“Не лізь туди, куди не треба”, — промовила мама, коли я намагався дізнатися, чому батько та його брат Ілля не спілкуються. Понад десять років вони не обмінювалися й словом, і мені знадобилася одна таємна зустріч із дядьком, щоб з’ясувати: у центрі їхньої ворожнечі стоїть не образа, а правда про мою появу на світ
Понад десять років мій батько і дядько не обмінювалися й словом. Я весь цей час мріяв побачити їх за одним столом, але чим більше намагався дізнатися, чому вони посварилися, тим рішучішим ставало “Ні” від обох батьків. Вони просили мене забути про це.
Проте я, керуючись внутрішнім поривом, знайшов дядька Іллю у старій телефонній книзі й вирішив поїхати до нього. Коли він відчинив двері, на його обличчі був вираз глибокого збентеження. Мабуть, батько мав рацію. Деякі таємниці краще не чіпати.
Час, на жаль, не завжди здатен відновити родинні зв’язки. Я щиро вірив, що мені вдасться повернути моєму батькові його брата. Та коли я почув історію їхньої ворожнечі, я відчув, як усе всередині мене перевернулося.
Я завжди знав, що у батька є старший брат Ілля, якому зараз близько п’ятдесяти п’яти років. Вони були майже нерозлучні в молодості, про що свідчили старі фотографії, але, скільки я себе пам’ятаю, вони не спілкувалися. Я бачив дядька лише кілька разів на сімейних подіях, і то вони з батьком трималися на відстані. Мама завжди казала, що не варто чіплятися до тієї теми.
Коли я став дорослим, я почав аналізувати багато речей, які відбувалися в нашій родині. Мене дуже турбувало це мовчання між братами. Щоразу, коли я запитував про дядька, батько лише хмурився, а мама відказувала, що “Ілля зробив щось таке, що батько не міг і ніколи не зможе простити”.
Я намагався це зрозуміти. Які події можуть розділити рідних братів на стільки років? Двадцять років — це ж величезний термін. Чи можна після такого часу зберігати образу?
Я звернувся і до мами з цим питанням.
– Не лізь туди, куди не треба, – промовила вона.
– Це не твоя історія, синку.
Але такі відповіді лише розпалювали мою цікавість. Я відчув, що не зможу жити спокійно, поки не дізнаюся правду.
Я вирішив діяти. Пошуки в соціальних мережах нічого не дали, бо дядько Ілля не користувався ними. Тоді я згадав, що у старій шухляді є записник з номерами, який вела бабуся. Я знайшов там номер, підписаний “Ілля, брат”.
Я набрав номер. На мій подив, він відповів.
– Слухаю, – почувся втомлений чоловічий голос.
Я представився, і в слухавці запанувала тиша.
– Це Андрій, син твого брата, – сказав я.
Через деякий час він відповів:
– Так, я пам’ятаю тебе маленьким. Чому ти телефонуєш?
Я не міг випалити всю правду по телефону.
– Я б хотів зустрітися, дядьку. Якщо це можливо, – запропонував я.
– Мені треба про дещо поговорити, важливе.
Він погодився. Дядько Ілля жив у невеличкому містечку за кілька годин їзди. Я домовився про зустріч наступної суботи, мотивуючи поїздку перед батьками нібито діловою поїздкою.
Я їхав потягом і почувався як справжній детектив. У мене в голові була купа сценаріїв, від фінансових непорозумінь до чогось більш особистого. Що ж могло так зіпсувати їхні стосунки?
Коли я нарешті прибув і знайшов його адресу, я був дуже знервований. Будинок був охайний, але вікна виглядали якось порожньо. Я подзвонив у двері.
Вони відчинилися, і на порозі стояв високий, сивий чоловік. Обличчя його було зрілим, але очі — сумними, точно як ті, що я бачив на фотографіях.
– Ти виріс, Андрію, – тихо сказав він. – Дуже схожий на батька в молодості.
Я зайшов усередину. Він провів мене до невеличкої вітальні. Там панував спокій, на столі стояла ваза з осінніми хризантемами. Ми мовчали, наче не могли почати.
– Ти приїхав, щоб дізнатися про нас із батьком, правда? – нарешті спитав дядько Ілля.
Я кивнув, відчуваючи, як стискається все в середині.
