Іван Сергійович був на вершині світу — нарешті підписали документи. Це була не просто угода, а справжній джекпот. Як довго він йшов до цього контракту! І от сьогодні, нарешті, все підписали. Тепер його капітал збільшиться, якщо не в чотири рази, то втричі — точно. Треба ж було так усе продумати, так зробити, так організувати!
Він вийшов з офісу й глибоко вдихнув свіже жовтневе повітря. Була лише десята ранку. Його партнери мали встигнути на літак, тому зустрілися в офісі дуже рано. Так що о пів на десяту все було закінчено.
Увесь день попереду. І попереду — зовсім новий етап його бізнесу. Він зможе розширити виробництво, почати випускати нові види консервів, які ще ніхто й ніколи не робив у їхньому регіоні.
Юристи, маркетологи, фінансисти давно прорахували — він захопить місцевий ринок. Ну а коли обороти зростуть, зможе купити собі новенький триповерховий будинок у тому самому елітному районі.
Іван Сергійович прокручував усе це в голові, міркував, що робитиме далі. Йшов широким кроком до машини й усміхався. Настрій був відмінний. Хотілося звернути гори, але для початку треба поснідати, випити кави й поїхати додому — виспатися. Стільки ночей не спали, все готували, обговорювали, перероблювали. Так що Іван Сергійович зараз був готовий з’їсти слона.
— Дайте, будь ласка, грошей, — почув Іван за спиною тоненький дитячий голосок. — Допоможіть, будь ласка!
Іван Сергійович уже хотів був сісти у свій Mercedes, але обернувся й побачив дівчинку років дванадцяти. На ній була стара червона куртка, з якої вона, схоже, давно вже виросла, порвані брудні джинси, якісь незрозумілі черевики й потерта рожева шапка з наполовину відпалими стразами.
— Не дам я тобі нічого. А будеш чіплятися до дорослих — ще й у поліцію викличу, — сказав він, правда, без особливої злості. Настрій сьогодні йому ніхто й ніщо не могли зіпсувати.
— Не треба поліцію! Мені просто до мами треба доїхати. На квиток не вистачає. Я дізнавалася — він 150 гривень коштує. Дайте, будь ласка, мені більше не треба.
— Гм… Так, якщо в тебе є мама, то вона й має тобі гроші давати.
Іван Сергійович все ж таки зупинився й став розглядати дівчинку. Наче не виглядала вона як нахабна волоцюга, якій тільки й треба, що вихоплювати гаманці. Вона дивилася скромно, з-під лоба, й навіть ніби соромилася просити.
— Немає в мене мами… Вже три роки, — тихо сказала вона. — Я до неї на кладовище їду. Гроші потрібні на квиток.
— От тобі й на… — Іван Сергійович трохи розгубився. — То ти що, сирота? З дитбудинку втекла?
— Від тітки. Мене бабуся до своєї родички відправила сюди, а вона противна — кричить на мене весь час. Одного разу взагалі сковорідку в мене кинула. Це добре що я відстрибнути встигла й утекла від неї. А до бабусі в село не хочу — там нудно. Ну, і бабуся засмутиться. Тому я от тут сама.
— Де сама? На вулиці?
— Ну так, я там будиночок за вокзалом знайшла — покинутий. Там і живу. Ліжко там є, і вода теж.
— А їжу де береш?
— Так, на вулиці прошу. Там біля вокзалу точки різні є. Завжди можна щось знайти.
— І що, поліція тебе ніколи не ловила?
— Ха, спробуйте впіймати! — усміхнулася дівчинка. — Знаєте, як я швидко бігаю? Ні! У дитбудинок я взагалі не піду. Поки можу — сама житиму. Я, взагалі-то, доросла.
— Ну так, доросла… Дитина ж. А діти взагалі-то до школи ходити повинні, і дорослі їх утримувати повинні. Не можна жити в покинутих будинках дитині, і їжу на вулиці просити — взагалі недобре.
— Дядьку, ну сьогодні три роки, як мами не стало — дівчинка, схоже, пропустила все повз вуха. — Ну дайте, будь ласка, грошей на квиток. Мені дуже треба встигнути. Я їй квіточки хочу відвезти. Вона, знаєте, як їх любила?
Дівчинка трохи розстібнула куртку й показала, що під нею були обережно сховані дві зів’ялі троянди.
— Я їх не вкрала! Просто біля квіткового знайшла у сміттєвому ящику. Їх викинули, а вони ж ще майже хороші. Ось мамі подарую.
— Ой… як тебе звати? — у Івана Сергійовича все стиснулося всередині від вигляду цих жалюгідних квіточок.
