Не хочу я свекра з цим його великим домом, збудованим “для родини”, не хочу жити в цій комуналці, не хочу цих клумб, квітів і троянд, не хочу зовиці, малини й смородини! Надоїло мені все це.
— Ти що собі дозволяєш, Інно? — голос Ольги пролунав так голосно, що я аж відсахнулася від інструментів у руках. Вона стояла на порозі нашої половини, руки в боки, обличчя червоне від злості. — Я ж тобі казала: ніяких саморобок на ділянці! Це ж мій дизайн, все має бути симетрично, як у дзеркалі! А ти тут розриваєш землю під вікнами, ніби в себе на смітнику копаєшся!
Я випрямилася, витираючи піт з чола рукавом. Сонце вже пекло, а я тільки-но почала копати яму для маленької грядки з зеленню. Нічого такого — базилік, петрушка, може, трохи салату. Хотіла ж для дітей свіже, без хімії з магазину. А тут вона, як сніг на голову.
— Ольго, це ж моя частина, — відповіла я спокійно, хоч серце калатало. — Я не чіпаю твою сторону. Просто хочу посадити трави для кухні. Нічого страшного.
— Нічого страшного? — вона аж підстрибнула. — Ти диви, як заговорила! А симетрія? А загальний вигляд? Сусіди вже перешіптуються, що в нас один бік як парк, а другий — як пустир! Борисе, ти чуєш? Твоя дружина все псує!
Борис саме виходив з гаража, тримаючи в руках інструменти. Він глянув на мене, потім на сестру — і мовчить. Як завжди. Тільки зітхнув і почав:
— Інно, може, справді почекаєш? Ольга ж планувала все разом…
— Разом? — я не стрималася, кинувши лопату на землю. — Це ж моя земля, Борисе! Не її! Я не підписувалася на те, щоб кожну морквинку узгоджувати з твоєю сестрою!
Ольга фыркнула, склавши руки на животі.
— О, яка ми горда! А пам’ятаєш, як ми разом платили за той ландшафт? Ти ж погодилася на мій проект! Тепер передумала? То віддавай гроші назад!
Я розсміялася гірко, бо що тут скажеш? Гроші давно витрачені, а тепер я ще й винна. Діти вибігли на ганок — моя Марійка, шестирічна, ховається за ногою Бориса, а її Софія, старша на чотири роки, стоїть поруч з тіткою, ніби в усьому права.
— Мамо, а чому тітка кричить? — шепнула Марійка, тримаючи мене за руку.
— Бо дорослі іноді забувають, що світ не тільки навколо них крутиться, — відповіла я тихо, гладячи її по голові. — Іди грайся, доню.
Але Ольга вже повернулася до неї:
— Марійко, а ти чому тут стоїш? Йди до нас, Софійка тебе чекатиме. Тільки не топчи квіти, як минулого разу!
Марійка відступила, очі великі від страху. Я відчула, як гаряче стає в горлі. Оце і є найгірше — коли твоя дитина боїться сусідньої ділянки.
Справа в тому, що мій свекор Василь Петрович побудував цей двоповерховий будинок з двома окремими входами спеціально для своїх дітей — для Бориса і для Ольги. Все було продумано: дві рівні частини, по 100 квадратів кожна, з власними кухнями, ваннами і ділянками по 6 соток. “Щоб ви не сварилися, а підтримували один одного”, — казав він нам ще за життя. Ми з родиною переїхали сюди позаминулого літа, після того, як Василь Петрович пішов. Думали, це буде як мрія: простір, сад, свіже повітря. А вийшло — як у старому радянському гуртожитку, тільки з парканом посередині.