– Я хочу зрозуміти. Це так важливо для мене.
Дядько Ілля глибоко зітхнув.
– Добре. Ти дорослий чоловік. Ти маєш право знати, що сталося. Хоча твій батько… він був би проти.
Він почав говорити, і голос його був тихим, але твердим.
– Ми завжди з братом були близькі, особливо після того, як не стало наших батьків. Ми підтримували одне одного. А потім у житті мого брата з’явилася Оля.
Оля – моя мама. Я слухав дуже уважно.
– Він був дуже закоханий. Я був щасливий за нього. Але… – дядько зупинився і відвів погляд. – Але я також був у неї закоханий.
Мій розум намагався опрацювати цю інформацію.
– Це було важко прийняти. Я намагався триматися подалі, але Оля… Вона бачила мої почуття.
Він продовжив, дивлячись на мене, ніби намагаючись оцінити мою реакцію.
– Якось, коли твій батько був у відрядженні, ми зустрілися. Я не пам’ятаю, як це сталося, чесно. Оля прийшла до мене поговорити про твого батька, а потім… Ми поцілувалися.
Моє серце почало битися частіше. Я уявив молоду маму і дядька.
– Це була велика помилка. Величезна. Наступного дня я картав себе. Оля сказала мені, що нічого не було, що це була мить слабкості, і що вона любить тільки мого брата.
Я мовчав. Дядько Ілля продовжив.
– Але через місяць вона зізналася мені, що чекає дитину. І вона не була впевнена, хто батько, – він вказав рукою на мене. – Тобою, Андрію.
У мене перехопило “дихання”. Цього я не очікував.
– Я пережив “переворот” у душі. Я готовий був узяти на себе відповідальність, якщо це була моя дитина. Я сказав Олі, що ми повинні розповісти брату, що не можна приховувати таке. Вона не хотіла.
– А що сталося далі? – спитав я, насилу вимовляючи слова.
– Я сам усе розповів братові. Я не міг жити з цією таємницею. Це було “важке рішення”. Я все розповів йому. Або, принаймні, так мені здавалося, що все.
– Що саме? – запитав я.
– Що ми поцілувалися. Що Оля зізналася мені про сій цікавий стан, і що вона не була впевнена.
Дядько Ілля встав і підійшов до вікна.
– Брат не захотів мене слухати. Він був у “стані нерозуміння”, це м’яко сказано. Він сказав, що я зрадник, і щоб я ніколи більше не з’являвся в його житті. Він вирішив повірити Олі, яка, на його слова, запевнила його, що все це мої вигадки, ніби я просто заздрю їхньому щастю. Вона сказала, що я намагаюся їх розлучити, тому що сам закоханий у неї, і вигадала, що я її намагався “причарувати”.
– Але як він вирішив, хто батько? – запитав я.
– Я не знаю. Мабуть, він не зміг “перенести” такої “втрати”. Він вирішив, що ти його син. Він одружився з Олею. А мені заборонив наближатися.
Дядько Ілля повернувся до мене, його очі були наповнені невимовним смутком.
– Після цього я поїхав з міста. А через деякий час Оля написала мені листа. Вона просила вибачення за брехню. Вона написала, що ти – його син, але вона злякалася, що він її покине, якщо дізнається, що вона зізналася мені про свої сумніви. І що вона просто хотіла захистити їхню родину.
У вітальні запанувала тиша. Я сидів, “приголомшений” від почутого.
– Я ніколи не розповів про цей лист батькові. Я вирішив, що не маю права руйнувати його щастя. Я вибрав мовчання.
Я розумів, що це була “важка” історія. Що “розрив” між ними був набагато глибший, ніж я міг уявити.
– Дякую, що розповів, – тихо сказав я.
Я просидів там ще годину, перетравлюючи цю інформацію. Я вийшов від дядька Іллі й довго йшов вулицями цього незнайомого мені містечка.
Я повернувся додому. Дивився на своїх батьків, і мені було “важко” усміхатися. Вони були щасливі, а я знав їхню таємницю. Можливо, батько і справді був правий.
Що ж тепер робити мені, Андрію? Чи варто відкривати цю таємницю, яка “давить” мене, чи краще зберегти спокій моєї сім’ї? Як би ви вчинили на моєму місці?
