Зінаїда сумно дивилася перед собою. «Так, не щастить у житті, мабуть, назавжди. Ось у нас із Настею з однієї родини. Усе в нас, здавалося б, було однакове, а от Настя йде по життю легко, ні про що не замислюючись. А у нас різниця всього два роки, а така несправедливість.
Ось коли Зіна перебралася до міста, і вчилася, і працювала вночі, щоб не в гуртожитку жити, щоб в людських умовах, підзаробила грошей, зняла невелику квартирку. Потім Настя приїхала вчитися. Та хіба могла Зіна дозволити, щоб сестра по гуртожитках тинялася? Тим більше, що сама вона знала не з оповідань, що це таке.
Вчилися. За квартиру відповідала Зіна, тому перед приходом господарки квартиру завжди вимивали до блиску. Ну, Настя, правда, весь час була зайнята, але Зіна не ображалася. Прибирати, наводити красу — вона це шалено любила.
Далі більше. Зіна влаштувалася на роботу. Працювала день і ніч. Ну, природно, була на хорошому рахунку. Підвищували її пару разів, а Настя закінчила і нічого не може знайти. Там спробувала — не те, в іншому місці знову не те. Ну як могла Зіна допустити, щоб сестра так мучилася? Поговорила з ким треба, влаштувала до себе.
Тут Зіна Юру зустріла. На якийсь час випустила сестру з уваги. А як повернулася, отямилася — Настя вже в іншому відділі, і начальник аж ніяк не менший за саму Зіну. Поголоски на роботі ходили, що потрапила на ту посаду Настя не просто так. Але Зіна не вірила. — Це все звичайні заздрісники.
Правда, останнім часом стосунки з сестрою не ладналися. Якось у неї в гостях були, випили всі. І помітила Зіна, що якісь дуже вже теплі почуття Настя до її чоловіка відчуває. Висловила їй усе. Настя плакала, називала її дурною. Зіна б, може, і вибачилася б, якби маленький Костик не сказав, що бачив, як тато й Настя цілувалися.
Ніяк не могла Зіна в собі щось перебороти й помиритися з сестрою. Ні, вони розмовляли, спілкувалися, але все якось натягнуто, ненадовго, і в гості одна до одної ходити перестали. А сьогодні… сьогодні взагалі сталося щось неймовірне, що досі не влізало Зіні в голову.
Була у них бабуся. Поки мати була жива, вони й знати про неї не знали. А як мама померла, бабуся об’явилася. Вона була матір’ю їхнього непутящого батька, тому мама її особливо й не привітала. Насті, звісно, ніколи було за бабою доглядати. У неї справи постійно, клопіт постійно. Зіна, звичайно, була набагато відповідальнішою. Їздила до бабусі на інший кінець міста двічі, а то й тричі на тиждень. Бабуся плакала, дякувала іноді. Вони навіть бесідували про те, про це.
Зіна знала, що бабусі не дуже подобається Юрко, її чоловік, але ніяк не могла вивідати — за що. Правда, не розпитувала, не хотілося хвилювати літню жінку. А півроку тому бабусі не стало. Зіна поплакала. Не так уже й довго вона її знала, але все ж таки доглядала, зблизилася з нею. Настя лише зітхнула: — Ну хоч тепер не потрібно почувати себе зобов’язаною перед кимось.
Зіна фуркнула: — Та досить. Слова «зобов’язання» і ти — несумісні.
Настя тут же зпалахнула: — Знаєш, це ти в нас уся із обов’язків. Вся така нудна, чепурна. Життя не даєш ні собі, ні людям. Зате все в тебе по поличках. А я жити хочу, розумієш? Не існувати, як ти. А жити!
Зіна й слухати далі не стала: — Ти, Настю, як нічого з себе в дитинстві не становила, так і зараз нічого не представляєш. Тобі тридцять скоро, а ти все порхаєш. Ні хати, ні двору, ні чоловіка, ні дитини. Усе веселишся.
— А я веселюся! Чоловіка виховувати треба, дитину теж. Ти ось що бачиш? Каструлі та прання. Ти взагалі коли востаннє в кіно була чи на концерті? — Ніколи. Бо ти не зможеш залишити вдома невипрані шкарпетки. Це розуму незбагненно! Який тут може бути концерт?
— Ай, ну й нехай. Зате в мене родина. Чоловік і син. А ти?
— О, досягнення. Чоловік — такий чоловік, що весь час ліворуч дивиться. Наче ти не знаєш, що всі чоловіки однакові. Жити в страху, що тебе скоро кинуть — таке собі задоволення.
— Та що ти несеш? Хто кине? Кого кине? — Ой, Настю, ну й каша в тебе в голові. Гадаю, ти й сама ніколи не розберешся.
І от учора — подзвонив нотаріус, попросив під’їхати сестер. Зіна знову сльозно видихнула. Не забула їх бабуся, але Настя, звичайно, буде засмучена. Зрозуміло, що бабуся все лишила Зінаїді.
