— Не хвилюйтеся. Це нормально. Близнюки — це випробування навіть для святих, — Катерина усміхнулася.
Софія прокидалася не від будильника, а від знайомого, як гімн неспання, подвійного крику. Сергійко й Дмитрусь, її півторарічні сини-близнюки, мали негласну змову, щоб перетворити кожен світанок на інтенсивний концерт. Повітря в невеликій квартирі було густим від недоспаних ночей, запаху підігрітого молока та легкого присмаку зневіри.
Вона швидко зіскочила з ліжка. Чоловік, Макар, уже пішов — працював на двох роботах: одна вдень, інша ввечері, щоб утримувати сім’ю. Він був її опорою, але зараз був відсутній, і Галя відчувала, як її власна енергія тане.
Вона підіймала одного з хлопчиків:
— Сергійко? Чи Дмитрусь? Хто сьогодні більше вередував? — шепотіла вона в маленьке вушко, а він лише відповідав голоснішим вереском. Їхні вушка були однакові, плач ідентичний, і навіть невелика родимка біля скроні, здавалося, сперечалася, на чиїй щоці їй лишитися.
Одного разу, це було о третій ночі, Олег застав її на кухні. Вона сиділа на підлозі, обійнявши коліна, і беззвучно плакала. На обличчі був такий вираз виснаження, що він на мить забув про власну втому.
— Софко, ти що? — сів він поруч, його голос був хрипким від сну. Вона не могла говорити, лише похитала головою. Макар рішуче стиснув її руку.
— Так не можна. Це просто неможливо, щоб ти постійно була на межі. Я беру відпустку, як і обіцяв. Ти поїдеш відпочивати.
— Ні, як ти сам впораєшся? З ними? Ти ж працюєш, а вони…
— Я впораюся. Я твій чоловік, а не просто співмешканець. Та їх батько. Ти їдеш. Це не обговорюється. Тобі потрібна тиша. Справжня тиша. І виспатися, нарешті
Він був непохитний. Через кілька днів, трохи ошелешена, Софія вже їхала в санаторій під Києвом. Вона не вірила у свою удачу, але, влягаючись уперше за місяці у ліжко, де не пахло кислим молоком, вона просто спала. Перші три дні — їла, спала, дивилася у вікно. На четвертий день, оговтавшись від тиші, вона вперше за довгий час посміхнулася. Її обличчя пом’якшало.
Тим часом, вдома, Макар дуже швидко зрозумів, що Софка була не просто втомлена, а виконувала роботу двох людей. Через добу він, вкритий шаром немитого посуду та дитячого пюре, уже не пам’ятав, кого годував останнім.
— Де Дмитрусь? Я щойно тримав його на руках! — панічно кричав він у слухавку, розмовляючи з матір’ю.
— Ти ж їх не переплутав, синку?
— Ні, але вони по черзі кричать! І я не можу одночасно готувати, прати і… о ні, здається, на плиті щось біжить!
Він усвідомив свою помилку і, проковтнувши гордість, звернувся по допомогу. За порадою знайомих, він подзвонив Катерині — жінці з бездоганною репутацією, яка працювала нянею. Катерина прийшла наступного дня. Це була спокійна, досвідчена жінка з м’якими очима, а з нею — її п’ятнадцятирічна донька, Світланка.
— Не хвилюйтеся. Це нормально. Близнюки — це випробування навіть для святих, — Катерина усміхнулася.
— Я не святий, Катерино. Я здаюсь, — чесно зізнався Макар, розмазуючи рукою сльози, що несподівано навернулися.
Світланка мовчки підійшла до манежу, де істерично плакав Дмитрусь, і взяла його на руки.
— Ой, який ти маленький, хоробрий хлопчику, — прошепотіла вона. І сталося диво. Дитина замовкла, а потім, через хвилину, заснув. Коли Світланка взяла на руки Сергійка, він також притих. У квартирі вперше за багато місяців запанувала тиша. Макар отетерів.
— Як ти це зробила?
— Не знаю. Вони просто люблять, коли їх тримають. І коли з ними тихо говорять, — скромно відповіла дівчина.
За тиждень помешкання стало чистим, діти — спокійними, а Макар — виспаним і здивованим. Коли Софія повернулася за два тижні, вона ступила у квартиру, очікуючи хаосу, але відчула зовсім інший запах — не втоми, а чистоти, свіжої випічки та домашнього затишку. Її чоловік стояв на кухні, зніяковілий і гордий. Він був не ідеальний, але він зробив усе, що міг.
— Вітаю вдома, моя хороша! — він обійняв її так міцно, що вона відчула його щиру любов.
— Що тут відбувається? Це… не наш дім? — Софія розгублено озирнулася на блискучу підлогу.
Саме тоді на кухню зайшли Катерина й Світлана, які прийшли зустріти її. Катерина тримала в руках піднос із печивом. Вони виглядали, як частина їхньої родини, — спокійні й привітні.
— Вітаю, пані Софіє. Мене звати Катерина, а це Світланка. Ми трохи наводили тут лад, — лагідно сказала Катерина.
— Ваші хлопчики — просто диво. Сергійко любить, коли йому співають колискові, а Дмитрусь — коли його підкидають вгору, — додала Світланка, сяючи.
У перший момент Софія відчула дивну, змішану збентеженість: світ обійшовся без неї, і все навіть покращилося. Її унікальна необхідність, її мученицька роль — зникла. Але ця розгубленість швидко змінилася глибокою, щирою вдячністю. Вона зрозуміла, що любов виявилася не тільки в її безмежній самопожертві, а й у вмінні прийняти допомогу і довіритися.
— Катерино, Світланко… Я… дякую. Ви врятували мою сім’ю. Ви врятували мене, —
жінка відчула, як її щоки намокли. Це були сльози полегшення..
Відтоді їхні життя тісно переплелися. Світлана стала не просто помічницею, а справжнім старшим другом для близнюків. Вона допомагала Софії з прогулянками, навчанням і просто з веселими іграми. Катерина стала джерелом кулінарного натхнення.
— Скуштуй мій маковий пиріг, Софійко. Він приносить спокій, — часто казала вона, приносячи неймовірне печиво та пироги.
Макар, вправний майстер на всі руки, відплачував своєю допомогою. Він відремонтував Катеринин старенький автомобіль, полагодив полиці в її квартирі й провів проводку в кухні.
Одного вечора, коли в їхній квартирі зібралися всі — Макар, Софія, діти, Катерина та Світлана — вони сиділи за великим столом, сміялися, обговорювали плани на літо. Це було справжнє тепло.
Сидячи пізно ввечері біля вікна, ждивилася на своїх мирних, сплячих Сергійка та Дмитруся. Вона відчувала, що втома не зникла повністю, але перестала бути ворогом. Тепер вона була лише приємним нагадуванням про чудовий день. Вона обернулася, і побачила свого чоловіка, який мовчки спостерігав за нею.
— Я думала, що щастя — це ідеальна чистота і повний контроль над усім, — тихо сказала вона. Макар підійшов і обійняв її за плечі.
— Ні, кохання моє. Щастя — це те, що ми разом. І що ми не боїмося просити про допомогу, коли нам важко.
— Я тебе дуже люблю. І дякую за відпочинок. Ти врятував мене, а Катя і Світлана допомогли врятувати наш дім».
— Ми — команда, — усміхнувся він.
Щастя, на яке вона так чекала, виявилося простим: у теплій кухні, у сміху синів, у надійному плечі чоловіка й у друзях, що стали родиною. Вона нарешті знайшла свій справжній дім, де панували любов, спокій і радість, а життя більше не було виснажливою битвою, а теплим, спільним святом.
