Це був звичайний вечір, коли я вперше відчула, що щось не так. Я повернулася з роботи, втомлена, з пакетами продуктів у руках. Матвій робив уроки в своїй кімнаті, а Олег сидів на дивані, у навушниках, із контролером у руках.
На кухні — гора посуду, у холодильнику — порожньо. Я поставила пакети на стіл і запитала:
— Олеже, ти не міг би хоч раз сходити в магазин? Я цілий день на ногах.
Він зняв один навушник, глянув на мене і знизав плечима:
— Олен, я ж зайнятий. Проект новий накльовується, я в думках. Ти ж знаєш, як мені потрібен фокус.
— Який проект? — я намагалася не підвищувати голос. — Ти вже місяць про нього говориш, а я не бачу жодного результату.
— Ти завжди так, — він скривився. — одразу в наступ. Я ж не просто сиджу, я думаю. Тобі не зрозуміти, ти ж у своїй логістиці завжди зайнята.
Я зітхнула і пішла розбирати пакети. У ту мить я ще не знала, що це був початок кінця.
Олег з’явився в моєму житті, як спалах. Після розлучення я не вірила, що хтось захоче бути зі мною — матір’ю-одиначкою з квартирою в кредиті і купою турбот. Але він умів бути легким. На другому побаченні, коли ми сиділи в маленькій кав’ярні, він сказав:
— Знаєш, Олен, я не з тих, хто планує життя наперед. Але з тобою якось затишно. Як у домі, де пахне свіжим хлібом.
Я розтанула. Його слова були як ковток повітря після років, коли я тягнула все сама. Він швидко подружився з Матвієм — грав із ним у настільні ігри, розповідав історії про космос.
Матвій сміявся, а я думала: «Може, це і є щастя?» Олег приходив у гості, залишався на ніч, потім — на тиждень. А потім я зрозуміла, що він живе у нас.
Перший рік був як мрія. Він варив каву вранці, приносив Матвію іграшки, брався за фріланс-проекти. Його ноутбук завжди був відкритий, телефон гудів від повідомлень.
— Я шукаю своє, — казав він. — Хочу не просто працювати, а знайти справу, яка мене запалить.
Я вірила. Мені подобалася його мрійливість. Я думала, що підтримую його, що ми — команда.
Але минув рік, потім другий. Ноутбук все частіше лежав закритим. Замість дзвінків — серіали, замість проектів — розмови про «токсичність» і «вигорання». Я приходила додому, а він лежав на дивані, гортаючи телефон.
— Олеже, ти не міг би прибрати у квартирі? — просила я. — Я не встигаю.
— Ти завжди командуєш, — відповідав він, не відриваючись від екрана. — Дай мені спокій, я відновлююся.
Я мовчала. Бо була сильною. Завжди була. Робота, дім, Матвій, рахунки — я тягнула все. Але щоразу, коли я просила допомоги, він дратувався.
— що там робити, Олен. Ти впораєшся, — казав він.
І я справлялася. Але втомлювалася.
Одного вечора Матвій, складаючи рюкзак до школи, раптом запитав:
— Мам, а Олег що, блогер? Він завжди вдома і в навушниках.
Я не знала, що відповісти. Лише обняла його і сказала:
— Він просто шукає себе.
Але в душі щось стиснулося. Мій син бачив те, що я намагалася ігнорувати.
Моя подруга Катя була єдиною, кому я розповідала правду. Ми рідко бачилися — я була занадто зайнята. Але одного разу ми вибралися в кафе. За чашкою кави я зізналася:
— Катю, я відчуваю, що живу з людиною, якій я не потрібна. Він не поганий, але він не зі мною. Я ніби виховую другого сина.
Вона відклала ложку і глянула на мене:
— Олен, ти йому про це казала?
— Боюся, — зізналася я. — Якщо скажу, він може піти. А я не впевнена, що потягну все сама.
Катя зітхнула.
— Ти вже все тягнеш сама. Подумай про Матвія. Подумай про себе. Він не дитина, щоб ти його забезпечувала.
Її слова застрягли в мені, як голка. Я думала про них, коли мила посуд, коли тягла важкі пакети з магазину, коли чула, як Олег замовляє піцу, не питаючи, чи є у нас гроші.
Одного дня я попросила:
— Олеже, забери Матвія зі школи. У мене звіт.
Він забув. Просто забув.
— Вибач, — сказав він, знизивши плечима. — Гра була, я засидівся. Все ж добре?
Я впоралася. Але перестала просити.
День народження Матвія став переломним. Олег подарувати торт. Розповідав, як усе буде «круто».
