Моя подруга дитинства Наталя з юних років вирізнялася неабиякою забудькуватістю. Ще у школі вона могла спокійнісінько залишити у класі пенал чи зошит, а в когось із однокласників — жилетку або заколку.
З роками ця її риса тільки посилилася. Лише на моїй пам’яті Наталя тричі губила свій паспорт. Можливо, таких випадків було й більше — хто знає.
Та згодом за документами вона стала стежити уважніше, і я навіть здивувалася, коли помітила, як часто вона перевіряє, чи паспорт на місці.
— Набридло стояти в чергах, платити штрафи й заповнювати папери, — пояснила вона свою нову звичку.
Щоправда, ця пильність поширилася лише на документи. Якщо їй не нагадати, то вона й тепер легко може забути десь шапку, рукавички, окуляри або косметичку.
Одного разу через свою неуважність Наталя навіть примудрилася загубити дорогий фотоапарат, на який пів року збирала гроші!
На жаль, тоді мене поруч не було. Я б не дозволила улюбленій подрузі піти додому без такої дорогої — в усіх сенсах — речі. Фотоапарат, звісно, швидко опинився в чужих руках. Наталя тоді страшенно засмутилася й докоряла собі за неуважність.
— Нічого, от вийдеш заміж і народиш дитину — забудькуватість як рукою зніме! Повір моєму досвіду! — пожартувала я, аби хоч трохи підбадьорити подругу.
— Та ну! Ти ж завжди все тримаєш під контролем! — пробурмотіла Наталя.
— У мене теж траплялися подібні випадки, хай і рідше, не в таких масштабах. А тепер я просто завжди насторожі, — сказала я, і то була чиста правда.
— Та кому я потрібна, така роззява? — зітхнула вона.
І помилялася. Бо вже за півтора року після тієї розмови я отримала від неї запрошення на весілля — і була безмежно щаслива.
Та ненадовго. Бо приблизно через пів року після весілля я помітила дивину: Наталя раптом почала приходити на наші зустрічі не зі смартфоном, а зі старим кнопковим телефоном.
Випадково це з’ясувалося. Ми сиділи в кафе й обговорювали рецепти. Я вирішила надіслати їй посилання на один рецепт, поки не забула. Питаю, чи прийшло повідомлення.
— Не знаю, подивлюся вдома, — відповіла вона, і я здивувалася.
Я вже хотіла запитати, чи не забула вона телефон удома, але згадала, що дорогою вона мені телефонувала з автобуса, попереджаючи про запізнення.
— У тебе батарея сіла, як у тій пісні? — здогадалася я й одразу запропонувала зарядку, щоб її рідні могли додзвонитися.
— Ні, все гаразд. Просто тепер смартфон я залишаю вдома, а на вулицю беру ось цього старенького, — відповіла Наталя й дістала з сумки допотопний мобільник із малесеньким екраном і товстими кнопками.
— Навіщо такі труднощі? — ще більше здивувалася я.
— Мені чоловік не дозволяє брати смартфон із дому. Каже, що я Наташа-роззява, і мені не можна довіряти дорогу техніку, — з сумом зізналася вона.
Потім розповіла, що ця «заборона» з’явилася після того, як вона загубила попередній смартфон. Чоловік тоді подарував новий, але водночас дістав зі схову стару мобілку й сказав, що з нею Наталі й буде виходити з дому.
Я краще за будь-кого знаю, яка Наталя розсіяна, але ж ніколи не дозволяла собі її принижувати! Хіба що жартувала по-дружньому.
— Навіщо ти підкоряєшся цій принизливій забороні? Твій Ігор перетворив тебе на дитину, якій не можна довірити нічого серйозного! — вигукнула я.
Я й подумати не могла, що її чоловік такий командир. На вигляд — звичайний, нормальний чоловік. Хоча Наталя й досі так про нього думає.
— Та чого ти так розхвилювалася? Він же не замикає мене вдома, просто знайшов спосіб, щоб я не втрачала хороші речі! — розсміялася вона.
А мені було не до сміху. Адже одного дня цей «турботливий» чоловік може вирішити, що їй і в гарному одязі на вулицю виходити не варто. А далі — заборона на роботу, на прогулянки – бо, бач, Наталі може заблукати!
Я делікатно поділилася своїми побоюваннями й порадила придивитися до чоловіка. Бо нормальні чоловіки так не поводяться. Якщо він боявся, що вона знову загубить телефон, міг просто купити дешевший.
— Я навіть уявити не можу, щоб мій чоловік мені щось забороняв! — сказала я.
Пояснила, що мені достатньо лише сказати: «Йду до подруги» — і мій чоловік без жодних питань бере на себе догляд за дитиною.
— Отакі й мають бути здорові стосунки! А тобі слід ігнорувати ці безглузді обмеження. Інакше в декреті опинишся під замком, без права листування, — застерегла я її.
— Досить робити з Ігоря монстра! Це ж просто телефон! — образилася Наталя.
На цьому наша зустріч закінчилася. Та я щиро сподіваюся, що не закінчилося наше спілкування. Бо я справді переживаю за подругу і вірю, що вона мене зрозуміє — й перестане ображатися.