Вранці, збираючись, сказала чоловікові: — Треба, мабуть, уже подумати: ми хочемо в квартирі залишитися чи все ж таки переїжджатимемо.
Юра мрійливо простягнув: — Та вже, у вашої баби дім знатний, можна гостей запрошувати, шашлики смажити.
Зіна усміхнулася. Так, дім завжди був мрією Юри. Щоправда, для того, щоб він з’явився, сам Юра взагалі нічого не робив.
Зіна здригнулася. На кухню увійшов чоловік. Вона повернулася додому хвилин десять тому й так і сиділа. Не могла змусити себе встати й сказати чоловікові, що сталося. Перед очима так і стояв обличчя Насті. Вона реготала: — Ну що, виходить, що даремно горщики таскала? Ой, не можу! Умора! Це тобі ще один урок. Може, тоді нарешті розуму наберешся?
Юра аж підскочив, не очікував побачити її на кухні. — Зін, ти що тут, у темряві, мов привид? Так і переляк отримати можна.
— Юр, ти не повіриш… Бабуся котедж сестрі лишила, а мені — якийсь старий дім у глушині.
Чоловік подавився: — У сенсі? Ти ж казала, що на сто відсотків тобі дістанеться.
— Ну, я так думала, а в заповіті вказано сестру.
Юра трохи постояв, вийшов. Зіна здивовано подивилася йому вслід, вийшла поглянути, куди він подівся. Юра інтенсивно збирав валізу.
— Не зрозуміла, ти куди?
— До сестри. Знаєш, ми давно зустрічаємося, але тут дім маячив. Думав, що перетерплю, щоб усе як у людей. Ну а раз так усе склалося, то навіть краще. Настя мене чекає, тож вибач, прощавай.
Зіну наче багатотонною плитою придавило. Вона ніяк не могла перестати усміхатися. Наче чоловік жартує. Жарт невдалий, але й образити його не можна.
Юра зупинився біля дверей. Зіна видихнула. «Ну ось, зараз скаже, що пожартував». Але чоловік сказав: — На аліменти не подавай, сам присилатиму. Ну, скільки зможу. — І вийшов. Просто вийшов, зачинивши обережно за собою двері.
Зіна повільно сповзла на підлогу. «Ось тобі й правильне життя. Ось тобі й випрані вчасно шкарпетки».
Скільки сиділа на підлозі — не знала. Вивів її з відчаю син, штовхнув, сказав: — Їсти. — Зіна встала, пішла на кухню слухняно, щось швидко приготувала й якось усміхалася синові. Усю ніч проплакала. До ранку вирішила, що тут, у квартирі, вона просто з розуму зійде. Треба розвіятися.
Подумати не встигла, як задзвонив телефон. Це був Юра. — Зіну, ми тут з Настюхою подумали, у домі непогано б добрий ремонт зробити, тож давай-но квартиру на продаж виставляти. Усе по-чесному. Половина тобі, половина мені.
Зіна шпурнула трубку. Усе. Юра остаточно з’їхав з глузду. Вона схопилася. Вона з сином поїде туди, куди бабуся їй халупу заповіла. Хоч подивиться, що там. Може, теж на продаж виставить. А квартира? Та більше трубку не братиме. Як хоче, так нехай і шукає гроші на ремонт.
Зіна не стала відкладати все в довгий ящик, написала на роботі заяву на відпустку, а там, на роботі, віч-на-віч зустрілася із сестрою. Настя усміхнулася їй широко, знущально й пройшла повз.
Костик стрибав і плескав у долоні: — Ми поїдемо подорожувати! Здорово! — Зіна мимоволі усміхнулася. «А й справді… Вони нікуди ніколи не їздили. Дім, робота, побут — і все».
У потязі, в який вони сіли, людей було небагато. У їхньому купе більше нікого не було. І Костик із захопленням дивився у віконце: — Мам, дивись, як хатинки втікають!
Незабаром він заснув. Мабуть, звикав до дороги. А Зінаїда вийшла взяти гарячого чаю. Назустріч їй по проходу рухався чоловік. Вона в розгубленості зупинилася. Прохід вузький, а чоловік високий, широкоплечий, з бородою. Не старий, а такий, наче ведмідь із лісу. Вона притулилася до стіни, як тільки могла, а він, проходячи повз, усміхнувся: — Не бійтеся, я не кусаюся.
Зіна спалахнула. Вона сто років не спілкувалася ні з якими чоловіками. Просто тому, що був Юра. Та й взагалі, не було їй коли дивитися на тих, хто був навколо. Вона бачила цього чоловіка ще пару разів, і щоразу чомусь ніяковіла.
Вечором Костик гуляв по вагону й, за якихось десять хвилин, привів до них у купе того самого бородатого чоловіка. — Мам, це Ваня, він добрий, ми з ним друзі.
