Нас з братом ростила й виховувала тітка Олена, мамина сестра. І ось тітки не стало. Ми сиділи якраз за поминальним столом, коли я зважилася розпочати цю розмову, обличчя мого брата вмить змінилося. А я маю подбати про свою дитину і забезпечити її, як брат не розуміє!
Ми сиділи в тісній кухні тітчиної квартири, де запах кави змішувався з ароматом вареників, які сусідка принесла з собою. Стіл був накритий просто: хліб, сир, огірки з банки, чай у склянках з підставками. Гості — троє сусідів і двоюрідний дядько — тихо перешіптувалися, згадуючи, як тітка Олена завжди допомагала з городом чи порадою. Я ковтнула чаю, подивилася на Віктора, який сидів навпроти, і сказала, намагаючись, щоб голос не тремтів:
— Вікторе, послухай, нам треба про квартиру поговорити. Тітка пішла, а ми лишилися. Я думаю, продамо її, гроші поділимо навпіл. Тобі ж не потрібно там жити, ти в Польщі осів. А мені для дитини треба, освіта, майбутнє.
Він поставив склянку так, що ложка клацнула об край, очі звузилися, ніби я образу кинула.
— Соломіє, ти що, зараз? На поминках? Тітка Олена все для нас робила, а ти про гроші? Я ж роками приїжджав, ремонтував, фарбував, вікна міняв. Це мій дім, наш! Продамо? Ти жартуєш?
Я не відвела погляд, хоч усередині все скрутило — гості замовкли, сусідка відкашлялася, ніби хотіла втрутитися.
— Не жартую. Ти приїжджав, так, але за своє. Я теж тут жила, працювала, платила за комуналку, коли тітка хвора була. Половину — мені, половину тобі. Оцінювач прийде, скаже ціну, і ти доплатиш, якщо менше вклав. Бо в мене донька, п’ять років, а квартира моя маленька, тісна. Не можу я чекати, поки ти вирішиш.
Віктор встав, стілець заскрипів, він махнув рукою, ніби відганяє муху.
— Доплачу? Ти при своєму розумі! Тітка казала, що квартира наша з вами, але я ж душу вкладав! Ти навіть не дзвонила, не питала, як справи. А тепер — продавай? Нізащо! Я лишуся, переїду, якщо треба. Образиш тітчину пам’ять — не пробачу.
Я теж підвелася, хапаючи сумку — не хотіла, щоб донька чекала довго в машині з бабцею.
— Пам’ять? Ти її пам’ять у фарбу й шпалери обернув, а я в серце. Гаразд, нехай так. Але я не відступлю. Для Настеньки роблю, не для себе. Подумай, брат, бо судом закінчимо.
Він відвернувся, пішов до вікна, а я вийшла, двері зачинивши тихо. Гості перезирнулися, але мовчали. А я сіла в авто, ввімкнула музику тихо й поїхала, думаючи: чому все так склалося?
Так сталося, що замість матері нам з моїм братом Віктором стала наша тітка Олена. Починаючи з того часу, як мені виповнилося чотирнадцять, ми жили в її квартирі повністю за її рахунок. Вона купувала нам зошити, черевики, продукти на тиждень вперед. Ніколи не підвищувала голос, не дорікала, на відміну від нашої справжньої мами, яка вічно кудись поспішала.
У мами було своє метушливе життя, і ми для неї були на останньому місці. Нічого дивного, що одного дня вона зібрала валізу, поцілувала нас у лоб і поїхала з новим знайомим у невідомому напрямку. Ми з Віктором тоді ще школярами були — мені чотирнадцять, йому одинадцять. Тітка Олена приїхала, обійняла, сказала: “Все буде добре, малі. Живемо разом”. І ми переїхали до неї, в цю двокімнатну на третьому поверсі старого будинку, з балконом, де влітку квіти цвіли.
