Наш тридцятирічний син, замість того щоб працювати, сьогодні заявив: «Дайте мені 300 000 гривень, бо ви зобов’язані фінансувати мій успіх». Я з чоловіком дивилася на нього і розуміла, що всі наші заощадження, відкладені на старість, вже давно перетворилися для сина на його особистий банкомат
— Скільки разів тобі пояснювати, мамо? Я не прошу, а вимагаю! Ця ідея змінить усе, і ти маєш мені допомогти!
— Руслане, синку, ми з твоїм батьком уже пояснили. У нас немає таких грошей. І це не виглядає як серйозний бізнес-план, а як чергова вигадка, — мій голос тремтів від втоми, а не від злості.
— Мамо, ти просто не розумієшся на трендах! Ти все життя просиділа у своїй бухгалтерії. Мені потрібен внесок на цей стартап, і я повинен його отримати! Це мій шанс, а ви мені перешкоджаєте! Ви не хочете, щоб я був щасливий? — у його очах не було ні краплі вдячності, лише обурення. Оце, мабуть, була найбільш гостра ситуація з усіх, які ми пережили за останні роки.
Колись я думала, що найважче у житті — це виховувати дитину. Я помилялася. Найважче — це бачити, як твій тридцятирічний син сидить на твоїй шиї, як непотрібний тягар, і не має жодного бажання звідти злазити. Руслан, наш єдиний і гаряче улюблений син, завжди мав усе під носом і подане на таці.
Ми з чоловіком, Павлом, тяжко працювали все життя, щоб наш хлопчик ніколи нічого не потребував. Ми хотіли, щоб його життя було легшим і світлішим, ніж наше. Усе наше життя ми будували навколо нього, робили усе можливе і неможливе, а тепер він, великий і здоровий чоловік, поводиться як останній нахлібник.
Він і досі живе в нашій трикімнатній квартирі у Львові, займаючи найкращу кімнату, і навіть не думає про те, щоб знайти роботу і почати самостійне життя.
Я пам’ятаю, коли йому було чотири роки. Він побачив у магазині іграшкову залізницю, таку, що займала півкімнати. Павло сказав: — Дорога, ми не можемо зараз це купити. Це надто дорого, і вона не поміститься у квартирі. Руслан тоді заплакав, сів на підлогу, і його обличчя почервоніло.
Моє серце розірвалося. Тоді я сказала чоловікові: — Залиш, я куплю. І наступного дня я поїхала до магазину і привезла ту залізницю. Руслан сяяв від щастя. Я виправдовувала це тим, що він “особливий” і “дуже чутливий”. Я не могла бачити його сльози, і це стало нашим мінусом. Це був перший дзвіночок, але ми його не почули, заглушивши шелестом купюр.
Коли Руслан пішов до школи, він завжди вимагав наймодніший одяг і найновіші ґаджети. У той час як інші діти мали прості телефони, Руслану вже в п’ятому класі потрібен був останній “яблучний” телефон, бо “інакше друзі будуть сміятися”. Я постійно купувала йому.
Павло тоді був суворішим, він намагався пояснити, що гроші не ростуть на дереві, але я завжди втручалася. — Не псуй дитині настрій, Павлику. Він має бути впевненим у собі, — казала я і несла йому черговий дорогий подарунок.
Павло, який працював на заводі інженером і знав ціну копійці, лише важко зітхав і казав: — Ти виростиш принца, а не чоловіка. Тоді я думала, що він просто заздрить успіхам сина.
У 18 років Руслан захотів навчатися на престижному, але абсолютно безперспективному факультеті “Медіакомунікацій” в столиці. Звісно, це було платне відділення, і плата була просто астрономічною. Але ж “дитина має вчитися тому, що любить!”. Ми продали нашу стару дачу під Львовом, яку Павло будував десять років, щоб оплатити перший рік навчання і орендувати йому квартиру. Ми навіть не обговорювали варіант, щоб він жив у гуртожитку. — Мій син не буде жити у тій тісноті і бруді, — заявила я тоді.
Руслан провчився п’ять років. Він не працював жодного дня під час навчання, кажучи, що “креативний процес вимагає повної відданості”. Ми фінансували його “креативний процес” до останньої гривні, а він регулярно провалював сесії. Ми з Павлом їздили до столиці, розмовляли з викладачами, давали хабарі, лише щоб він отримав диплом. Нарешті, диплом був у наших руках. Але це був лише папірець.
Коли Руслану виповнилося 25, ми подарували йому машину. Не нову, звичайно, але цілком пристойний німецький седан. Навіщо? Щоб він міг “швидше знайти роботу” і “бути мобільним”. Руслан проїхав на ній півроку, а потім розбив її біля нічного клубу. Слава Богу, сам він був неушкоджений. Ремонт коштував нам як нова машина. Я заплатила. Павло тоді вперше за багато років підвищив голос.
