“Не хвилюйтеся, я ж ваш зять! Це тільки для вашої зручності і безпеки,” – запевняв Дмитро, беручи мою картку, щодня присипляючи мою пильність турботою про моє здоров’я. Його слова були солодкі, наче мед, але за кілька місяців я дізналася, що він насправді приховував за цією маскою: справжній баланс мого рахунку став доказом його подвійного життя
Мій світ завжди обертався навколо доньки Оксани та її родини. Особливо після відходу чоловіка їхня присутність стала моїм якорем.
Я, Софія, жінка поважного віку, завжди відкладала кошти – на “чорний день”, на онуків, на гідну старість. Це були чесно зароблені гроші, моя фінансова подушка, яка дарувала відчуття спокою.
Дмитро, зять, завжди справляв враження працьовитого і турботливого чоловіка. Він був уважний, завжди готовий допомогти. “Софіє Олексіївно, дайте я вам поміряю тиск”, “Мамо, ви сьогодні добре поїли?”, “Я сам все привезу, не хвилюйтеся, вам важке не можна носити”. Ці слова, наче мед, розливалися на моє серце, присипляючи будь-яку обережність.
Здоров’я почало підводити мене десь пів року тому. Прості походи до магазину чи на ринок перетворилися на справжнє випробування. Звісно, Дмитро тут як тут:
– Мамо, навіщо вам наражати себе на небезпеку? Я ж бачу, як вам важко. Дозвольте мені цим зайнятися, – пропонував він.
Він наполягав так щиро, так переконливо, що я зрештою погодилася. Спершу він брав просто список покупок та готівку, але якось, коли потрібно було розрахуватися за дорогі ліки в іншій аптеці, він запропонував “більш сучасне” рішення.
– Софіє Олексіївно, навіщо ті стоси готівки? Це небезпечно і незручно. Давайте ви мені дасте свою картку. Я просто раз на тиждень робитиму закупівлі, зніматиму рівно ту суму, що потрібна. Інакше я не можу: я ж не знаю наперед, скільки коштує свіже м’ясо чи риба, – пояснював він, дивлячись мені прямо у вічі своїми чесними очима.
Ця ідея спершу мені не сподобалася, але він швидко розвіяв мої сумніви.
– Не хвилюйтеся, я ж ваш зять! Я встановлю вам додаток на телефон, щоб ви самі бачили кожну транзакцію. Це ж тільки для вашої зручності і безпеки!
Він дійсно допоміг мені налаштувати додаток, показав, як перевіряти баланс. Моя фінансова грамотність не була високою, але я бачила, що гроші на місці, а покупки збігаються з чеками. Довіра росла, як на дріжджах. Я навіть перестала регулярно перевіряти – навіщо, якщо людина така турботлива?
Перші два місяці все було ідеально. Дмитро привозив продукти, ліки, навіть купував мені квіти. Він робив це з такою природною легкістю, що Оксана, моя донька, була в захваті.
– Мамо, який у мене золотий чоловік! Нам пощастило з ним! – казала вона.
Але десь на третій місяць я помітила дивні речі. З’явилися незначні, на перший погляд, розбіжності. Якось Дмитро привіз мені не ту ковбасу, яку я просила.
– Ой, забув, – махнув він рукою, – візьміть цю, вона дорожча і смачніша.
Через тиждень він привіз якусь дивну, надто дорогу каву, яку я не п’ю.
– Акція була, гріх не взяти! – пояснив він.
Мене це насторожило. Якось, гортаючи ввечері стрічку новин у телефоні, я випадково зайшла в банківський додаток. І тут мені впало в око. Баланс. Сума була значно меншою, ніж я очікувала.
Моє серце стиснулося від неприємного передчуття. Я вирішила перевірити історію транзакцій, але, як виявилося, я не до кінця розуміла, як нею користуватися. Там було багато незрозумілих кодів і назв. Я почала порівнювати чеки, які Дмитро мені залишав, з тим, що я бачила у додатку.