Життя з тіткою було спокійним, як річка влітку. Тітка Лена не мала своїх дітей — чоловік рано пішов, а далі так і не склалося. Тому все своє тепло вона лила на нас, як сонце на город. За це я їй вдячна донині. Шкода тільки, що роки з нею були короткими — прожили разом десять, а потім кожен розлетівся. І ще одна гіркота: мого молодшого брата Віктора вона завжди пестила більше. Мені — більше справ по дому, прибирання, обіди варити. Йому — компліменти, “мій помічник”.
Мабуть, тому я так рада була, коли заміж вийшла. Розумієте, важко щодня відчувати себе на другій ролі. А мій наречений, Петро, ставився до мене як до королеви — квіти, прогулянки, плани на майбутнє. Я переїхала до нього в орендовану однушку, а Віктор залишився при тітці. Хоч згодом і він рушив світом — поїхав до Чехії на заробітки, будівельником. Подивитися Європу, гроші заробити.
Але кожні чотири місяці Віктор повертався до тітки на місяць чи два. І щоразу брався за квартиру: то батареї міняв, то кухню перефарбовував, то підлогу лагодив. Я якось запропонувала допомогти — пофарбувати стіни, бо в мене вихідний був. Але моя зарплата продавчині в магазині ледь на себе з Петром вистачала. На тлі братніх вкладень мій внесок виглядав б дрібницею — банка фарби проти тисячі гривень на матеріали.
Потім у нас з Петром Настунька народилася — донечка, копія мами, з блакитними очима. Гроші пішли на пелюшки, візочок, лікарів. У той же час Віктор продовжував курси: туди-назад, і я нарешті збагнула, куди він хилить. Тітка Олена не молодшала — спина боліла, ноги нили. Але щоразу, коли ми з нею бачилися на вихідних, вона про Віктора розповідала: “Який він у мене золотий, приїхав, лампи нові повісив. А ти, Соломіє, як там Настя? Добре, що ти приїхала, пиріжків напекла”.
І ще додавала б: “Віктору б там, у Чехії, дівчину знайти, з квартирою, як у фільмах. От би родина”. Мої новини її менше цікавили — про роботу, про Настуньку на прогулянці — коротко, “добре, доню”. Навіть на третій день народження доньки тітка запізнилася — автобус пропустила, принесла тільки печиво з магазину. Було прикро, ніби я приїжджаю в гості, а не рідна.
Ми з Віктором теж потроху віддалилися. Якщо спочатку, перші роки, дзвонили щотижня — “як ти там, без мене не нудьгуй”, то потім усе затихло. Я загрузла в побуті: робота з восьми до п’яти, Настунька в садочку, вечері з Петром. Він — своїм: бригади, візи, нові об’єкти. Доросле життя, одним словом, — без зайвих слів.
А коли тітки Олени раптово не стало — серце, вночі, — це подіяло по нас як грім. Пощастило, що Віктор саме повернувся з Чехії, відпочивав удома. Інакше б не встиг на поховання. Мені хотілося з ним поговорити, обійнятися, як у дитинстві. На поминки прийшло з десяток людей: сусіди з першого поверху, подруги тітки з клубу вишивальниць, дядько з села. Усі любили її — за поради, за варення, яке роздавала щоліта. Сльози в них були справжніми, не на показ.
Цього разу ми з Віктором домовилися: проводити тітку в останню путь треба гідно, без поспіху. Я сподівалася, що обід буде про неї — згадаємо, як вона нас учила плавати в річці, як на Новий рік мандарини ховала в шафі. Принаймні так я уявляла: тости за її доброту, спогади про сміх у кухні. Моя думка була проста — день для тітки, не для нас.
Я говорила першою, після молитви. Сказала, як нам пощастило з нею: мама поїхала, світ перевернувся, а тітка Олена взяла нас під крило. “Без неї ми б загубилися, — казала я. — Вона не просто годувала, а душу вкладала. Страшно уявити, ким би ми стали без її рук”. Голос тремтів, але я стрималася — Настуся поруч сиділа, на колінах у Петора, не треба лякати.