— Повір, буде казково, — підморгнув він.
Але в день свята він просто не встав із ліжка.
— Я погано спав, — пробурмотів він. — Купи щось у магазині, ти ж у цьому профі.
Я організувала все сама. Запросила друзів Матвія, замовила піцу, прикрасила квартиру. Увечері я була виснажена, ніби розвантажила вантажівку.
Коли гості розійшлися, Олег сказав:
— Ти знову ображаєшся? Олен, мені теж важко. Ти не одна в цьому світі.
Я не відповіла. Але в голові щось клацнуло. Я хотіла сказати: «А ти взагалі не в цьому світі». Але стрималася.
Тієї ночі я не спала. Перевірила нашу спільну картку. За три дні: мінус 4 500, мінус 1000 на підписку, мінус 3000 на якісь онлайн-покупки. 500 – доставка їжі яку я навіть не бачила. Усе — його витрати.
Наступного ранку я мовчала. Зварила кашу, розклала по тарілках. Матвій дивився мультфільми, Олег гортав телефон. Я поставила перед ним тарілку, а він навіть не відірвався від екрана.
— Дякую, люба. Ти в мене найкраще.
Це не було подякою. Це було як печатка: я — хороша, з мене досить. І все.
Я пішла до спальні, сіла на ліжко і довго дивилася в стіну. Раніше я казала собі: «Він просто у складному періоді». Потім: «Він мене любить». А тепер я зрозуміла: я була для нього зручною. А він — звичкою, від якої треба тікати якнайшвидше.
Того вечора я зателефонувала Каті.
— Я втомилася, — сказала я, стримуючи тремтіння в голосі. — Втомилася тягнути людину, якій байдуже, як мені. Я не можу його вигнати, бо це неправильно.
Катя слухала довго. Потім тихо сказала:
— Олен, запитай його прямо. Любить він тебе чи просто йому зручно? Без жартів. Без виправдань.
Наступного дня я отримала премію — 15 000 гривень. Але замість радості я подумала: «Якщо він побачить ці гроші, знову все спустить». І відчула огиду. Не до нього — до себе. До того, що я перестала довіряти.
Увечері я прийшла додому. У раковині — брудний посуд. Олег — на дивані, у навушниках.
— Я замовив вечерю, — сказав він, не повертаючи голови. — Не було сил тебе чекати.
Я зняла пальто, роззулася і відчула холодне, спокійне усвідомлення. Це не образа. Не злість. Це — байдужість.
— Олеже, — сказала я, підійшовши до нього.
Він зняв навушники.
— Що?
— Скажи чесно, — мій голос тремтів, але я не зупинялася. — Ти мене любиш? Чи тобі просто зручно жити зі мною, поки я оплачую твоє життя харчування і онлайн покупки?
Він завмер. Довго дивився на мене, потім відвів погляд.
— Що за питання? — він нервово засміявся. — Ти що, знову наслухалась чогось у інтернеті? Ми ж нормально живемо. Усе в балансі.
— У балансі? — перепитала я. — Ти називаєш це балансом?
— Олен, не починай, — він зітхнув. — Ти ж знаєш, як важко знайти когось, коли в тебе дитина. Я з тобою, бо мені з тобою добре. Ти повинна розхуміти, що я твій останній шанс, зрештою.
Я відчула, як всередині щось обірвалося. Його «останній шанс» різонув гірше за будь-які образи. Я вже відкрила встигла сказати, що двері — там, але в ту ж мить у кімнату забіг Матвій.
— Мамо, — він схлипував, — не виганяй Олега, будь ласка. Він же мій тато. Я не хочу без тата.
Його очі, великі й повні сліз, розтопили мою рішучість, як тонке скло. Я обійняла сина, відчуваючи, як тремтить його худеньке тіло. Олег стояв осторонь, навіть не намагаючись підійти.
— Матвію, — почала я, але не знайшла слів.
Тієї ночі я довго лежала без сну. Дивилася в темряву і думала: може, й справді варто потерпіти? Не для нього — для сина. Щоб він ріс у «повній» сім’ї, щоб у нього був хоч якийсь чоловічий приклад. Хоча який із Олега приклад?
Мені здавалося, що я стою на краю прірви. Один крок — і залишуся сама з Матвієм. Інший — і житиму далі поруч із людиною, яка висмоктує сили, як губка воду.
Я не знаю, що правильно. Душакричить: «Вижени його». Розум каже: «Почекай, поки син виросте». А здоровий глузд мовчить, бо правильго рішення не бачить.
І від цього мовчання мені страшно найбільше. От як бути?
Головна кратинка ілюстратвина.
