— А не побрехала б вона? — пролунав голос свекрухи, коли вона вийшла зі спальні Василя, мого чоловіка. — Вона ж і раніше брехала, що ти вже ніколи не підведешся!
Я розвернулася до неї, відчуваючи, як у мені закипає обурення, і відповіла зухвало:
— А, може, хочете синові грошей підкинути?
— Тобі б лише гроші! — парирувала свекруха, одразу ж чіпляючись за найболючіше.
— А ви мене ніколи й не любили! — Мій голос пролунав різкіше, ніж я очікувала.
— Цікаво, за що ж тебе було любити? — її погляд, сповнений презирства, пронизав мене наскрізь.
— Коротше, я тут не про любов говорити, а про фінансову допомогу.
— А у тебе є інші теми для розмов? Як там Василько? — Вона одразу ж спробувала перевести розмову на щось особисте і драматичне.
— Ви й самі знаєте, що не дуже добре. Не переводьте тему, — я була непохитна, бо знала, що вона намагається мене збити з пантелику.
— А звідки у мене гроші? Скільки можна? — розгублено пробурмотіла мати Василя, ніби справді була здивована моєю прямотою.
— Вони потрібні не мені, а вашому синові! Мені від вас нічого не треба! Я просто хотіла найняти йому фахівця для догляду!
— Про кого ти? А ти йому тоді на що? Дружини повинні доглядати за своїми чоловіками!
— Якщо ви забули, у мене є робота! І мені доводиться утримувати вашого сина! — Мій голос почав зриватися.
— А я звідки гроші візьму? У вас же своя родина, — вона вдавала невинність.
— Цікаво, коли ваш син оплачував вам ремонт, ви не відмовилися. І не казали, щоб він ніс гроші у сім’ю.
— Та й ти прикраси у нього просила — не соромилася! — це був її останній, підлий аргумент.
— Так це наша сім’я! — закричала я, вказуючи на спальню.
— Продавай свої коштовності й наймай фахівця! — парирувала свекруха, її обличчя скривилося в зловтісній посмішці.
— Не треба розпоряджатися моїми особистими речами! Не хочете давати гроші, приїжджайте щодня й сидіть із ним! Або я влаштую його в заклад!
— І тобі не шкода власного чоловіка? — підстрибнула вона, але в її очах я бачила лише страх за свою репутацію, а не за сина.
— Мені треба працювати — мені ніколи сидіти поряд із ним!
— Ти завжди так до нього ставилася! Я знала, що ти йому не пара! — заголосила свекруха.
— Коротше! Ви мене виморили! Або ви за ним доглядаєте, або оплачуєте фахівця, або я віддаю його до спеціального закладу!
— Ти не зможеш так вчинити!
— Це моє останнє слово.
Життя — річ підступна. Воно часто повертається бумерангом, але не завжди тим, кому ти цього бажаєш. Ця історія — про реальне життя, про те, як один нещасний випадок перетворив наше подружнє життя на випробування, якого ніхто не очікував.
Мій чоловік, Василь, був чоловіком моєї мрії. Сильний, мужній, рішучий. Він ніколи не боявся роботи, завжди прагнув до фінансового благополуччя і, що важливо, був щедрим. Ми одружилися з великого кохання, і наші перші роки були наповнені радістю і планами.
Але потім стався той нещасний випадок на роботі. Василь, займаючись своїми професійними обов’язками, отримав недугу.
Лікарі довго боролися за його життя. Спочатку прогнози були невтішні: повна нерухомість. Нам сказали, що шанси на відновлення дуже малі, і це коштуватиме великої суми.
Я пам’ятаю, як його мати, моя свекруха, тоді прибігла до лікарні і з обуренням заявила: «Він не встане! Навіщо ти гроші витрачаєш на його лікування? Краще б заощадила для мене, бо хто тепер мені допомагатиме!».
Василь був прикутий до крісла. Наше життя повністю змінилося. Я залишилася єдиною годувальницею. Я працювала, і я доглядала за ним. Це було нестерпно важко.
Я намагалася бути сильною, але втома накопичувалася.
— Соню, принеси мені води! — гукав він із кімнати.
— Соню, мені незручно! Поверни мене!
Якось він попросив мене принести йому пульт від телевізора, який лежав буквально за пів метра від нього, на тумбочці. Я відчула, як у мені щось обірвалося.
— Василю, ти можеш дотягнутися! — Я була виснажена і не могла стримати роздратування.
— Не можу! Ти що, не бачиш, що мені важко?! Ти зовсім про мене не дбаєш! — Він починав говорити голосно, майже скиглити.
— Я працюю, Василю! А потім я приходжу і доглядаю за тобою! Тобі не здається, що ти занадто багато від мене вимагаєш?
Він ображався, замовкав і потім починав знову. То одне йому подай, то інше. Усе йому не так. Найважче було з гігієною.
Йому потрібні були спеціальні засоби, і часто він не одразу говорив, що потребує допомоги. При цьому він міг пересідати з крісла на ліжко, але робив це з таким стогоном і «плачем», що сусіди постійно запитували, чи все гаразд.
— Соню, я так втомився від цього! Мені так важко, — скаржився я своєму новому знайомому, Олександру, якого зустріла на роботі. Я почала з ним близько спілкуватися, шукаючи розради та розуміння.
Олександр був повною протилежністю: легкий, веселий, незалежний. Він слухав мене, не засуджуючи. З ним я відчувала себе знову жінкою, а не лише доглядальницею.
— Ну що ж. Трапляється, — співчутливо казав він.