— Оля.
— А в якому селі це… похована твоя мама? Давай відвезу.
— Правда? Було б здорово! В Калинівці, ми звідти. І бабуся моя там досі живе.
— А… Калинівка. Знаю, знаю, — пробурмотів Іван Сергійович і відмахнувся від спогадів. — Сідай, поїдемо.
Оля жваво залізла на заднє сидіння, дістала з-під куртки квіти й обережно поклала їх поруч.
— Так, знаєш що? Заїдемо ще й купимо твоїй мамі гарний букет. Ти, до речі, голодна?
— Ну… трохи. Але я нічого не хочу. Просто хочеться швидше доїхати.
— Це завжди встигнемо. Машина їздить швидко. Тоді заїдемо й поїмо. Я дорогу знаю.
— А звідки ви там бували?
— Довелося…
Калинівка була батьківщиною Івана Сергійовича. Там він народився, ходив до школи, ганяв з хлопцями на річку на велосипедах, а ввечері в п’ятницю й суботу бігав на дискотеку. У нього там навіть перше кохання трапилося.
Як вони з Мариною кохали одне одного — словами не передати. Гуляли до світанку, були разом постійно й плани на майбутнє будували. Це майбутнє здавалося їм цілком логічним і ясним — закінчать коледж чи інститут, повернуться в село й будуть жити щасливо.
Марина мріяла вчити дітей, працювати вчителькою в місцевій школі. А Ваня добре розбирався в техніці й думав влаштуватися на місцеву ферму.
От тільки батьки його Марину не схвалювали. Були вони сім’єю заможною і не хотіли, щоб Ваня зв’язував своє життя з Мариною, в якої ні кола, ні двора.
— Іване, ну що ти в ній знайшов? Ну яке у вас майбутнє? — говорила йому постійно Ірина Вікторівна. — Ти розумієш — рівню потрібно шукати. Ну подивися, як ми живемо: машина є, дім який хороший тато збудував, грошей тобі зібрали. У місті зможеш квартиру знімати. Виучишся, професію отримаєш — там і залишайся. І з дівчиною якоюсь познайомишся з нормальної родини. А Марина що? Мати її на фермі коровам хвости крутить, живуть у розвалині, ходять незрозуміло в чому. Ну хіба вона тобі рівня?
— Та мам, я її люблю!
— Ой, розумів би, що таке кохання? Сьогодні є — завтра нема. А їсти й добре жити хочеться завжди, а не так, щоб з гречки на картоплю перебиватися й курку по святах бачити. Чуєш мене?
— Ні. Але взагалі я сам знаю, що мені треба.
— Дурень ти ще для цього! Слухай мене й не сперечайся. «Дякую» потім скажеш.
Загалом, Ірина Вікторівна зробила все, щоб розлучити їх. Вона звела Ваню з донькою своїх дальніх знайомих, які жили в місті. Родина заможна, перспективна. Ірина Вікторівна відправила сина вчитися в місто. Ну а там організувала зустріч з красунею Веронікою. Потім подзвонила синові й повідомила, що Марина гуляє з Пашкою й давно про Ваню не згадує.
Історія стара, як світ. Але Ірині Вікторівні авантюра вдалася. Ваня повірив і більше ніколи не телефонував Марині. Ірина Вікторівна хитрістю змусила його поміняти номер телефону й зробила так, щоб Марина й Ваня більше одне одного не знайшли.
У село він не приїжджав. Мати робила все, щоб він випадково не зустрівся з першим коханням. Вона як далекоглядна жінка знала, що одна така зустріч може зруйнувати майбутнє сина. А майбутнє у нього складалося якнайкраще.
Мати не прогадала з партією для Вані. Батько Вероніки займався бізнесом і взяв хлопця до себе. Спочатку, звісно, на невелику посаду, але пізніше, після весілля, Іван поступово доріс до генерального директора.
Він багато чому навчився за ці роки. Зумів заробити пристойний капітал. Життя ж з Веронікою було спокійним і навіть трохи пріснуватим. Хоч і подорожували, подивилися світ, будували плани, але не вистачало головного — дитини. Так і не вдалося стати їм батьками. Спочатку переживали, потім змирилися. Лікарі допомогти не могли. У результаті, перепробувавши все, прийняли свою долю.
Після смерті свекра бізнес повністю перейшов до Івана Сергійовича. Він займався виробництвом консервів. Компанія процвітала. І от цей великий контракт дозволить йому значно розширитися.
