— Не дивися на мене так, я просто дала йому те, про що ти забула — виправдовувалася Уляна, не ховаючи тріумфу в погляді. Моя єдина подружка підло забрала чоловіка, поки я наївно вірила в жіночу солідарність.
Ми з Уляною товаришували з початкової школи. Це була та сама міцна жіноча дружба, про яку пишуть у книжках або знімають довгі серіали. Ми ділили порівну все: від шкільних сніданків до перших дівочих таємниць про симпатії. Мені здавалося, що ближчої людини за неї у світі просто не існує. Коли в моєму житті з’явився Андрій, Уляна була першою, з ким я його познайомила. Вона тоді щиро усміхнулася, потиснула йому руку і сказала, що мені неймовірно пощастило. Я була такою щасливою, що не помітила, як у той момент у її очах промайнув дивний вогник, який зовсім не був схожий на звичайну радість за подругу.
Минув час, ми з Андрієм побралися. Наше сімейне життя було спокійним і гармонійним. Він працював архітектором, я займалася дизайном інтер’єрів. Уляна завжди була поруч. Вона стала невід’ємною частиною нашої родини, своєрідним третім елементом, без якого не обходився жоден вихідний чи свято. Андрій ставився до неї як до рідної сестри: допомагав лагодити техніку в її квартирі, підвозив на роботу, коли її авто було в ремонті. Я лише раділа, що мій коханий чоловік і найкраща подруга так добре ладнають.
Одного разу ми вирішили поїхати разом на відпочинок у гори. Краєвиди були неймовірні, повітря дозволяло дихати на повну, і я почувалася абсолютно спокійною. Ми зупинилися у невеликому дерев’яному будиночку. Вечорами ми сиділи біля каміна, розмовляли про майбутнє. Саме там я вперше відчула дивний холод, що пробіг по спині. Уляна сиділа навпроти Андрія і буквально ловила кожне його слово. Вона сміялася з його жартів навіть голосніше за мене, а коли він розповідав про свої нові проекти, вона подавалася вперед, наче намагалася ввібрати в себе кожну його думку.
— Андрію, ти такий талановитий, я завжди дивуюся, як у твоїй голові народжуються такі ідеї — промовила вона тоді, ігноруючи мою присутність.
— Та ну, це просто робота, Уляно — відповів він, трохи зніяковівши.
— Ні, не кажи так. Це справжнє мистецтво. Далеко не кожен чоловік здатний так бачити красу навколишнього світу.
Я намагалася відігнати від себе погані думки. Це ж Уляна. Вона просто підтримує його. Хіба це погано? Але з часом такі моменти ставали дедалі частішими. Вона почала з’являтися у нас вдома без попередження. То їй потрібно було порадитися щодо кольору шпалер, то раптово зламався кран, то просто стало сумно. І щоразу вона зверталася саме до Андрія.
— Андрію, подивися, будь ласка, цей змішувач. Я зовсім не знаю, що з ним робити — казала вона, стоячи в дверях нашої кухні в неділю вранці.
— Уляно, я можу викликати майстра, якщо Андрій зайнятий — пробувала втрутитися я.
— Ой, навіщо витрачати гроші, якщо у твого чоловіка золоті руки? Він же зробить це краще за будь-кого.
Андрій зітхав, брав інструменти і йшов до неї. А я залишалася вдома, намагаючись переконати себе, що я просто занадто підозріла. Проте моє серце вже тоді відчувало тривогу. Одного вечора я випадково побачила їх на терасі. Вони про щось тихо розмовляли. Уляна стояла дуже близько до нього, торкаючись його плеча. Вона дивилася на нього знизу вгору, і в тому погляді було стільки обожнювання, що мені стало ніяково. Це не був погляд подруги. Це був погляд жінки, яка хоче зайняти моє місце.
Коли Андрій зайшов до кімнати, я запитала його про ту розмову.
— Про що ви так довго шепотілися з Уляною на вулиці? — мій голос трохи тремтів.
