Я сиділа за старим дубовим столом у маминій хаті, тримаючи в руках холодну чашку чаю. Напруга в кімнаті була відчутною, ніби повітря стало густим від невисловлених претензій.
Брат, Тарас, сидів навпроти, його обличчя було суворим, а очі уникали мого погляду. Тітка Ліда, мамина сестра, стояла біля плити, вдаючи, що зайнята приготуванням вечері, але я відчувала, як вона пильно стежить за нами.
— Ти надовго приїхала? Аби провести і назад? — запитав Тарас, його голос був різким, майже зверхнім.
Я зітхнула, відчуваючи, як втома накочується важкою хвилею.
— Я не знаю, — відповіла я тихо. — Напевно, до нотаріуса сходити треба.
Тарас насупився, його брови зійшлися в одну лінію. Він відсунув від себе тарілку з недоїденою картоплею і різко встав.
— Навіщо тобі до нотаріуса? — його голос став голоснішим. — Ти живеш у своєму місті, не знаючи турбот! Зарплата у тебе велика, не те що у нас у селі. Дружина моя, Олена, при надії, з дня на день дитинка має народитися. Їдь собі! — він повернувся до тітки Ліди, яка вже покинула плиту і підійшла ближче. — Чуєш, тітко Лідо, вона, виявляється, за спадщиною приїхала! Скільки років не згадувала про матір, а тепер згадала. Будинок вона з’явилася ділити!
Тітка Ліда склала руки і кивнула, наче підтверджуючи його слова. Вони перезирнулися, а потім почали перешіптуватися, ніби я була чужою в цій хаті.
Я сиділа, стискаючи чашку так сильно, що пальці побіліли. У мені кипіла образа, але я мовчала. Як він міг? Як вони могли думати, що я приїхала за майном, коли я просто хотіла попрощатися з мамою?
Я сиджу на дерев’яній лавці у дворі нашого старого будинку в селі. Повітря тут пахне свіжоскошеною травою і сосновим лісом, що розкинувся неподалік.
Але цей запах, який колись заспокоював, тепер лише нагадує про те, що я втратила. Мами більше немає, і я відчуваю, як усе, що пов’язувало мене з цим місцем, розсипається, мов пісок крізь пальці.
Два роки тому я переїхала до міста. Київ здавався мені місцем, де можна почати все заново, де мрії стають реальністю. Я влаштувалася на роботу в маркетингову агенцію, отримала непогану зарплату.
Але життя в місті виявилося не таким простим. Знімаючи квартиру разом із подругою, я віддавала 8 000 гривень щомісяця за оренду.
Ще 10 000 йшло на маму — на її ліки, обстеження, доглядальницю. Решта — на їжу, транспорт, одяг. Я не скаржилася, бо знала, що мама потребує моєї допомоги. Вона була не здоровою, і я робила все, що могла, щоб полегшити її останні роки.
Тарас, мій молодший брат, залишився в селі. Він завжди мріяв про місто, як і я. Пам’ятаю, як ми сиділи вечорами на цій самій лавці, плануючи наше майбутнє.
Він хотів стати програмістом, я — маркетологом. Але коли я зібралася їхати, його дівчина, Олена, оголосила, що при надії. Тарас вирішив залишитися, одружився.
Згодом з’ясувалося, що ніякої дитини не було. Я не засуджувала його за те, що він залишився з Оленою, але щось між нами змінилося. Він став віддаленим, ніби я стала чужою, щойно покинула село.
Коли я дізналася, що мами не стало, світ поплив перед очима. Я сиділа в офісі, гортала стрічку в соцмережах і натрапила на пост у групі нашого містечка.
Там писали про прощання із «заслуженим учителем». Мамине ім’я, дата, час. Я заціпеніла. Як? Чому мені ніхто не сказав? Того ж дня я згадала, як Тарас дзвонив за кілька днів до того, просив 5 000 гривень начебто на доглядальницю. Але, як виявилося, мама вже кілька днів була не з нами. Він не сказав мені. Жодного слова.
Я приїхала до села наступного дня після того поста. Дорога була довгою, автобус гудів, а я дивилася у вікно і намагалася зрозуміти, як усе так змінилося.
У хаті мене зустріли холодно. Тарас сидів за столом, Олена поралася на кухні, тітка Ліда щось бурмотіла про те, що я могла б і раніше приїхати. Я намагалася пояснити, що не могла покинути роботу, що дбала про маму, як могла, але мої слова ніби гасли в повітрі.