Усі ці роки він майже не згадував про Марину. Іван був впевнений — вона зрадила йому, а він такого пробачити не міг. І, повіривши тоді матері, більше в Калинівку не приїжджав. Але от сьогодні ця дівчинка з двома зів’ялими трояндами сколихнула в ньому всі ці спогади.
Навряд чи Марина там живе. Щаслива, напевно, десь. З неї точно вийшла б гарна вчителька.
Він нагодував дівчинку в невеликому смачному ресторані, і вони поїхали в Калинівку. По дорозі все думав про Марину й про своє життя. А Оля дивилася у вікно й притримувала величезний букет свіжих троянд, які вони купили в гарному квітковому магазині.
Так їй страшно було, що вони впадуть і поламаються, що вона їх майже не відпускала. Адже мама ніколи такої краси не бачила.
— Олю, а мами чому не стало?
— На фермі працювала, як і бабуся, а там завжди дуже холодно. От і застудилася. Сказали — запалення легенів, — тихим голосом, дивлячись у вікно, відповіла дівчинка.
— І що, лікарі не допомогли?
— Швидка не могла приїхати. У нас там, знаєте, які дороги? Бабуся давала якісь ліки, трави, малину зі смородиною — але нічого не допомогло. Більше тижня лежала, лежала — й усе… А тато де?
— Тато… ой, він мене знати не хоче. Працював на нашій фермі інженером — і поїхав. Так що ми тільки з мамою й бабусею лишилися.
— Зрозуміло… А маму як звали?
— Марина.
— Марина… — протягнув Іван Сергійович. — А прізвище?
— Ой, дивіться — бабуся! — скрикнула Оля.
Вони вже під’їжджали до воріт кладовища, і дівчинка помітила згорблену бабусю з палицею.
— Зупиніть, зупиніть!
Вона майже на ходу вискочила з машини й кинулася до неї. Бабуся спочатку скрикнула, відкинула свою клюку, секунду подивилася на дівчинку й міцно її обняла.
— Олю, ну куди ти поділася? А? Дзвоню Ані — вона каже, що ти до мене поїхала, а тебе й нема, і нема! Ну що мені тут думати?
— Та бабусю, я втекла від неї! Вона мене била, лаяла. Тож.
— А так я вирішила собі роботу знайти в місті? Нам же потрібні грошенята з тобою!
— Олю, яку роботу? Ти ж дитина ще! А якби з тобою щось сталося? Я вже в поліцію хотіла… Та ти знаєш — ноги вже не ходять зовсім…
— Ну от, я повернулася й нікуди більше не втечу! Але до тітки Ані більше не поїду. Я взагалі до мами їхала. Мене он дядько привіз.
— Який дядько? Ну ти даєш! Ти що до незнайомця в машину сіла? А якби він поганий, небезпечний?
— Ні, він хороший! Він квіти для мами купив! Я зараз!
Оля побігла до машини, відчинила двері й схопила букет.
— Дядьку, я піду… А може, хочете з нами? Це ж ви квіти купили…
— Іди, — тихо сказав Іван Сергійович.
Йому здавалося, що він упізнав цю бабусю. Тільки в минулому то була висока й гарна жінка, на яку неймовірно була схожа Марина. Може, все ж таки він помилився? Мало хто це…
Коли онука й бабуся увійшли у ворота кладовища, він рушив за ними на невеликій відстані, гнав від себе погані думки, але вже був майже впевнений.
Вони зупинилися біля простенького дерев’яного хреста. Бабуся розплакалася, впала на коліна. Оля стояла мовчки й дивилася на убогу могилку. Тут не було ні огорожі, ні гарного надгробка. Лише хрест і осіла земля, ледве-ледве вкрита уламками плитки, між якої пробивалася випалена сонцем трава. Оля поклала гарний букет і завмерла. На бідненькій могилці шикарні квіти виглядали якось незграбно.
Іван Сергійович підійшов ближче й зміг розгледіти фотографію й табличку. Так, це вона. Його Марина Філімонова. Фотографія з їхньої юності. Такою він її і запам’ятав — усміхнена, гарна, з ясно-блакитними очима.
— Марино… ну як же так? — мимоволі скрикнув він.
Бабуся й онука обернулися.
— А це хто? — запитала літня жінка. Вона не помічала його весь цей час.
— А це дядько, який мене привіз і квіти купив.
— Зрозуміла… Ваню, це ти? — сказала вона, вдивляючись. — Я тітка Віра.
— Ну як же так? А що з Мариною сталося? — говорив він тихо, але голос зривався.
— Не стало її. Все життя по тобі тужила. Шукала свого жіночого щастя довго, але завжди про тебе згадувала. Думала чомусь, що повернешся, що раптом візьмеш та й приїдеш…
— Та в неї ж Пашка був!
