Нашій молодшій доньці чоловік своїми руками звів невеликий, але затишний будинок на ділянці її свекрів. Але недовго Лілія з Петром прожили разом.
Коли настав час розлучатися, зять повівся шляхетно — залишив усе нажите дружині та онучці. А ось старша наша, Світлана, досі живе на чужих квартирах, хоча їй уже понад п’ятдесят. І ось ми з Матвієм замислились: як бути зі спадщиною? Нашу основну хату ми хочемо цілком відписати Світлані. Але коли про це довідалася Лілія, вона влаштувала справжній “землетрус”.
Ми з Матвієм уже давно на заслуженому відпочинку. Живемо в селі, у цьому будинку, який самі будували, до кожного камінчика тут докладена наша праця. Чоловік мій — золоті руки, не один фундамент у селі допоміг залити. Ми завжди мріяли, щоб дітям було добре, щоб мали свій куток.
Хата в нас, звісно, міцна, справжня фортеця. Ми стільки сил і коштів у неї вклали. Але хто б міг подумати, що саме ця нерухомість, яку ми планували як благо, стане яблуком розбрату між нашими дівчатами. У моїх думках ніколи не було місця для такого болю.
Навіть не знаю, з чого почати розповідь про це все. Це так важко, коли власні діти не можуть знайти порозуміння.
Світлані, нашій старшій, незабаром виповниться п’ятдесят два роки. Вона має доньку, яка вже й сама народила сина — нашого праправнука. Вона все життя поневірялася по орендованих квартирах і гуртожитках, завжди була в роз’їздах.
Лілія ж, молодша, на шість років молодша за сестру. Її доля склалася, м’яко кажучи, непросто.
Перший шлюб був невдалим. Ми з Матвієм говорили їй: — Лілю, Петро надто легковажний, — але вона була закохана і нікого не слухала. П’ять років спільного життя і — розлучення. Залишилася сама з донечкою. Вдруге заміж так і не вийшла.
Коли вони тільки одружилися, Матвій, щоб допомогти молодим, узявся зводити їм окремий будиночок на ділянці сватів. Діти самі так попросили, бо свекри мали велику ділянку. Ми витратили значну суму, це була наша частина приданого, можна сказати. Купили і необхідну побутову техніку, і меблі. Коли вони розлучалися, Петро, як я вже казала, залишив Лілії той будинок і його вміст. Принаймні тут він виявив совість.
Але жити там Лілія довго не стала. Через рік-два, щойно з’явилася можливість, вона взяла онучку і поїхала шукати кращої долі в іншу країну.
Той будинок стояв пусткою довгі роки. Я кілька разів їздила, щоб провітрити, провідати, але її колишня свекруха поводилася досить холодно, не дуже була рада моїм візитам на її приватну власність. Зрештою, я припинила ці поїздки, вирішила — хай буде, як буде. Це вже її, Лілії, справа.
Світлана ж, старша донька, усе своє свідоме життя провела на орендованих квартирах, живучи від зарплати до зарплати. Ми завжди пропонували: — Світлано, приведи свого чоловіка до нас, у селі місця вистачить, — але їй із того району, де вона жила, було зручніше добиратися на роботу в місто. Вона не хотіла щодня витрачати час на дорогу.
Лілія повернулася в Україну років десять тому. Наша онучка, її донька, вже доросла, живе окремо. Лілія, завдяки заробленим грошам, змогла купити дві невеличкі квартири: одну собі, іншу — доньці. Вона, звісно, молодець, що подбала про себе і дитину, це я не заперечую.
І ось тепер, коли Матвію вже за вісімдесят, ми зважилися остаточно вирішити питання нашої нерухомості. Час іде, і ми хочемо, щоб усе було справедливо і зрозуміло для всіх.
Добре помізкувавши, ми з чоловіком постановили: хату в селі переписати на старшу доньку, Світлану. Вона, на нашу думку, найбільше потребує власного постійного житла. Молодшій же ми свій внесок уже зробили, той будинок збудували. Те, що вона ним не користується, це, на жаль, її вибір і її клопоти.
І от коли Лілія довідалася про це наше рішення, вона, як кажуть, зірвалася з ланцюга.
— Ви що, мамо? — кричала вона в телефон. — Ви мене просто викинули з життя!
Я сиділа на кухні, тримаючи в руці телефонну слухавку, і відчувала, як у мені все холоне. Матвій був у дворі, ремонтував щось. Я намагалася говорити спокійно, але голос тремтів.
— Лілю, не кричи. Ми з батьком усе обдумали. — Я зробила паузу, шукаючи потрібні слова. — Ми для тебе свій обов’язок виконали. Будинок, який ми будували, ти отримала.