— Вона просто ділилася своїми переживаннями щодо роботи. Каже, що відчуває самотність. Тобі не здається, що ми маємо приділяти їй більше уваги? — він дивився на мене абсолютно спокійно.
— Більше уваги? Андрію, вона і так проводить з нами майже кожен вечір. Мені іноді здається, що ми живемо втрьох.
— Ти просто втомилася, люба. Уляна — твоя подруга. Хіба ти не хочеш їй допомогти?
Я замовкла, бо не хотіла виглядати ревнивою істеричкою. Але ситуація лише загострювалася. Уляна почала копіювати мій стиль одягу, купувала такі ж парфуми, навіть почала готувати страви, які любив Андрій, і приносити їх нам як частування. Вона створювала ілюзію, що вона — ідеальна версія мене.
Якось я повернулася з роботи раніше. У квартирі було тихо, але я почула голоси у вітальні.
— Ти заслуговуєш на те, щоб тебе цінували більше, Андрію — почула я голос Уляни.
— Про що ти? Мене і так цінують — відповів він.
— Ти впевнений? Вона постійно зайнята своїми проектами, замовленнями. Ти для неї став частиною інтер’єру. А ти ж такий глибокий, такий неймовірний.
Я стояла в коридорі, не в змозі поворухнутися. Моя найкраща подруга, людина, якій я довіряла всі свої страхи, зараз методично руйнувала мій шлюб прямо у моїй вітальні.
— Уляно, досить — голос Андрія був твердим, але я не почула в ньому того обурення, на яке сподівалася.
Я зайшла в кімнату. Уляна різко відсахнулася від нього, на її обличчі з’явилася фальшива усмішка.
— О, привіт! А ми тут саме про архітектуру говорили. Ти так рано сьогодні!
— Так, раніше, ніж зазвичай. Уляно, нам потрібно поговорити. Наодинці.
Андрій подивився на нас обох, потім накинув куртку і сказав, що йому треба вийти за продуктами. Коли за ним зачинилися двері, тиша в кімнаті стала майже нестерпною.
— Що ти робиш? — запитала я прямо.
— Не розумію твого запитання — вона підняла брови, демонструючи повне нерозуміння.
— Ти постійно крутишся біля мого чоловіка. Ти дивишся на нього так, ніби він центр твого всесвіту. Ти намагаєшся переконати його, що я його не ціную. Навіщо?
Уляна на мить замовкла, її обличчя змінилося. Доброзичлива маска сповзла, відкриваючи зовсім іншу людину — холодну і розважливу.
— А ти не думала, що він заслуговує на більше, ніж просто твій комфортний дизайн? Він хоче натхнення. Він хоче бачити вогонь в очах жінки, а не втому після робочого дня.
— І ти вирішила, що цим вогнем будеш ти? — я відчувала, як всередині все закипає.
— Я просто поруч. Я завжди була поруч. І він це бачить.
Того вечора вона пішла, але відчуття огиди залишилося. Я намагалася поговорити з Андрієм, пояснити йому, що відбувається. Але він лише відмахувався, кажучи, що я все вигадую через стрес. Він не хотів вірити, що його хороша знайома може бути такою підступною. А можливо, йому просто лестила така увага.
Минали тижні. Відносини між мною та Уляною формально припинилися, але вона не зникла з життя Андрія. Вона дзвонила йому у справах, писала повідомлення в месенджерах. Я бачила, як він іноді посміхається, дивлячись у телефон. Це було боляче. Я відчувала себе чужою у власному домі.
Одного разу я помітила, що Андрій став затримуватися на роботі. Коли він приходив, від нього пахло тими самими парфумами, які колись купила собі Уляна. Моя впевненість у тому, що все налагодиться, танула з кожним днем. Я зрозуміла, що занадто пізно помітила небезпеку. Я сама впустила її в наше життя, сама зробила її частиною нашого світу.