— Господь з тобою, який Пашка! Він як школу закінчив — так і зник. А Марина мучилася, чекала, тобі дзвонила — навіть телефон не відповідав. До матері твоєї бігала, адресу питала — та не дала. Ох, змушувала я її забути про тебе, — говорила: «Ну, викинь ти з голови». І вона наче зустріла хорошу людину, Олечку народила, а той — втік без пояснень. Загалом, Марина працювала, робила, що могла, а потім от — застуда.
— Та як же так? А що? Ніхто не допоміг. Що тут вдієш? «Швидка» не приїхала. Ліки були — та не допомогли. Коли в маренні лежала, усе говорила: «Мамо, а як там мій Ванюша? Подзвони йому…» — розплакалася літня жінка. — Ех, ворогові не побажаєш дітей своїх хоронити…
Іван Сергійович мовчав і дивився на покосившийся хрест.
— Не вийшло поставити могилку… гарну плиту, надгробок й огорожу. Грошей нема.
— Я зроблю, — луною відповів він.
А що ще можна було сказати? Що через матір усе так вийшло? Що він навіть не боровся за людину, яку кохав, а обрав сите життя й тепер ні в чому не потребував? Сказати йому було нічого.
— Ваню, ну а ти-то як? Добре в місті влаштувався? — після довгого мовчання запитала бабуся.
— Та непогано, тітко Віро.
— Ну тоді розмова в мене до тебе. Ходімо до нас, чаю поп’ємо.
Вони зайшли у дім, який Іван знав дуже добре. З роками халупа покосилася ще більше. Від паркану нічого не лишилося. Двір заріс травою. Шикарні фруктові дерева висохли й стояли страшними корягами.
— Заходь, заходь, он за стіл сідай. Олю, візьми гроші й побіжи, купи печива у крамниці.
— Не треба, тітко Віро, не хочу печива.
— Олю, візьми й побіжи, — суворо сказала літня жінка.
Їй треба було, щоб дівчинка залишила їх самих.
— Добре, бабусю.
— Ну от, Ванюша. Треба мені тобі сказати дуже важливі слова, — почала бабуся, коли двері за дівчинкою зачинилися. — Не стане мене скоро. Я сильно хвора.
— Чим?
— Ох, та все відразу. Неважливо. Розвалююся й не знаю, скільки залишилось. Тому я й відправила Олю до своєї родички, а та — недоладна виявилася, противна. Не зможе там Оля жити, а в дитбудинок їй не можна. Та й якщо відправити — втече.
— Ви що… хочете, щоб я забрав її до себе?
— Так, Ванюша, дуже хочу. В пам’ять про Марину. Врятуй майбутнє Олі. Не повинна вона пропасти. Не таке життя повинна жити, як мати.
Іван мовчав. Він розмірковував про те, що скаже Вероніка, і що може статися з дівчинкою після того як не стане бабусі. Розумів, що її майбутнє приречене, а в нього… Ну, є ж можливість допомогти. Він відчував свою провину за життя Марини й свою відповідальність за цю нещасну дівчинку. Зрештою, вони ж хотіли дитину. Так, Оля не рідна по крові, але в принципі — не чужа.
— А Оля-то сама як готова жити у незнайомих людей? Може, вона мріє про щось інше?
— Про що, Ванюшу? На вулиці жити й тікати від поліції?
— Ай… Знаєте, потрібно порадитися з дружиною, — сказав він і набрав номер.
Іван Сергійович розповів Вероніці все як є: про Марину, про матір, про життя в селі й про зустріч з Олею. Дружина слухала мовчки, довго думала, а потім сказала:
— Давай заберемо її. Може, нам її доля так послала, щоб ми про неї подбали.
— Може бути, Вероніко… Може бути.
— Ну тоді привозь.
Іван забрав Олю до себе назавжди, а тітку Віру помістив у найкращій клініці міста. За нею там добре доглядали й намагалися полегшити останні місяці життя.
Олю, Вероніка й Іван прийняли як довгоочікувану дитину. Спочатку вона ставилася до них просто з повагою, зі страхом, але потім — з трепетом і великою любов’ю. І незабаром вона почала називати їх «тато Ваня» й «мама Ніка».
Вона ходила до хорошої школи, зайнялася гімнастикою й почала вчити мови. Адже вони багато подорожували. Ну а в жовтні обов’язково купували великий букет і їхали в Калинівку.
Марина дивилася на них з фотографії й безжурно усміхалася. Іван дивився на неї й точно знав — тепер вона там спокійна за Олю.