— Це інше! — її голос був натягнутий, як струна. — Той будинок — це взагалі не те! Він далеко, він на чужій землі. Я його навіть продати не можу, бо там проблеми з документами! І ви знаєте, що я звідти поїхала.
— Я не знаю про твої проблеми з документами, доню. І чому ти не можеш його продати, ти ніколи нам не казала, — відповіла я. — Але ми тобі його дали. І цей наш дім… це єдине, що ми можемо залишити Світлані. Вона все життя поневіряється.
— А я? А моє життя? — вона вже майже плакала. — Хіба я не ваша дитина? Ви вважаєте, що моє життя, те, як воно пішло шкереберть, — це моя вина? А тепер ви мене ще й спадщини позбавляєте. Так не роблять!
— Ми тебе не позбавляємо! — Я підвищила голос. — Ти маєш дві свої квартири, Лілю! Куплені тобою! Світлана не має нічого, крім орендованого житла. Хіба це не справедливо, щоб вона нарешті мала свій кут, який не треба оплачувати щомісяця?
— Справедливо? — прошипіла вона. — Справедливо було б поділити все навпіл! Або продати цю хату і дати кожній половину грошей! А те, що ви мені колись допомогли, — це був ваш обов’язок, як батьків! А тепер ви мені цим дорікаєте. Ви кидаєте мене.
— Ніхто тобі не дорікає! — Я відчула, як сльози навертаються на мої очі. — Це наш останній дім, Лілю. І ми його віддамо тій, хто його найбільше потребує. А продавати ми його не будемо. Ми його для життя будували.
Лілія різко замовкла, і в слухавці запала важка тиша. Тоді вона промовила тихо, але з такою гіркотою, що моє серце стислося:
— Добре. Ви свій вибір зробили. Тепер ви знаєте, що відчуває та, кого обділили.
Вона кинула слухавку.
Я сиділа ще довго, телефон випав з руки на стіл. У голові був повний розгардіяш. Невже ми зробили помилку?
Коли Матвій зайшов до хати, я розповіла йому про розмову. Він, звичайно, розхвилювався.
— Я ж знав, — промовив він, сідаючи поряд, — що так буде. Але ж, Ганно, ми праві! Світлана мусить мати свій кут! Ліля сама собі подбала про житло, сама заробила!
— Але ж вона так образилася, Матвію, — мовила я, витираючи сльози. — Вона каже, що ми її обділили. Що ми її не любимо.
— Це вона від образи говорить. Заспокоїться. Хіба ми її менше любимо? — Матвій погладив мене по руці. — Ми з тобою пожертвували значною сумою, щоб вона мала той перший будинок. Ми від себе відірвали! Це була її частина! Вона нею не скористалася. А Світлана… Світлана завжди була поруч. Світлана ніколи не просила.
І справді. Світлана ніколи не втручалася в наші фінансові справи, ніколи ні на що не натякала. Вона просто жила своїм життям, важко працювала і ростила доньку. Її чоловік теж увесь час працював, вони намагалися заощаджувати, але на власний будинок так і не спромоглися. Вона завжди казала: — Мамо, тату, ви вже старенькі, вам потрібна допомога, а не клопоти.
Але ж і Лілію я розумію. Її життя було складним. Розлучення, заробітки в чужій країні, постійна боротьба за місце під сонцем. Можливо, вона бачить у нашій хаті не просто житло, а якесь підтвердження батьківської любові, що залишилося б у її власності, яке б вона отримала, як і сестра.
— Що як ми поділимо грошима? — запитала я Матвія. — Продамо ділянку землі поруч із хатою, що в нас є, і дамо Лілії?
— Ні, Ганно, — рішуче відповів Матвій. — Ми так не домовилися. І та ділянка нам ще потрібна. Ми вирішили. Наша хата — Світлані. І крапка. Це її безпека на старість. Лілія має квартири.
— Але вона каже, що її хата, яку ми збудували, не має документів і вона не може її продати. Це ж правда?
— Я не знаю, які в неї там тепер документи, — Матвій похмуро подивився у вікно. — Коли ми будували, все було чисто. Якщо вона закинула її, не слідкувала, то це її провина.
Матвій був непохитний. І я знала, що він у чомусь має рацію. Світлана дійсно потребує цього більше. Вона заслуговує на спокій.
Але якщо ми поділимо порівну, то Світлана, мабуть, образиться. Вона не скаже, але образиться. Скаже: — Я все життя на вас сподівалася, а ви мене знову залишили ні з чим.
Я пам’ятаю, як Світлана, коли була маленькою, завжди ділилася своєю цукеркою з Лілією. А Лілія могла свою з’їсти сама і ще й Світланину попросити. Я тоді думала: — Нічого, це ж сестри, це мине.
Але, схоже, не минуло. І тепер, коли ми хотіли вчинити по совісті, вийшло, що ми розпалили вогнище.
