Сьогоднішній ранок почався з того, що чоловік, ще не встигнувши як слід прокинутися, завів розмову про гроші. Взяв чашку кави, зробив ковток, подивився на мене майже зніяковіло й тихо мовив:
— Нам треба допомогти Насті. Її доньці потрібне лікування. Десь двадцять тисяч.
Я зробила глибокий вдих, намагаючись не виказати здивування. Двадцять тисяч — це саме та сума, яку ми кілька місяців відкладали на ремонт моєї машини. Зима вже близько, а машина, хоч і вірно служить, вже давно просить про нове обслуговування. Масло, фільтри, дрібна ходова — список мінімальний, але необхідний. Це не просто засіб пересування, це мій спосіб заробляти, мій ресурс, моя безпека.
— Машина потребує обслуговування і ми обговорювали це ще з весни, — сказала я після паузи, ретельно підбираючи слова.
Але на обличчі чоловіка я побачила розчарування. Він відвів погляд, мружачись на світло за вікном, ніби моя відповідь була якоюсь особливо неприємною. У ту ж мить у кімнату увірвалася свекруха. Вона накинулась на мене зі словами:
— Настя – теж твоя сім’я, а ти? Машина — це ж не настільки важливо! Хіба не можеш пройти зиму пішки? Можна ж потерпіти заради рідних!
Я відчула, як всередині підіймається хвиля обурення. Пішки? З дитиною, на холоді й з моїм графіком? І це при тому, що машина чоловіка обслугована вчасно й повністю. Але я намагалася стриматися, не бажаючи нової сварки. Мені так хотілося запитати, чому рідня звикла жити, коштом інших, ніби ми всі зобов’язані працювати заради їхнього добробуту? Але як я не прагнула обережності, напруга продовжувала зростати.
— Можу дати п’ять тисяч, – відповіла я, глибоко вдихаючи, щоб не видати весь потік думок, що з’явився у голові після його слів. – Ремонт мого авто терміновий, ми ж обговорювали це ще з травня місяця.
Але чоловік дивився на мене так, ніби я сказала щось образливе. Після секундної паузи додав:
— Ну це ж Настя, моя сестра. Дитина ж все-таки, моя племінниця.
Я глянула на нього, розуміючи, що зараз розпочнеться стандартний монолог про “обов’язок допомагати власній родині”. І дійсно, наступні кілька хвилин не тільки він, а і його мати пояснювали мені, що “сім’я повинна підтримувати одне одного, і не важливо, що тобі треба гроші на обслуговування авто”. Виходить, що я тепер стала ворогом і геть поганою людиною, бо, бачте, пропоную лише п’ять тисяч замість повної суми.
Але найгірше, що в цій історії, як виявилося, я та “егоїстка”, яка здатна пройти зиму пішки, але не хочу цього робити, бо балувана.
— Тобі що, важко пожертвувати комфортом? – невдоволено додала свекруха. – У Насті взагалі грошей нема, вона бідна та нещасна.
Я ледве стрималась, щоб не наговорити зайвого, тому відповіла навіть спокійніше, ніж планувала:
— Ну вони ж купили другу машину. То, може, просто продати її й розв’язати усі свої проблеми?
— От тільки не треба таке казати! У них же дитина хвора, яка ти безсердечна, – випалив чоловік, опускаючи очі.
— У нас теж є дитина. І авто я спеціально придбала на автоматі, на відміну від твоєї механіки, на якій я водити просто не зможу. Твоя машина мені не підходить. А твоя робота знаходиться в іншій стороні від дитячого садочка й ти не возитимеш її туди. Це мені доведеться маршрутками діставатися в інший район. Ми ж вдвох вирішили віддати дочку у дитячий садок поруч з моєю роботою, щоб я могла вчасно її забирати.
Чоловік лише зітхнув, а я зрозуміла: у нього вже готова чергова промова.
— Усе, що я запропоную у цьому випадку, – це лише п’ять тисяч, повної суми не дам, стримано сказала я.
Я розумію, що для них машина — це розкіш, а для мене вона — засіб пересування і потрібна для роботи. Не тільки, щоб дитину у дитячий садок возити, а й документи в інший офіс, ще й квартири показувати покупцям, адже я працюю рієлтором. Ми давно обговорювали ремонт, я все підрахувала і була готова до нього, але тепер мої потреби нічого не варті. Виходить, що гроші, які ми заробили, слід витратити на проблеми сестри?
Думки плуталися, але я їх зібрала докупи:
— У Насті теж чоловік є, нехай він заробить чи хоч трохи грошей внесе.
Чоловік промовчав, а свекруха випалила:
— Що він там заробить з його зарплатою?
Я аж і присіла та якось саме вирвалося:
— Куди вони гроші витрачають? У нього зарплата вдвічі більша, ніж у мого чоловіка, вашого сина, та йому нічого не варте, щоб ці двадцять тисяч відкласти за два-три місяці. Це ми на ремонт авто відкладали пів року.
Свекруха відповіла:
— Куди вони гроші збирають, це їхня справа, – потім після паузи вона додала. – На квартиру нову вони збирають.
— В сенсі на квартиру? – запитала я. – Тобто? На лікування грошей немає, а на квартиру є?
Як це так? Їм що, дитина неважлива?
Запанувала тиша.
Останнім аргументом став один момент із телефоном. Вони подарували своїй дитині новенький “Айфон”, але тепер скаржаться, що грошей на лікування нема.
Але справді, хіба це раціонально? Гроші на дитячі розваги завжди знайдуться, а далі треба просити по сто разів у родичів, і ніколи не віддавати. Це ж ми й не можемо відремонтувати мою машину, через те, що кожен місяць хтось з родичів просить у нас гроші, ніби у нас друкарський станок є. То свекрусі пальто купили, то допомогли Насті шпалери переклеїти, адже ми тоді не знали, що вони квартиру на продаж готують. А на відпустку до Львова на кілька днів вони теж нашим коштом їздили, а це моя місячна зарплата.
— Настя, – зателефонувала я напряму сестрі чоловіка. Всі, хто стояли у кімнаті, застигли, слухаючи кожне моє слово. – У нас були плани на цю суму. Але якщо грошей немає, вам варто було б не другу машину купувати, а подумати, як допомогти своїй дитині самотужки.
Настя мовчала. Тиша на іншому кінці лінії, тиша у кімнаті.
— У тебе дитина хвора, – продовжила я, ледве стримуючи голос. – Ви купили айфон за п’ятнадцять тисяч.
— Ти не маєш права так говорити! – врешті вирвалось у неї.
— Право? – холодно перепитала я, нарешті звільнившись від необхідності мовчати. – Так, і ви теж не маєте права диктувати мені, що робити з власними грошима.
Настя кинула слухавку, а чоловік стояв мовчки, з потемнілим обличчям, не в змозі вигадати жодного аргументу. Його мати вийшла з кімнати, різко закривши за собою двері.
Мені шкода племінницю, але я не дам родичам чоловіка їздити на мені та моїй дитині, хоч би як це негарно не виглядало з мого боку.
