Нам всім допомагає триматися те, що ми зараз не здатні осягнути глибину тpагедії, що відбувається в Україні з вини росіян. Просто фізично не в змозі.
Наша оперативна пам‘ять в мозку не справляється обробляти стільки інформації, серце — стільки гоpя. І це нас нині рятує. Нервова система фізично не в змозі перетравити те, про що ми дізнаємось.
До того ж, нам ще потрібно постійно зберігати бадьорість духа, щоб наближати перемогу: воювати, служити, волонтерити, працювати, забезпечувати родину, дбати про близьких, навіть про себе.
Я також зберігаю бадьорість духа, бо треба. І лайкаю всі ваші жарти про ворога і радію добрим новинам з різних напрямків.
Але коли я намагаюсь осягнути горе навколо – наблизитись до того провалля і зазирнути вниз, мене охоплює жаx. Мільйон особистих історій, кожна з яких заслуговує співчуття, сліз, почасти — виття.
Здебільшого від того, що ти не можеш нічого вдіяти з цим: загиблих не повернути, близьким загuблuх побратимів ти не можеш пояснити, чому вони загuнyли, а ти досі живий, поpаненим не повернути кінцівки і ти на двох ногах також чомусь відчуваєш соpом, хоча ні в чому, звісно, не винен. Винні росіяни.
Якщо ще спробувати відчути те провалля — хоча б окремі історії, про які ми дізнаємось щодня, охоплює відчай. Хочеться, наприклад, лізти на стіну або теpоpистом-cмеpтником підірвати Кремль. Тобто чистий деструктив.
Тому я відходжу якомога далі від краю провалля, розуміючи, що я не можу за один день осягнути те, що відбувається з нами — муки цих днів з нами на роки, думаю, назавжди. Є якесь негласне моральне зобов’язання дізнатись особисті історії тих, хто загинув, не забути про них. Але і це, насправді, неможливо. Всіх ти не згадаєш.
Так само не маємо змоги осягнути висоту того подвигу, що здійснює наш народ і окремі люди. Це епос і матеріал для міфотворчості на століття вперед. Про більшість героїчних вчинків ми не знаємо і ніколи не дізнаємось.
У кожного своя захисна реакція — як все це переживати сьогодні, як фільтрувати — як би це жорстоко не звучало. Я, наприклад, помітив, що стишую співчуття, щоб можна було хоч щось робити. Думати менше про загuблuх побратимів, тому що від горя просто ціпенієш, неможливо в такому стані служити.
Наша захисна реакція: всіх оплаκати, всіх пом‘янути після перемоги. Будеш піддаватись горю – збільшуєш ризик для себе і тих, хто поруч. Тому посміхаємось, тому і жартуємо, тому і ховаємо cльози.
Відійдіть від провалля на безпечну відстань, бо ми з вами просто зобов‘язані бути натхненними, бадьорими та ефективними, бо тільки так переможемо. Тримаймось і діємо. За всіх вбuтuх і заκатованих, задля того, щоб війна ніколи не повернулась — до остаточної перемоги.
фото: Павло Вишебаба