— Доки це триватиме, Ольго? Він доросла людина, а ми покриваємо його борги і промахи!
— Ти говориш про нашого сина! Він просто ще не знайшов себе, — виправдовувала я його.
— Він не знайде себе, якщо сидітиме у нас на шиї! Він ніколи не зможе відчути відповідальності, якщо ми постійно будемо його рятувати!
Я не послухала. Я вірила, що моя безумовна материнська любов здатна змінити його.
Після закінчення університету він повернувся до Львова. Роботу він шукав два роки. Його “пошуки” полягали у тому, що він надсилав резюме лише у великі ІТ-компанії на керівні посади, а коли йому пропонували роботу помічника чи стажиста, він гордо відмовлявся. — Я не для того п’ять років навчався, щоб приносити комусь каву, — заявляв він.
Я бачила, як Павло старіє. Кожна розмова з Русланом про роботу закінчувалася криком і образами. Павло почав працювати на двох роботах, щоб забезпечити його “пошуки”. А Руслан? Він прокидався о дванадцятій, снідав тим, що я готувала, цілий день грав у комп’ютерні ігри або сидів у телефоні, а ввечері йшов гуляти з друзями, звісно, на наші гроші.
Два роки тому у його житті з’явилася Маруся. Я була щаслива! Я думала: ось вона, жінка, яка його змінить, яка змусить його стати чоловіком! Маруся була молодша за нього, дуже яскрава і, як виявилося, ще більш вимоглива, ніж він сам. Вона не працювала, “бо шукає себе у моделінгу”.
Спершу вона приходила до нас на вихідні, потім на тиждень, а через два місяці просто перевезла свої речі. Тепер вони жили разом у кімнаті Руслана. Маруся почала диктувати свої правила. Їй не подобалася моя кухня, їй не подобався наш старий диван у вітальні. А особливо їй не подобалося, що ми з Павлом “заважаємо їхньому особистому життю”.
— Мамо, ми з Марусею хочемо більше простору. А може, ви з татом поживете поки у тій квартирі, що ми орендували для мене в Києві? Вона зараз вільна. А ми тут зробимо ремонт, — якось видав він мені, коли ми разом готували вечерю.
Я тоді ледь не впустила тарілку.
— Руслане, це НАША квартира. Ми її купили задовго до того, як ти народився. І ми тут живемо, — мені довелося прикласти зусиль, щоб не заплакати.
— Ну, мамо. Я ж не кажу “завжди”. Просто на рік, поки я встану на ноги, і ми купимо собі окреме житло. Це буде ваш внесок у наше майбутнє, — він говорив це з такою впевненістю, ніби просив шматок пирога.
Павло був у роботі і не чув цього. Я тоді мовчки проковтнула образу.
Нещодавно Руслану виповнилося 30 років. На свій ювілей він запросив усіх друзів. Ми з Павлом купили торт, приготували святкову вечерю. Але Руслан сказав, що “це не та атмосфера” і “він не хоче тут своїх друзів соромити”. Тому ми оплатили йому банкет у дорогому ресторані, де він із друзями святкував до ранку. Нам із Павлом довелося лише привезти подарунок і заплатити за рахунком, після чого нас “чемно попросили” не заважати.
Саме після цього і стався той діалог, із якого я почала свою розповідь. Руслан заявив, що йому потрібен “стартовий капітал” для “геніальної ідеї” — створити додаток для пошуку… когось, хто б вигулював собак. Сума, яку він назвав, була більшою, ніж усі наші заощадження, які ми відкладали на ремонт квартири і на “чорний день”.
Коли я йому відмовила, він почав кричати.
— Ви завжди мені допомагали! Чому зараз ви від мене відвертаєтеся? Маруся каже, що ви мене не любите і не підтримуєте!
— В нас не стало тата, коли я була ще дитиною, — тихо сказала я, дивлячись на Руслана. — Я змалечку працювала. І ми з Павлом удвох заробили ці гроші. Це наша пенсія, це наше життя! Ми не дамо тобі ці гроші.
Руслан навіть не слухав. Він лише дивився на мене з виразом глибокої зневаги, яким його навчила Маруся. Він сказав, що ми — “жадібні старі люди”, які бояться змін і “не бажають добра власній дитині”. Потім він демонстративно попрямував до своєї кімнати, щоб “не дихати цим застарілим повітрям”.
Того вечора Павло повернувся пізно. Він зайшов на кухню, де я сиділа у темряві, і обійняв мене.
— Руслан знову? — тихо спитав він.