Спочатку мені здавалося, що я помиляюся, що це просто моя стареча недолугість. Але потім я помітила кілька дивних речей:
– Транзакція “Електроніка-Львів”, – що це? Я не купувала ніякої електроніки!
– “Оплата послуг – 4200 грн”, – які послуги? Мені ніхто нічого не надавав!
Я зібрала волю в кулак і наступного дня, коли Дмитра не було вдома, зателефонувала на гарячу лінію банку.
– Доброго дня, я б хотіла уточнити деталі останніх транзакцій, – мій голос тремтів.
Операторка почала перераховувати покупки.
– 15 жовтня – купівля ігрової приставки в інтернет-магазині. Сума – 12 500 грн.
Мене кинуло в жар. Ігрова приставка? Навіщо мені ігрова приставка?
– 21 жовтня – поповнення рахунку мобільного оператора, інший номер. Сума – 500 грн.
Це точно не мій номер, мій мобільний я поповнюю раз на місяць на 300 грн.
– 2 листопада – оплата рахунку в ресторані. Сума – 2 800 грн.
Я не була в ресторані вже кілька років!
Коли операторка назвала мені ще кілька великих сум, витрачених на будівельні матеріали та запчастини до авто, я зрозуміла все. Мій зять, мій “золотий” Дмитро, поступово, обережно, але цілеспрямовано спустошував мій рахунок. Він користувався моєю довірою, моєю слабкістю, моєю нездатністю постійно перевіряти його.
Я пригадала, що він саме цими місяцями почав ремонт у їхній з Оксаною квартирі. Казав, що бере кредит, що зводить кінці з кінцями, як це важко. А насправді, він просто “позичав” у мене без мого відома і без наміру повертати. Він маскував великі покупки невеликими – хлібом, молоком, ліками. Його удавана турбота була не що інше, як ідеально продумана схема шахрайства.
Коли я поклала слухавку, мої ноги підкосилися.
Я зайшла у додаток і побачила остаточний баланс – мізерна сума, що ледве покрила б місяць комунальних послуг. Усе те, що я відкладала роками, зникло.
Увечері, коли Дмитро повернувся, він був, як завжди, усміхнений і уважний.
– Мамо, я привіз вам свіжий кефір і ваші улюблені зефірки, – сказав він, подаючи мені пакет.
Я дивилася на нього, і мені хотілося кричати. Але я розуміла, що мушу тримати себе в руках.
– Дмитре, ти можеш мені пояснити, що це? – тихо спитала я, простягаючи йому роздруківку з банку.
Його посмішка зникла миттєво. На обличчі з’явився вираз, який я раніше ніколи не бачила – суміш збентеження, страху і злісті.
– Що це таке, мамо? Це помилка банку, я не знаю! – почав він виправдовуватися.
– Не сміши мене! Ігрова приставка, будівельні матеріали, ресторан! Хіба це те, що я купувала? – я підвищила голос, він тремтів від образи.
– Це… це я просто взяв у борг! Я поверну, обов’язково поверну, тільки-но отримаю зарплату! – кричав він, намагаючись перевести провину на обставини.
Але це було не просто “взяв у борг”. Це було свідоме, щоденне спустошення мого рахунку.
Коли втрутилася Оксана, сльози текли з її очей. Вона не могла повірити, що її чоловік здатний на таке. Суперечка була страшною, і зруйнувала наші стосунки вщент.
Я не стала писати заяву в поліцію. Зробила це заради доньки, щоб не руйнувати її сім’ю остаточно, хоча, можливо, вчинила неправильно. Я просто попросила його негайно віддати мені картку і пообіцяла, що якщо він не поверне гроші протягом року, я не матиму іншого виходу. Він зник із мого життя, залишивши за собою не лише порожній рахунок, а й гіркий присмак зради.
Ця історія навчила мене одного: фінансова обережність не має віку, а найбільше цінуються не гроші, а твереза голова та здатність бачити людину такою, якою вона є насправді, а не такою, якою вона хоче здаватися.
А ви, дорогі читачі, що б ви зробили на моєму місці: пробачили б і дали шанс, чи звернулися б до поліції, незважаючи на родинні зв’язки?
