– Навіщо на такі дурниці гроші витрачати? Ви що, себе геть не цінуєте? Взяли якусь дивну моду в цій Іспанії, будете ходити як лялька!
– Та ви б краще ці гроші на благодійність віддали, для тих, хто дійсно потребує. Користі буде більше від того.
– Так, послухайте, ми ж не чужі, радимо по-доброму. Скільки там ті процедури коштують? 2000 євро? 3000? А могли б на щось корисне пустити.
– Я сама на це все заробила своєю працею! Маю повне право розпоряджатися своїми коштами, як вважаю за потрібне!
– Мамо, ну дійсно, нащо тобі так змінюватися? Ти і без того виглядаєш чудово. Краще б якісь засоби для догляду купила, ніж на таке витрачала.
– Бо я так вирішила, і крапка!
Я приїхала з Іспанії до рідних у гості, сподіваючись на теплі обійми та радісні зустрічі, але замість того опинилася в центрі бурхливих обговорень, які змусили мене сумніватися в усьому.
Боже, нащо я сюди їхала? Краще б залишилася в Барселоні, де життя тече спокійно, і ніхто не лізе в мої особисті справи.
Але ні, я вирішила відвідати сім’ю, поділитися радістю, а натомість отримала купу запитань і порад, від яких серце стискається.
Хто б міг подумати, що просте бажання трохи подбати про себе викличе таку реакцію? Тепер я сиджу тут, роздумуючи над усім, і не знаю, як вийти з цієї ситуації.
Але давайте я розповім усе по порядку, від самого початку, щоб ви зрозуміли, як я дійшла до цього моменту.
Я вже 12 років працюю в Барселоні. Поїхала туди на заробітки, бо вдома справи йшли не надто добре. Спочатку планувала лише на рік-два, щоб підзаробити на необхідне, але життя склалося інакше.
Я влаштувалася адміністратором у невеликому готелі в центрі міста, де обслуговую туристів з усього світу. Власник готелю, пан Мігель, – добрий чоловік, він цінує мою старанність і платить пристойно.
Половину я залишаю собі на життя там, а решту надсилаю додому. У мене чоловік Андрій і дві доньки – Софія та Наталя.
Андрій займається ремонтами будинків, робить усе: від фарбування стін до укладання плитки. Але останнім часом замовлень поменшало, та й здоров’я почало підводити через постійну фізичну працю.
Коли я вперше поїхала, то було через те, що Андрію потрібні були гроші на відновлення. Я подумала: “Поїду, зароблю швидко і повернуся”.
Але Барселона мене зачарувала. Місто таке живе, з його вузькими вуличками, собором Саграда Фамілія, що досі будують, і пляжами, де можна просто сидіти і дивитися на море.
Я знайшла подруг серед інших заробітчанок – Марію з Польщі, яка працює в кафе, і Оксану з України, що доглядає за дітьми в багатій родині.
Ми часто зустрічаємося ввечері, гуляємо по Рамблі, п’ємо каву і ділимося новинами. Одна з них, Ірина, навіть вийшла заміж за місцевого бізнесмена і тепер живе в розкоші.
— Анно, – каже вона мені, – ти теж можеш знайти своє щастя тут. Не поспішай повертатися.
За ці роки я змогла багато досягти. Кожній доньці купила по квартирі в нашому місті – Софії двокімнатну в центрі, а Наталі – трикімнатну на околиці, де тихо і зелено.
Онуки в мене вже є: від Софії двоє хлопчиків, а від Наталі дівчинка. Я регулярно надсилаю їм іграшки, одяг і по 200 євро на свята.
Андрій тепер їздить на новому седані, який ми купили три роки тому, і має фургон для перевезення матеріалів. Ще ми придбали невеликий котедж біля озера в Карпатах, недалеко від нашого дому.
Там завжди повно туристів, і ми здаємо його в оренду – це приносить стабільний дохід у сезон.
Два тижні тому я взяла відпустку в готелі. Пан Мігель дозволив, бо якраз приїхав його син з Франції і міг підмінити мене.
Я спакувала валізу, накупила сувенірів: фігурки Гауді для доньок, іспанські солодощі для онуків, шарфи з каталонськими мотивами для сватів.
Летіла з хвилюванням – давно не бачила рідних. Приїхала додому, і спочатку все було чудово. Ми зібралися в нашій квартирі, доньки приїхали з сім’ями, свати теж. Готували разом: я привезла рецепт паельї, і ми її зробили з місцевими продуктами. Сміялися, розповідали історії.