Моя мама ще тоді, коли ми з Борисом тільки почали жити разом, попереджала: “Інно, з родичами по чоловікові завжди клопоти. Подумай, чи витягнеш”. Але я ж закохана була по вуха. Борис — хлопець золотий, роботящий, з тих, що слова не скажеш, а зробить. За нього я б і на край світу. Думала, мої вміння ладнати з людьми вистачить на всю цю компанію. Навіть з Ольгою спочатку все було гладко. Вона старша за Бориса на вісім років, відповідальна, як ніхто. Коли ми бачилися на святах, то й розмовляли про дітей, про роботу. “У нас же доньки ровесниці майже, — казала вона. — Нехай дружать”. Я вірила.
Але щойно ми в’їхали, все полетіло шкереберть. Ольга оселилася тут ще раніше, після того, як мама Бориса пішла. Вона взяла на себе все: ключі, рахунки, навіть ремонт дрібний. Ми приїхали з речами, а вона вже з планами: “Давайте оновимо сад разом. Я знайшла дизайнера, все розрахувала”. Здавалося, добра справа. Ми з Борисом скинулися на половину — тисячі гривень улетіли на живопліт, доріжки з бруківки, кілька кущів форзиції і туї. Все мало бути ідентичним: моя сторона — копія її, щоб будинок виглядав як один цілий.
Тільки от я не просила, щоб мій куточок під вікнами засипали щебенем. Хотіла хоч трошки трави, щоб діти бігали. Але ні — “по фен-шую так не можна, Інно. Треба симетрію”. Борис кивнув: “Давай так, як Ольга каже, зручніше”. Я змовчала. Думала, звикну.
Життя в квартирі на троє — мене, Бориса і Марійку — було тісним, але нашим. Тепер же цей будинок став пасткою. Ольга — всюди. Ранком виходить поливати квіти — і вже заглядає через паркан: “Інно, а ти чому не обрізала ту живу огорожу? Вона ж косо росте!”. Я на роботі цілий день, повертаюся втомлена, а тут — лекція. “Треба удобрити, бо листя жовтіє. І не забудь про мульчу — я тобі рецепт дала”.
Я люблю землю. Виросла в селі, у бабусі на подвір’ї допомагала: картоплю садила, яблуні обрізала. Після міста хотілося свого — не цих декоративних кущів, а справжнього городу. Щоб огірок з грядки зірвати, салат для салату. Почала потихеньку: під вікнами розчистила клаптик, поставила дуги для плівки. І ось той феєрверк, про який я вже розповіла.
Після того випадку Борис довго мене переконував: “Інно, не сердися. Ольга ж добра душею, просто звикла керувати. Вона мене виростила, пам’ятаєш? Мама хвора була, тато на заводі — все на ній”. Я знаю цю історію. Ольга рано взялася за брата: до школи водила, обіди пакувала, навіть першу роботу знайшла. Борис досі перед нею як перед старшою — не сперечається, тільки голову ховає. “Давай не будемо хвилювати її, — каже. — Краще почекай з грядкою”.
Я почекаю, подумала. Стерпиться — злюбиться. Але плоди були гіркі. Замість спокою — нові дрібниці. Ольга почала коментувати все: як я сушу білизну (“Не на видному місці, сусіди бачать!”), як паркую машину (“Ближче до гаража, бо доріжку подряпаєш”). А з Марійкою — взагалі окрема пісня. Дівчатка спочатку гралися разом: Софія, школярка, показувала молодшій іграшки, малювали на тротуарі крейдою. Але скоро Марійка прибігла сльозами: “Мамо, тітка Ольга сказала, щоб я не бігала по їхній траві. Каже, я квіти ламаю”.
— Чому тільки мене? — запитала я дочку, обіймаючи. — Софія ж грається там скільки завгодно.
— Бо Софія обережна, — відповіла Марійка, шмигаючи носом. — А я маленька, топчу.
Я пішла до Ольги ввечері, коли Борис ще не повернувся. Сиділа на кухні в неї, пила чай — намагалася по-доброму.
— Ольго, послухай, — почала я. — Марійка засмутилася. Чому ти її не пускаєш гратися? Діти ж мають бігати, а не сидіти в чотирьох стінах.