Той чоловік був збентежений не менше, ніж сама Зіна, але проти дитини не попрешся. Сіли пити чай, поступово розбалакалися. Дізнавшись, куди вони їдуть, Іван скрикнув: — Та ви ж до нас, по дорозі! У мене машина на вокзалі, я вас підвезу.
Машина була більше схожа на вантажівку, і це викликало просто шалену радість у Костика.
— Мам, та ми як ковбої!
Зіна розсміялася, а Іван здивовано подивився на неї. Коли та жінка усміхалася, а то й сміялася, то ставала зовсім іншою — такою, яких він ніколи не бачив.
Їхати довелося не так уже й мало, майже годину. — Ну ось ваше село, а будинок-то який?
— Якщо чесно, навіть не знаю. Бабуся в спадок його лишила. Ось тут написано: 34.
Іван вражено подивився на неї. — Валентина Карпівна — ваша бабуся? А ви, виходить… Зіна, звісно. Зінаїда втупилася на нього: — Ви що, знали мою бабусю?
— О, звісно, її тут усі знали.
— А мене?
— Вас — ні, але вона телефонувала мені кілька років тому, розповідала про вас. Сказала, що коли помре, ви сюди приїдете.
— Та звідки ж вона знати-то могла?
Іван усміхнувся: — Вона все знала. Її то ніхто не знав. Ну, принаймні, там, де вона жила останні роки.
За десять хвилин вони зупинилися біля величезного будинку. — Ваша бабуся володіла тут усім, і навіть ферма, на якій я управляючий, їй належала. Ну тепер, тобто вам. Я думаю, вона вважала вас нещасливою там, тому й усе так вирішила. Напевно, думала, що тут вам буде краще. Ви не лякайтеся, я у всьому допоможу розібратися.
Минуло півроку. Настя вкотре завела розмову за сніданком: — Юр, у мене таке відчуття, що ти передумав зімною одружуватися.
Він подумки скривився й пробурчав прокльон. Він би, напевно, уже й передумав. Тільки що тепер робити? Зінка відвалила в якусь тьму тараканячу. Можна було б спробувати повернутися, набридло йому самому собі шкарпетки прати й сорочки прасувати. Але назад п’ятами вже не підеш. Настя, напевно, його з світу зживе.
— Ну так розлучитися ще треба.
– То поїдь, нехай вона тобі підпише, що треба, і все.
Юра зітхнув. Дове́ться їхати.
Він йшов великим селищем. Якось дивно. Настя розповідала, що тут богом забуте місце. А от якось не схоже було. Будинки гарні, машини мало не в кожному дворі. Так, йому потрібен будинок 34. Юра зупинився навпроти й ахнув. Ще раз звірився з папірцем. «Та ні, не може бути. Зінка, виходить, усіх обіграла».
До будинку підкотила машина. Із неї вийшов здоровенний бородатий мужчина. Потім допоміг зістрибнути з високої підніжки Костикові.
— Костю! — Юра усміхнувся. «Чорт, навіть не подумав, що іграшку треба якусь купити». Хлопчисько обернувся, подивився на нього, але не побіг, а поглянув на мужчину.
— Ваню, це мій тато. Мама буде незадоволена.
Мужчина нахмурився, ступив до нього: — Чого приїхав?
— Та я до своєї дружини, взагалі-то.
— Ти ж з іншою дружиною живеш.
— А я передумав, може, зрозумів, що не можу без Зіни.
Мужчина усміхнувся в бороду: — Ну раз так, заходь, поговоримо.
Зіна ледь не випустила ручку. Вона якраз перевіряла звіт. — Юро, привіт.
— Слухай, не виходить у мене. Вибач, а я повернувся.
Вона дивилася на нього здивовано, потім розреготалася: — Юр, ти серйозно? А Настя тебе в місті з розлученням чекає? Дзвонила мені.
Юра нахмурився. Настя відстежувала кожен його крок. — Та нехай думає, що хоче.
Зіна встала, і Юра із подивом побачив ледь помітний животик. Ні, помилки бути не могло. Зіна явно була вагітна.
— Це що?
Зіна погладила живіт: — Юр, це тебе взагалі не стосується. Ось я тобі тут усе написала й підписала, тож їдь із Богом.
Юра хотів сказати, що нікуди не поїде, що розлучатися він передумав, але наштовхнувся на важкий погляд того бородатого чоловіка, і той погляд відчувався фізично. Юра посунувся до дверей. «Оце треба було так провалитися! Мало того, що Зінку втратив — спокійну, господарську, яка ніколи не лізла в його справи, — так ще й таке проґавив. Ех, думати треба було, що та стара карґа не могла Зіну ні з чим лишити».
Юра ще раз обернувся на будинок і закрокував до зупинки. Сперечатися, навіть просто попадатися на очі тому чоловіку якось не хотілося. А думати про те, яке життя чекає на нього попереду, навіть страшно було.