Наступного дня після того напруженого діалогу за столом я пішла до юриста. У голові крутилися думки про те, що я не хочу ніякої спадщини.
Я приїхала, щоб попрощатися, щоб віддати шану мамі. Але слова Тараса і тітки Ліди про те, що я приїхала «ділити дім», не давали мені спокою.
Я вирішила перевірити документи. У нюриста я показала виписки з банку — усі перекази, які я робила Тарасу на догляд за мамою. Більше 10 000 гривень щомісяця, протягом двох років.
Повернувшись до хати, я застала Тараса і Олену на подвір’ї. Вони сиділи на гойдалці, яку тато зробив ще коли ми були дітьми. Олена сміялася, тримаючи телефон, а Тарас щось їй розповідав. Побачивши мене, він замовк.
— Ти до нотаріуса ходила? — запитав він, не дивлячись мені в очі.
— Ходила до юриста, — відповіла я, намагаючись тримати голос рівним. — Показала виписки. Усі перекази, які я тобі надсилала.
Він різко встав, його обличчя почервоніло.
— Ти що, мені не довіряєш? — його голос тремтів. — Я тут за мамою доглядав, а ти в місті гуляла!
— Доглядав? — я не витримала. — Тарасе, я переказувала тобі 10 000 щомісяця. Де ці гроші? Чому я дізналася про маму з поста в інтернеті?
Олена втрутилася, її голос був різким:
— Ти думаєш, що ти одна дбала про маму? Ми тут жили, ми її годували, ми її доглядали! А ти тільки гроші слала, ніби це все вирішує! Ти не маєш права тут ні на що. Гроші – не догляд.
Я відчула, як усе всередині закипає. Я не хотіла сперечатися, але слова вирвалися самі:
— Я платила за її ліки, за обстеження, за доглядальницю! А ти, Тарасе, просив гроші, коли її вже не було! Чому ти мені не сказав?
Він мовчав, лише дивився кудись убік. Олена схопила його за руку і потягнула до хати, кинувши на мене сердитий погляд. Я залишилася стояти на подвір’ї, відчуваючи, як холодний вітер принизує моє єство.
Наступного дня я пішла до тітки Ліди. Вона була в саду, обрізала старі гілки яблуні. Я підійшла і спробувала заговорити:
— Тітко Лідо, я не хочу нічого ділити. Я просто хочу зрозуміти, що сталося.
Вона зупинилася, але не повернулася до мене.
— Аню, ти молода, у тебе своє життя, — її голос був спокійним, але холодним. — Ми з Тарасом уже вирішили. Хату продамо, купимо квартиру. Тут курортний регіон, покупці вже є. Тобі тут немає місця.
Я відчула, як земля йде з-під ніг. Я не хотіла хату, не хотіла грошей. Але чому вони всі вирішили за мене? Чому ніхто не спитав, що я відчуваю?
— Тітко, я приїхала попрощатися з мамою, — сказала я, намагаючись стримати сльози. — Я не хочу непорозумінь. Але я маю право знати правду.
Вона нарешті повернулася до мене, її очі були холодними.
— Право? — перепитала вона. — Ти поїхала, залишила нас тут. Тарас був із мамою до кінця. А ти де була?
Я не знала, що відповісти. Я повернулася до хати, зібрала свої речі і пішла на автобусну зупинку. У голові крутилися спогади про маму — як вона вчила мене читати, як ми разом пекли пиріжки, як вона сміялася, коли я розповідала їй про свої перші дні в місті. Я не приїжджала так часто, як мала б. Але я робила все, що могла. Чи цього було достатньо?
На зупинці я зустріла пані Марію, мамину подругу. Вона обійняла мене і сказала:
— Аню, твоя мама завжди пишалася тобою. Вона знала, що ти дбаєш про неї, навіть іздалеку.
Ці слова були як ковток повітря. Я сіла в автобус, тримаючи в руках мамин старий шарф, який забрала з хати. Я не знала, що буде далі.
Усе, що я знала, — це те, що моя сім’я, якою я її пам’ятала, залишилася в минулому. І я залишилася сама, із відкритим майбутнім і важким серцем.
а може не псувати стосунки з братом? хай забирає усе?
Головна картинка ілюстративна.
