік. І мій обов’язок тепер — захищати нашу сім’ю.
Я простягнула руку через стіл і стиснула його пальці. Він усміхнувся — уперше за довгий час так щиро й спокійно.
— Мама запропонувала зустрітися у неділю. Сказала, що спече свій фірмовий пиріг. Ти… ти прийдеш?
Я кивнула:
— Прийду. Але давай одразу домовимося — у відпустку ми їдемо удвох.
Він засміявся й притягнув мою руку до губ:
— Удвох. Обіцяю.