Якось, розмовляючи з ним, я не витримала:
— Я так втомилася від усього! Мені потрібно від цього втекти, хоча б на кілька днів.
— Слухай, а може нам до морського узбережжя поїхати? На кілька днів? — запропонував він.
— За які кошти? У мене немає зайвих грошей. Усе йде на потреби Василя і на наш побут.
— Не хвилюйся — я за все заплачу. Скільки тобі можуть дати днів відпустки?
— Місяць, — сказала я, згадавши про накопичені дні.
— Чудово!
Я зрозуміла: якщо я поїду, Василь залишиться сам. Я не могла його просто кинути. Тоді в мене виникла ідея, яка призвела до тієї гострої розмови зі свекрухою.
Я поїхала до неї додому.
— Мені потрібна допомога! — рішуче заявила я. — Я не можу більше. Мені потрібно відпочити і заробити значну суму, бо наші фінансові ресурси вичерпуються. Мені потрібен фахівець для догляду за Василем.
Свекруха, жінка, що звикла до матеріальних благ і обожнювала прикраси, одразу ж стала в позу. Я нагадала їй, як вона не відмовилася від дорогого ремонту, який Василь їй оплачував. Я нагадала їй про її бажання мати коштовні прикраси, які він купував. А коли справа дійшла до допомоги синові, вона відмовила.
— Продавай свої коштовності! — сказала вона мені.
— Це моє особисте! Не хочете давати гроші, приїжджайте щодня й сидіть із ним! Або я віддаю його до спеціального закладу! — Я знала, що цей ультиматум спрацює.
Свекруха була обурена. Вона знала, що влаштувати чоловіка до спеціального закладу — це ганьба для всієї родини. Її репутація була для неї дорожча за все.
У результаті, грошей вона не знайшла, але почала приходити щодня зранку. Вона доглядала за сином, хоча і з постійними наріканнями. Я знала, що це ненадовго, але мені потрібен був час.
— Чудово! Раз ви тут, я можу спокійно вирушати у відрядження! — сказала я їй наступного ранку, збираючи валізу.
— Куди це? А як же Василько? — Вона була розгублена.
— Так ви з ним і залишайтеся. Мені потрібно гроші заробляти, — відповіла я, не дивлячись їй в очі.
— Як ти можеш покинути чоловіка?!
— Я його не кидаю, а залишаю на турботливу матір! Нехай вам на життя своє важке поскаржиться якийсь час.
— Соню! Ти маєш бути тут, поряд із ним!
— Цікаво, а за що ми житимемо? Хто зароблятиме? Я ж не можу працювати і цілодобово бути біля нього.
— Як ти не розумієш! Ти зобов’язана його підтримувати! Його провини немає, що він став таким.
— А я його й не звинувачую. Я просто хочу заробити грошей на його утримання.
Я поїхала. Я просто поїхала. Мій відпочинок був заслуженим. Соня, знову молода і вільна, насолоджувалася довгоочікуваним відпочинком, коктейлями, морем, смачною їжею і, звичайно ж, любов’ю. Це було моє повернення до життя.
Моя радість тривала недовго. Одного вечора я застала Олександра у нашому номері з покоївкою. Світ мого відпочинку розсипався.
— Я тобі не давав жодних обіцянок! — казав Саша. — Ми з тобою навіть не одружені! Просто весело проводили час. Що це за докори?
— Я застала тебе в нашому номері з покоївкою! — не розуміла я.
— Коротше — ти мені надокучаєш оцим усім!
Олександр поїхав з номера і поміняв квитки. Ми поверталися різними рейсами.
Місто зустріло мене похмурою, дощовою погодою. Знову все по колу! Я навіть була готова пробачити Олександра, але він зник.
Я вштовхнула важку валізу у двері нашої квартири. У вітальні був Василь. Він сидів у кріслі, але виглядав дивно. А поруч була свекруха.
— Привіт. Як відпочила? Можеш не брехати — на роботі сказали, що ти поїхала на море у відпустку, — сказав Василь спокійним, холодним тоном.
Я відчула, як у мене обличчя заливає рум’янець.
— Хай бреше, — сказала свекруха, виходячи зі спальні. — Вона ж брехала про те, що тобі вже нічого не допоможе!
— Доречі я стану на ноги! — оголосив Василь.
— Ага, а за які гроші чи ти забув скільки треба аби ти ходив! — вигукнула я.
— Мати продала свою квартиру, — сказав Василь, дивлячись мені прямо в очі. — Будемо з нею жити в моїй тепер. А ти забирайся — йди у свою, ну ту, про яку я випадково дізнався місяць тому. Спадок від бабусі? А мені чого не сказала? А могла б продати й оплатити чоловікові реабілітацію, щоб на ноги його поставити!
Я відчула холод. Він знав.
— Могла б! Але не зобов’язана. Це моя власність! — різко відповіла я.
— Ось і забирайся з моєї власності, — сказав він, вказуючи на двері.
Я справді приховала наявність квартири, яку успадкувала від бабусі. Я хотіла нагадати Василеві, як я не спала ночами, міняла йому підгузки, доглядала за ним. Але не стала.
Та й чама я не була певна, що хочу жити із таким чоловіком далі. Та ще й свекруха у домі. Зрештою, я молода жінка, у мене ще все життя попереду і я впевнена, що знайду достойного чоловіка, за яким не потрібно буде доглядати.
Хіба ж не для щастя ми створені? Що нас поєднує? Штамп у паспорті? Я молода жінка я не зобов’язана. а от мати – інша справа.
Ну хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