Вона відставила чашку, глянула суворо.
— Інно, я ж для їхнього добра. Твоя Марійка — як вихор, все розкидає. А в мене квіти тендітні, тільки посадила. Софія знає правила, а твоя — ні. Хай вчиться дисципліні.
— Дисципліні? — я відчула, як голос тремтить. — Вона ж дитина, шість років! Не солдат на плацу. І взагалі, це ж двір, не музей.
— Ой, не починай, — махнула рукою Ольга. — Ти мене не розумієш. Я для порядку. Якби всі так робили, як хочуть, — хаос би був. Дивись на Софію: спокійна, вчиться добре. А твоя… бігає, кричить.
Я встала, бо більше не витримала.
— Дякую за чай, Ольго. Але правила в тебе — як у в’язниці. Марійка гратиметься де хоче, і ти їй не указ.
З того дня я вирішила: досить терпіти. Почала захищатися словами — не криком, а спокійно, але твердо. Ольга звикла, що всі кивають, а тут — ні. Перший раз, коли вона знову причепилася до живоплоту (“Чому не полила? Сохне!”), я сказала:
— Коли мені знадобиться твоя допомога, я тобі подзвоню. А зараз я сама впораюся.
Вона витріщилася: “Що? Ти ж обіцяла допомагати!”
— Обіцяла за спільне, — відповіла я. — А це моя сторона. Не турбуйся.
Борис почув увечері, насупився: “Інно, навіщо так грубо? Вона ж сестра”. Але я пояснила: “Грубо? Це межі, Борисе. Без них ми тут як прислуга”. Він помовчав, кивнув. З часом звик.
Ще одна фраза, яка спрацьовує: коли Ольга починає про “загальний вигляд” — “У мене є право на свій смак, і я ним користуюся”. Вона бурчить: “Але ж будинок один!” А я: “Так, але ділянки окремі. Якщо тобі не подобається — дивись на свою”.
Одного разу вона влаштувала справжній концерт: я посадила трошки малини вздовж паркану — не багато, два кущі, бо люблю варення. Прибігла: “Інно! Ти що, глуха? Я ж казала — тільки декоративне! Це ж заросте!”
Я стояла з секатором у руках, обрізала троянди.
— Ольго, це моя малина. Не чіпаю твою сторону.
— Ти мене не поважаєш! — закричала вона. — Василь Петрович мріяв про гарний сад для всіх, а ти все псуєш! Викличу юриста, подивимося, чиє це право!
Я зітхнула, поклала інструмент.
— Викликай, якщо хочеш. Але спершу подумай: чи варто час витрачати на таке? У тебе ж справ купа — робота, Софія. А тут — мої кущі.
Вона замовкла, почервоніла. Пішла, бурмочучи. З того часу рідше чіпляється. Але напруга не зникає. Борис досі вагається: любить будинок, бо тато будував сам, цеглинку за цеглинкою. “Продавати? Ні, Інно, це ж спадщина”. А я думаю: спадщина — це спокій, а не вічні терки.
Знайомі радять: або з’їжджайте в оренду, або продавайте свою частку. Але оренда з ділянкою — то як половина хліба: ні туди, ні сюди. А собаку ми з Марійкою мріємо завести — лабрадора веселого, щоб бігав по двору. Ольга точно буде проти: “Він же все розкопає, бруд скрізь!”. І що тоді? Жити в напрузі заради “волі свекра”?
Я переконую Бориса потихеньку. “Давай подумаємо про окреме житло, — кажу. — Для дітей краще, для нас теж”. Він вагається, але чую — починає розуміти. Ольга, до речі, теж відсторонилася: рідше кличе на каву, Софія з Марійкою граються через паркан, а не разом. Може, й добре — менше терок.
Але що робити далі? Продавати й починати з чистого аркуша, чи терпіти й шукати компроміс? Діліться думками, люди добрі — як ви б вчинили на моєму місці?