Віктор узяв слово після мене. Його слова були щирими: тітка — найтепліша людина в житті, навіть тепер, коли ми дорослі, ніхто не замінить її обіймів, її порад по телефону о другій ночі. Тоді ми ніби повернулися в дитинство — сиділи поруч, як сестра з братом, не розлий вода, ділилися поглядами.
Але потім заговорили гості. І їхні слова пішли не про тітку, яка пішла надто рано, у сімдесят два. А про Віктора. Сусідка з четвертого: “Який твій брат молодець! Кожного літа приїжджав, труби лагодив, фарбував. Тітка хвалилася: ‘Мій Віктор — золото'”. Подруга з клубу: “Він їй не просто допомагав, а як син. А ти, Соломіє, рідко бачилися, робота, мабуть”. Дядько кивнув: “Так, Віктор душу вклав, квартира як нова”.
Я намагалася не думати, чому гості так кажуть. Але все лежало на поверхні: Віктор не просто ремонтував — він квартиру під себе готував, ніби інвестицію. А я мовчала роками, бо вдячна була.
Потім щось усередині підказало: відведи його вбік, скажи. Я потягнула Віктора до балкона, де прохолодно, і вилила все:
— Брате, квартира — наша спільна. Продамо, поділимо. Тобі половина, мені половина. Оцінювач прийде, ціну скаже — і ти доплатиш, якщо твої вкладення менше. Бо я для Настусі думаю, їй освіта, житло. Не можу я чекати, поки ти з Чехії приїдеш і вирішиш.
Він відсахнувся.
— Доплачу? Ти що, Соломіє? Я ж тисячі витратив — на вікна, на підлогу, на все! Тітка казала: “Для вас, моїх”. А ти — продавай? Ні, я лишуся, переїду. Образиш її — не пробачу.
Я похитала головою, тримаючи поруч Петра, який мовчав.
— Для нас? Ти для себе робив, брате. Я платила рахунки, коли ти в Чехії був, доглядала тітку в лікарні. Половину — мені. Для дитини. Інакше — до суду, нехай вирішує.
Він пішов назад до столу, сів, не дивлячись. Гості відчули напругу, швидко попрощалися. А я лишилася з Петром і Настусею, прибрала посуд, думаючи: краще зараз, ніж потім тягнути.
Мабуть, це давно кипіло. Емоції від прощання, раптовість — і вирвалося. Напевно, не те кажуть на поминках. Але я не шкодую — різко, але чесно. Краще так, ніж роками мовчати. Тільки Віктор не зрозумів. Розплакався тихо, відійшов, а потім поїхав до друзів. З того дня — тиша. Два місяці минуло, повідомлення ігнорує, дзвінки не бере. Я розумію: грає в образу. Нехай, ще тиждень-два, а потім напишу знову.
Життя йде, крутиться. Віддавати квартиру братові, який її роками “полірував” під себе, я не буду. Тітка Олена була мені такою ж матір’ю, як і Вікторові. Для мене теж боляче — спогади в кожній стіні, в балконі, де ми з Настунькою тепер граємося, коли приїжджаємо перевірити. Минулого тижня Петро поїхав туди сам, поміняв замок — бо Віктор ключі має. Я стою на своєму: оцінювач прийде, ціна буде, і половина мої. Бо в мене сім’я, донька, яка питає: “Тітку Олену коли побачимо?” І що я скажу? “Брат не пускає”?
Засуджуйте, скільки хочете. Але я думаю про Настусю — школа, гуртки, майбутнє. Ким я буду, якщо не подбаю? Сподіваюся на вашу підтримку, дякую за думки й поради. Друзі, а ви б як вчинили — поділили б порівну, чи відступили б заради спокою? Як говорити з братом, коли тиша вже два місяці, і спадщина чекає? Поділіться, бо я не знаю, чи витримаю ще довго.