— Так. Він вимагає гроші. Велику суму. Павло, він справді вважає, що ми йому винні.
— Ми винні. Ми самі винні. Ти був права, коли казала, що я заздрю. Але заздрю я нашій можливості не працювати, а не успіхам Руслана. Я втомився. Я хочу, щоб ми жили для себе.
Ми довго говорили. Павло сказав, що настав час рішучих дій. Ми повинні були змінити ситуацію, інакше він сам нас вижене зі свого життя. Ми вирішили, що час застосовувати жорсткі, але необхідні, заходи. Наші заощадження ми перевели на інший рахунок, щоб Руслан не міг їх знайти. І ми вирішили поговорити з ним, встановити правила.
Наступного дня ввечері ми втрьох сіли у вітальні. Маруся була поруч, сиділа і дивилася на нас, як на ворогів.
— Руслане, — почав Павло, його голос був спокійний, але твердий. — Ми з мамою прийняли рішення. Тобі тридцять років, і ти маєш почати самостійне життя.
Руслан скривився.
— Про що ти? Яке самостійне життя? Я тут живу.
— Ми не дамо тобі грошей на твій “стартап”, — продовжив Павло. — Усі фінансові потоки перекриваються. Ми більше не оплачуємо твоєму мобільному зв’язку, твоє харчування, твої поїздки і твої розваги.
— Але я не маю роботи! Як я житиму?
— Це не наша проблема. Ми дамо тобі два місяці. За ці два місяці ти маєш знайти роботу, неважливо, яку. І почати платити за комунальні послуги. Якщо через два місяці ти не будеш працювати, ми попросимо тебе з’їхати з квартири, — Павло говорив, ніби читав вирок.
Маруся підскочила з дивана.
— Що це за таке ставлення? Це ж його дім!
— Ти жила тут безкоштовно два роки, — вперше звернувся до неї Павло. — Ти маєш такі ж два місяці, щоб знайти роботу і допомогти Руслану.
Руслан був просто здивований. Його обличчя виражало суміш недовіри і гніву.
— Ви… ви не можете так зі мною вчинити! Ви мої батьки! Ви зобов’язані мені допомогти!
Я відчула, як у мене з’явилася сила. Я подивилася на нього і сказала: — Ми зобов’язані були виховати тебе, дати тобі освіту і любов. І ми це зробили. А тепер ти зобов’язаний стати чоловіком. Наша місія закінчена. Наша любов не закінчиться, але наша фінансова підтримка — так.
Руслан кричав, що ми про це пошкодуємо, що ми його “викидаємо на вулицю”. Він забрав Марусю, і вони зачинилися у його кімнаті. Ми чули гуркіт дверей і його злісний шепіт.
З того дня минуло три тижні. Це стало справжнім випробуванням для нас. Наші стосунки з Русланом і Марусею перетворилися на крижану бурю. Вони ігнорують нас. Вони готують їжу лише для себе, не питаючи, чи ми голодні. Вони витрачають усі свої невеликі залишки грошей на фастфуд і таксі, хоча ми могли б усі разом вечеряти.
Одного разу я побачила, що Руслан пішов до нашого сміттєвого баку і викинув свою заяву про прийняття на роботу кур’єром, яку він написав, а потім порвав. Його гордість не дозволяє йому робити “брудну” роботу.
Ми з Павлом тримаємося. Щоранку ми переглядаємо оголошення про оренду, щоб бути готовими. Ми чекаємо, коли він зробить крок. Це важко, бо ми його любимо, але ми знаємо, що відступати не можна, інакше ми втратимо не тільки свої заощадження, а й залишки нашої гідності, і його майбутнє. Я бачу, як Руслан страждає, він постійно нервує, але він сам собі це обрав. Ми дали йому всі інструменти, але він відмовився їх використовувати. Я знаю, що попереду буде ще багато місяців боротьби.
Наші друзі розділилися. Дехто каже, що ми жорстокі, а інші — що ми нарешті вчинили правильно. Я не знаю. Я відчуваю біль, але й надію. Ми поставили умову, і вона не буде скасована. Ми додали деталей до нашого рішення, чітко встановивши, що навіть якщо він знайде роботу, він повинен буде платити нам за проживання. Це не покарання, а навчання життю. Це не кінець нашої історії, це лише початок його дорослого життя, яке він так старанно відкладав.
Чи правильно ми вчинили? Чи справді моя материнська любов була неправильною, бо вона була такою безумовною і всеосяжною? І чи є шанс, що мій 30-річний Руслан, який завжди мав усе “на таці”, нарешті знайде свою дорогу?
Як думаєте ви, дорогі читачі? Чи зможемо ми врятувати його від самого себе?
