Ранок у поліських краях зазвичай починається не з сонця, а з вологого туману, що обіймає кожну сосну, наче старий кожух. Марія прокинулася від того, що цей спокій розірвав різкий, несамовитий собачий гавкіт. Вона миттю сіла на ліжку, серце заколотилося десь під горлом.
– Невже знову мого Сірка розривають? – промайнула тривожна думка.
Але за мить вона згадала: увечері, коли небо стало важким і похмурим, вона прикликала пса до веранди. Сірко спав у хаті, згорнувшись калачиком на старому килимку, і лише зрідка здригався уві сні, наче наздоганяв якогось сонячного зайчика.
Цього пса їй привезли друзі ще крихітним, теплим клубочком, що пахнув молоком і соломою.
– Марічко, – казали вони тоді, – ти ж сама на краю села, ліс під самим тином. Народу тут обмаль, хай хоч жива душа поруч буде. Буде тобі надійний захисник.
Марія тоді лише посміхнулася. Слово «захисник» зовсім не пасувало до Сірка. Він виріс не бійцем, а справжнісіньким споглядачем. Мов істинний філософ, він міг годинами вивчати життя польових дзвоників або завмирати, дивлячись, як на кінчик його мокрого носа сідає тендітний метелик-лимонниця. Коли кицька Мурка йшла у своїх справах, Сірко терпляче дозволяв її кошенятам повзати по собі, перетворюючись на м’яку, живу гору хутра.
Проте лісова тиша мала й інший бік. Час від часу до обійстя прибивалися два великих, занедбаних пси з сусіднього хутора. Вони були дикими, озлобленими на весь світ і, здавалося, мали за мету довести свою першість кожному зустрічному. Сірко, попри свою доброту, намагався дати відсіч, але сили були нерівними. Марія щоразу вибігала на ґанок, махаючи рушником чи хворостиною:
– Ану геть звідси, розбишаки! Хіба ж так можна – двоє на одного?
Сірко тоді жалібно притискався до її ніг, шукаючи захисту, а Марія зітхала, гладячи його за вухом:
– Бідний ти мій романтик… Ходімо, дам тобі щось смачненьке. Не бійся, я поруч.
Але сьогоднішній галас був інакшим. У ньому не було люті, швидше – розпач і якась дивна вимога. У селі подейкували, що ті два задираки вже не одного домашнього улюбленця скривдили, а їхнім господарям було байдуже. Марія швидко накинула куртку й вискочила на подвір’я.
Навколо панувала тиша, яку перебивала лише шелестом вітру в кронах дерев. Але коли Марія повернула за ріг сараю, вона завмерла. Перед нею стояв велетень. Незнайомий пес, чия порода читалася в кожній лінії тіла, але зараз він виглядав жахливо. Його вухо було роздерте, і з нього на сріблясту паморозь трави впала важка червона крапля.
– Ти звідки такий? – тихо промовила Марія, боячись налякати звіра. – Не тутешній ти, це точно. Теж дісталося від наших «господарів»?
Вона придивилася до нього уважніше. Пес був доглянутий, але в очах читалася нескінченна втома. Марія згадала, що вночі з боку лісу доносилися якісь глухі звуки – не то далекий грім, не то якісь сторонні втручання в тишу природи, про які в селі воліли не говорити вголос. Можливо, пес був частиною тих подій. Можливо, він просто загубився там, де зазвичай губляться ті, хто звик до людського керівництва.
Слідом за нею на подвір’я вибіг Сірко. Марія затамувала подих: цей прибулець був удвічі більшим за її пса. Проте сталося дивне. Замість ричання чи бійки, собаки зупинилися, завмерли на мить, а потім одночасно почали виляти хвостами. Старий закон лісу сьогодні не спрацював – спрацювала солідарність душ.
Вона нагодувала обох. За пів години на галявині біля хати вже не було «свого» і «чужого» – вони гралися, наче знали один одного все життя.
Дні минали, але за псом ніхто не приходив. Марія обдзвонила знайомих, розіслала фото у місцеві спільноти, просила передати «сарафанним радіо», що знайдено справжнього велетня. Відповіді не було. Коли ж настала перша по-справжньому холодна ніч, Марія вийшла покликати Сірка до хати. Вона зазирнула в будку і побачила там два мокрих носи.
– Ти дивись, – прошепотіла вона, – поступився місцем гостеві? Який же ти в мене лицар.
Але Сірко не пішов до хати. Він залишився спати поруч із будкою, на холодній землі, наче охороняв спокій того, хто потребував прихистку. Марія зрозуміла: вони стали командою. Вона назвала прибульця Громом – за його глибокий голос і несамовиту силу.