Наступного дня зателефонувала Світлана. Вона, звісно, чула про скандал, що вчинила Лілія. Світлана — дуже делікатна людина, вона ніколи не говорила прямо, але я відчувала її настрій.
— Мамо, — почала вона тихо, — а може, ви не будете поспішати?
— Світланко, що ти маєш на увазі? — спитала я.
— Ну, Ліля ж ображається, — відповіла вона. — Може, все ж таки, якось поділити? Щоб не сваритися.
— Ти ж знаєш, що ми вирішили тобі віддати хату, — сказала я, — бо ти її потребуєш.
— Я розумію, мамо. І я дуже вдячна вам обом. Але я не хочу, щоб через мене ви сварилися з Лілією. Ми ж сестри.
— Свариться Лілія, а не ми, — зітхнула я. — Вона каже, що ми її кинули.
— Вона, мабуть, просто звикла, що їй завжди допомагають, — мовила Світлана, і в її голосі прозвучало щось таке, від чого мені стало ніяково. — І вона вважає, що ви їй ще й винні. А я… я не хочу з нею ворогувати через це.
— Доню, це наше рішення! І ми його не міняємо! — Я відчула приплив рішучості. — Ти будеш господаркою в цьому домі. І це не обговорюється. Ти завжди була нашою підтримкою.
Світлана замовкла. Тоді сказала: — Добре, мамо. Як скажете. Я вас дуже люблю.
Але її голос був сумним. Я розуміла: вона не хотіла цього тягаря. Не хотіла, щоб її щастя було побудовано на образі сестри.
Лілія ж тиждень не відповідала на наші дзвінки. Матвій сердився: — Нехай сама подумає про свою поведінку! — казав він.
Я ж мучилася. Уявила Лілію, яка сидить у своїй квартирі, ображена на весь світ, відчуває себе покинутою. І мені її було шкода. Але мені було шкода і Світлану, яка все життя мріяла про свій будинок.
Я спробувала подзвонити Лілії ще раз. Вона відповіла.
— Лілю, — почала я м’яко. — Давай поговоримо спокійно.
— А про що? — запитала вона сухо. — Ви вже все вирішили.
— Ми вирішили, бо вважаємо це справедливим! — Я вже не могла стримуватися. — Ти маєш дві квартири! Дві! Світлана не має нічого, крім орендованої кімнати. Як ми можемо її залишити?
— А як ви можете мене обділити? — у відповідь її голос знову став різким. — Я стільки років поневірялася, я стільки працювала, щоб мати ті квартири! Це мої гроші! А цей дім… це наш, сімейний! Він мав бути поділений!
— А той будинок, який Матвій тобі збудував? Це хіба не сімейний внесок? — Я говорила майже криком. — Чому ти його закинула? Чому ти не користуєшся ним?
— Тому що він не такий! Не такий, як цей! — Вона кричала у відповідь. — Цей будинок… у ньому наше життя! Наші спогади! А той — просто стіни! І я його не можу продати, там документи не оформлені до кінця! Це ж ви мали проконтролювати!
— Це був ваш обов’язок, — відповів я. — Ти доросла людина!
— Але ж ви батьки! Ви мали допомогти! — Вона задихалася від образи. — Це несправедливо! Я подам до суду!
Після цієї фрази у мене все всередині перевернулося. Суд. Сестра проти сестри. Дочка проти батьків.
— Роби, що хочеш, Лілю, — прошепотіла я. — Але ми вже вирішили. І ми не відступимо.
Я поклала слухавку, і в цей момент зрозуміла, що моя сім’я розкололася. Через цей будинок, який ми будували з такою любов’ю.
Ми справді не розуміємо Лілію. Вона закинула той будинок, що ми їй збудували, не подбала про його документи, а тепер заявляє права на наш, сільський. Нам здається, що вона просто поклала око на легкодоступне. Але коли я дивлюся на все з її точки зору — може, вона відчуває, що ми, як батьки, не дали їй рівного старту? Що ми більше вклалися в першу нерухомість, а тепер не хочемо ділитися єдиним, що залишилося?
Я не знаю, чим це все закінчиться. Матвій стоїть на своєму. Світлана мовчить, але я знаю, що вона нещасна через цей розбрат. А Лілія… Лілія ображена настільки, що готова йти на крайнощі.
Що робити в такій ситуації? Як вчинити, щоб і Світлана отримала свій заслужений кут, і щоб Лілія не відчувала себе обділеною і покинутою? Може, варто ще раз поговорити з нею, але вже без крику, а з юристом, щоб вона зрозуміла, що наш вчинок законний і справедливий? Чи, можливо, справді варто піти на поступки і шукати якийсь компроміс, щоб зберегти сім’ю? Як би ви, дорогі читачі, вчинили на нашому місці?