“Мамо, як там у Барселоні? – запитала Софія, наливаючи чай. – Розкажи про туристів.”
“Тепер більше з Азії, – відповіла я. – Нещодавно група з Японії була, такі ввічливі, фотографували все навколо. А один чоловік з Китаю подарував мені шовкову хустку за те, що я допомогла з бронюванням екскурсії.”
Наталя додала: “А пам’ятаєш, як ти нам фото з пляжу надсилала? Ми з дітьми дивилися і заздрили. Тут дощ, а в тебе сонце”.
Андрій обійняв мене: “Добре, що ти приїхала, кохана. Без тебе тут сумно. Розкажи, що плануєш робити під час відпустки?”
Я посміхнулася: “Ну, хочу трохи відпочити, з онуками погратися. І ще подумую про деякі процедури для себе. Знаєте, в Іспанії все таке дороге, а тут дешевше. Хочу поставити нові коронки на зуби, зробити перманентний макіяж брів, масаж для тіла і трохи молодостідля обличчя. Зморшки вже набридли, хочу почуватися свіжіше”.
Тут і почалося. Свати перезирнулися, а свекруха, пані Ольга, першою заговорила: “Анно, ти що, серйозно? Навіщо на таке витрачатися? Ти ж і так виглядаєш добре для свого віку. Краще б гроші на щось корисне пустила”.
Свекор додав: “Так, от наприклад, на допомогу нужденним. Зараз стільки людей потребують підтримки. А ти на красу витрачаєш. Скільки там це коштує? 1000 євро? 1500?”
Я відчула, як обличчя червоніє: “Але ж це мої гроші! Я їх заробила, працюючи день у день. Маю право на маленькі радощі для себе”.
Софія втрутилася: “Мамо, ми не проти, але подумай. Може, краще креми купи або маски. Навіщо радикально? Вони ж можуть не так піти, як хочеш”.
Наталя кивнула: “Так, і зуби твої нормальні. Ти ж завжди посміхаєшся на фото. Не треба змінюватися”.
Андрій спробував заспокоїти: “Дорогенька, послухай, ми всі тебе любимо такою, як є. Нащо ти все це надумала? Давай краще поїдемо в той котедж на вихідні, відпочинемо”.
Але я не поступалася: “Ні, я вирішила. Це для мене важливо. Я стільки років працювала, щоб усім допомогти, а тепер хочу для себе”.
Обговорення загострилося. Пані Ольга продовжила: “Ти подумай про інших. Ми ж родина, радимо по-доброму. Краще б на благодійність дала, для тих, хто в скруті”.
Сват додав: “От скільки ти заробляєш там? 1000 на місяць? А надсилаєш половину. Ми ж знаємо, бо Андрій розповідав. То чому не пустити на справу?”
Я не витримала: “Ви що, мої фінанси рахуєте? Це не ваша справа! Я донькам квартири купила, онукам допомагаю, Андрію машину. Все заробила сама!”
Атмосфера зіпсувалася. Ніхто не хотів продовжувати вечерю, попрощалися холодно. Я пішла в кімнату, серце калатало. Невже вони не розуміють? Я ж не егоїстка, просто хочу трохи для себе.
Наступного дня я вирішила прогулятися містом, щоб заспокоїтися. Зустріла стару подругу Ліду, з якою ми вчилися в школі. “Анно! – вигукнула вона. – Ти приїхала? Як Іспанія? Розкажи все!”
Ми сіли в кафе, я замовила каву. “Добре там, – сказала я. – Місто красиве, робота стабільна. Але ось приїхала, і вже проблеми”.
Вона здивувалася: “Які проблеми? Родина рада ж?”
Я зітхнула: “Рада, але вчора за столом посварилися. Розповіла про плани на процедури, а вони накинулися – мовляв, гроші на вітер”.
Ліда засміялася: “Ой, типово. Мої теж так реагують, коли я щось для себе роблю. Кажуть: ‘Краще дітям дай’. Але ти права, ти заробила – ти й вирішуєш”.
“Саме так! – погодилася я. – Я стільки років далеко від дому, сумую за всіма, а тепер ще й вислуховую”.
Вона порадила: “Не слухай. Зроби, як хочеш. Життя одне”.
Знаєте. я вже записалась на процедури, ален на мене і досі всі ображені. Свекор аж іскри пускає. все чоловіку вимрвляє. аби той на мене вплинув. А мені так прикро.
Ну хіба я для всіх не старалась. скільки всього заробила, не знайшла, а заробила. Невже подбати про свою красу я права не маю. так. дорого. Але хіба я не заслужила?
Головна картинка ілюстративна.