Я згадувала всі ті моменти, коли ми втрьох гуляли в парку, і Уляна завжди йшла трохи ближче до нього, ніж до мене. Як вона просила його допомогти з речами, хоча могла впоратися сама. Як вона хвалила його вибір краватки чи сорочки, на що я іноді не звертала уваги через щоденну рутину. Вона грала в довгу гру, крок за кроком завойовуючи територію, яка належала мені.
Найважчим було усвідомлення зради не лише з боку чоловіка, а й з боку людини, яку я вважала сестрою. Це було подвійне розчарування, яке неможливо передати словами. Я відчувала себе спустошеною. Моє життя, яке я так ретельно вибудовувала, розсипалося як картковий будинок.
Якось я вирішила поставити крапку. Я зібрала частину речей і поїхала до батьків на кілька днів, щоб подумати. Я не сказала Андрію куди, просто залишила записку, що мені потрібен час. Я сподівалася, що він приїде, буде шукати мене, пояснить все. Але телефон мовчав. Лише на третій день прийшло повідомлення.
— Нам справді треба відпочити один від одного — написав він.
Ці слова були як холодний душ. Я зрозуміла, що місце біля нього вже не пустує. Уляна досягла свого. Вона була там, де раніше була я. Вона втішала його, слухала його, “розуміла” його так, як ніхто інший.
Я повернулася до нашої квартири через тиждень, щоб забрати решту речей. Двері відчинила Уляна. Вона була в моєму халаті, з чашкою моєї улюбленої кави в руках. Вона навіть не виглядала збентеженою.
— Прийшла за речами? — запитала вона спокійно.
— Так. Де Андрій?
— Він у душі. Не думаю, що він захоче зараз з тобою розмовляти.
Я пройшла повз неї до спальні. Кожен куточок цього дому нагадував мені про щастя, яке виявилося таким крихким. Я складала одяг у валізи, намагаючись не плакати. Я хотіла зберегти гідність, хоча всередині все кричало від болю.
Коли я виходила, Андрій з’явився в коридорі. Він відвів погляд.
— Пробач, так сталося — лише і сказав він.
Ці три слова стали фінальним аккордом нашої історії. “Так сталося”. Ніби це була випадковість, а не результат місяців маніпуляцій та обману. Я зачинила за собою двері, і в ту мить зрозуміла, що більше ніколи не дозволю нікому так близько підійти до мого серця, не перевіривши їхніх справжніх намірів.
Я почала життя з чистого аркуша. Це було важко, болісно, іноді здавалося неможливим. Але з кожним днем ставало трохи легше. Я знайшла нову роботу в іншому місті, змінила коло спілкування. Я навчилася дихати на повну, не озираючись на минуле. Проте іноді, коли я бачу на вулиці щасливу пару з подругою поруч, мені хочеться підійти і попередити їх. Але чи послухають вони? Адже я сама колись була такою ж сліпою.
Зараз я часто думаю про те, чи щасливі вони тепер. Чи не боїться тепер Уляна, що з’явиться хтось інший, хто буде дивитися на Андрія так само, як колись дивилася вона? Чи відчуває Андрій ту порожнечу, яку він залишив у моєму житті? Відповідей на ці запитання у мене немає, і, мабуть, вони мені вже не потрібні. Я зробила свій вирок цьому минулому і залишила його позаду.
Проте гіркота залишається. Не через втрату чоловіка, а через усвідомлення того, наскільки легко можна зруйнувати те, що будувалося роками. Як легко довіра перетворюється на попіл, а найкраща подруга — на найлютішого ворога. Це урок, за який я заплатила дуже високу ціну.
Тепер я точно знаю, що в житті немає нічого вічного, крім нашої власної сили духу. Ми самі відповідальні за те, кого впускаємо в свій дім і в свою душу. І іноді найнебезпечніші люди — це ті, хто посміхається нам найщиріше.
Чи бували у вас ситуації, коли найближча людина виявлялася зовсім не тією, за кого себе видавала, і як ви знаходили в собі сили рухатися далі після такого розчарування?
Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією історією та напишіть у коментарях свою думку або поділіться власним досвідом, адже для мене це дуже важливо і допомагає зрозуміти, що я не одна у своїх роздумах.