Грім виявився напрочуд мудрим учителем. Він почав навчати Сірка тактики захисту. Тепер, коли ті два місцеві забіяки знову надумали завітати на обійстя, вони побачили не самотнього романтика, а справжню стіну. Грому навіть не довелося битися – він просто зробив крок вперед і видав такий звук, від якого в лісі замовкли птахи. Непрохані гості зникли швидше, ніж зникає ранкова роса.
Минуло три місяці. Марія вже не уявляла свого життя без Грома. Він знав її кроки за кілометр, він навчив Сірка впевненості, він навіть приборкав сувору Мурку, яка тепер дозволяла йому гріти її своїм подихом.
Одного сонячного полудня, коли Марія поралася в саду, біля хвіртки почувся звук двигуна. Собаки мовчали. Це було дивно. Зазвичай вони реагували на кожну чужу машину, а тут – тиша. Коли Марія вийшла, вона побачила чоловіка. Він стояв, опустившись на одне коліно, і його обличчя було сховане у густій шерсті Грома.
– Доброго дня. Ви – Марія? – запитав він, підводячись. Очі чоловіка були вологими. – Мене звати Андрій.
Марія відчула, як серце стислося в передчутті розлуки.
– І що ви хочете від мого пса? – голос її здригнувся.
– Розумієте, це мій Дунай. Ми загубили його дуже далеко звідси. Був нещасний випадок під час поїздки до лісу… я вже й не сподівався побачити його живим. Шукав тижнями, оголошення давав усюди. Потім робота, справи… А вчора колега показав мені ваше старе повідомлення в мережі. Я одразу поїхав.
Андрій знову сів навпочіпки. Пес, якого Марія звикла називати Громом, почав тоненько скавчати – так плачуть від щастя, коли знаходять дорогу додому. Він лизав чоловіка в обличчя, перебирав лапами, наче цуценя.
– Дякую вам, Маріє, – сказав Андрій. – Дякую, що врятували його. Не кожен би так опікувався чужою твариною.
– А як інакше? Хіба ж вони чужі, коли дивляться тобі в душу? – відповіла вона, відчуваючи, як до очей підступають сльози.
Настав час прощання. Пес, ніби відчуваючи роздвоєність світу, підійшов до Марії. Він поклав голову їй на коліна, важко зітхнув. Марія обійняла його за міцну шию: – Іди, Громе… Дунаю… Тебе чекають. Твій господар прийшов.
Він пішов за Андрієм до машини, але біля самих дверцят раптом розвернувся. Він підбіг до Сірка, потерся носом об його ніс, потім підскочив до Мурки, яка сиділа на паркані, і наостанок ще раз ткнувся холодним носом у долоню Марії. Це було прощання, повне людської вдячності.
Машина поїхала. На подвір’ї стало порожньо, хоча Сірко був поруч. Але це була та порожнеча, яку залишає по собі частина серця. Сірко вив два дні. Він відмовлявся від їжі, постійно вибігав на дорогу, вдивляючись у сіру стрічку асфальту. Марії теж було непереливки – вона ловила себе на тому, що автоматично насипає їжу в другу миску.
На третій день вранці Сірко раптом почав несамовито гавкати – але це був гавкіт радості. Марія відчинила двері й ледь не впала: на ґанок заскочив брудний, мокрий, захеканий, але неймовірно щасливий Грім. Він був увесь у реп’яхах, його шерсть збилася в ковтуни, але очі сяяли.
– Ти повернувся? Ти втік? Як ти знайшов дорогу? – Марія сміялася і плакала водночас.
Надвечір до хати знову під’їхав знайомий позашляховик. З нього вийшов Андрій. Він не виглядав розсердженим. Скоріше – розгубленим і… трохи задоволеним.
– Маріє, вибачте мені. Я не знаю, що з ним сталося. Він не їв, вив усю ніч, а вранці просто перестрибнув через високу огорожу і зник. Я шукав його по всьому місту, а потім серце підказало – він тут.
Вони стояли посеред подвір’я. Сонце повільно сідало за ліс, фарбуючи небо у багряні та золоті кольори.
– Схоже, він обрав собі дім самостійно, – тихо сказала Марія.
– Або він обрав щось більше, ніж просто дім, – Андрій подивився на неї довгим, уважним поглядом.
– Може, пригостите мене чаєм? Бо я, здається, теж не дуже хочу звідси їхати.
Минуло ще три місяці. Тепер на галявині біля лісу завжди бігають двоє псів. Андрій, якого друзі знали як затятого холостяка та людину, що «живе на роботі», тепер став найчастішим гостем у цьому краї, а згодом і його господарем.
Він часто жартує, що Дунай виявився значно мудрішим за нього самого. Пес знав, що для щастя замало мати дах над головою треба мати тих, заради кого хочеться повертатися додому крізь будь-які ліси та відстані.
Кажуть, що ми обираємо собі друзів, але чи не здається вам, що іноді саме наші чотирилапі друзі краще знають, хто насправді є нашою долею, і просто терпляче чекають, поки ми це зрозуміємо?
