Тарас завжди вважав себе господарем життя. Ще в університеті примудрявся крутитися так, що однокурсники тільки дивувалися. Поки інші проводили час над підручниками, Тарас уже займався бізнесом.
То машини перепродував, то комп’ютери збирав на замовлення. Ми познайомились випадково, на вечірці у друзів, так і закрутилось. Я танула від уваги популярного хлопця. Незабаром ми почали зустрічатися.
— Ти така гарна, — казав Тарас. — Навіщо тобі це навчання? Виходь за мене. Я тебе забезпечу.
Я сором’язливо усміхалася:
— Я хочу працювати перекладачкою. Спілкуватися з людьми з усього світу.
Тарас відмахувався:
— Та ще наспілкуєшся з якимись моїми бізнес-партнерами.
Зрештою, він мене переконав. Ми одружилися. Грошей вистачало. Незабаром народився первісток — Марко. Я з головою поринула в материнство.
Через кілька років з’явилася донька — Люба. Турботи про двох малюків забирали весь мій час і сили. Я хотіла найняти няню. Хоч якось продовжити працювати. Бо грошей у нас було більш ніж достатньо.
Але Тарас був проти. З дітьми, мовляв, має бути мати. Я крутилася, як білка в колесі. При тому ми з дітьми особливо не шикували.
Тарас казав, що всі гроші вкладає в розвиток бізнесу. Але то телевізор новий купить, то машину собі, то з друзями кудись зникне. А коли я попросила новий фен, він сказав, що старий ще нормальний.
Минав час. Діти підросли, пішли до школи. Я відчувала себе самотньою. Чоловіка майже не бачила. А якщо й був удома — весь час у телефоні. Якщо я просила кудись разом вийти, він казав, що зайнятий. А от на зустрічі з друзями — у нього завжди був час.
Але я й подумати не могла, що дійде до такого. Одного разу Тарас просто заявив:
— Нам краще розійтись, — спокійно сказав він. — Мені все це сімейне театральне дійство набридло. У мене є своє життя. І мені потрібна свобода.
— Розійтись? — я була розгублена. — А як же діти? А я?
— Та щось придумаєш, — знизав плечима. — Ти ж мати, зрештою. Впораєшся якось.
Так я за одну мить залишилася сама з двома дітьми й без копійки. Тарас з’їхав того ж вечора, забрав усі свої речі. Хоч би совість мав житло нам залишити.
Спершу мені не вірилось, що благополучне життя обвалилось у одну ніч. Я носилась містом у пошуках роботи. Дітей доводилося залишати в сусідки.
Добре, що вона не була проти. У Маринки своя дитина, вони гралися разом. Але куди б я не йшла — мене не брали. Якщо за фахом — не було досвіду. Насилу влаштувалась прибиральницею в торговий центр.
Це була не та робота, про яку я мріяла. Але грошей дуже не вистачало. Довелося підробляти вночі. Діти часто залишалися самі. То в сусідів, то у друзів, то у бабусі. Іноді вона приїжджала допомогти. Я рвалась між роботою й домом. А ввечері падала без сил.
— Мамо, чому ти весь час на роботі? — питала маленька Люба. — Я так сумую.
— Пробач, сонечко, — зітхала я. — Треба заробляти гроші, щоб купити їжу й одяг.
— А тато? Він же багато заробляє. Чому він нам не допомагає?
Я не знала, що відповісти. Тарас ніби випарувався з нашого життя. Аліменти платив нерегулярно й зовсім мізерні. На дзвінки не відповідав.
Я ледь трималась на плаву, коли у житті – ще одне випробування. Зателефонувала мама — повідомила, що не стало дідуся. Я не могла повірити. Як так? Тут і так важко, а ще й таке. Трималась з останніх сил.
Треба було бути опорою для мами. Але я не очікувала, що скаже нотаріус. Виявилось, дідусь залишив заповіт. Я здивувалася. У нього ж нічого не було, окрім старенького будиночка в селі. Але нотаріус наполягав на зустрічі.
Я з труднощами відпросилась із роботи й поїхала. І почула несподіване: виявилося, дідусь усе життя складав гроші на рахунках у банку. Не багато: по 25 тисяч, але у різних банках. Близько 10 рахунків, а усе залишив мені — улюбленій онучці.
Я не могла повірити своїм вухам. Сума була неймовірна. Цих грошей вистачило б на кілька років спокійного життя. Я згадала, як дідусь завжди казав: «Бережи копійку, внученько. Вона тебе виручить». Тепер його слова набули нового сенсу.
Я змогла звільнитися з виснажливої роботи. Приділяла більше часу дітям. Марко і Люба були щасливі.
Я вирішила використати гроші з розумом.
Записалась на курси підвищення кваліфікації, щоб повернутись у професію. Частину коштів вклала в невеликий бізнес. Відкрила кафе у нашому районі. Справи пішли вгору. Кафе швидко стало популярним. Я найняла персонал, але часто й сама працювала за стійкою.
Минав час. Кафе процвітало, постійних клієнтів ставало дедалі більше. Я відчувала, що нарешті стала на ноги. Одного дня вирішила підмінити офіціантку. Мені подобалось працювати в залі — краще відчуваєш атмосферу, спілкуєшся з людьми.
Задзвенів дзвоник над дверима. Я машинально обернулась — і застигла. На порозі стояв Тарас. Поруч — ефектна молода білявка.
Я не бачила його вже понад три роки. А тепер він — у моєму кафе, з новою дівчиною? Взявши себе в руки, я підійшла до їхнього столика.
— Добрий день. Що бажаєте замовити?
Тарас підвів очі від меню й здивовано витріщився:
— Олю? Ти що, офіціанткою тут підробляєш? — у його голосі було ледь приховане зловтішне здивування.
— Так, я тут працюю, — спокійно відповіла я. — Що будете замовляти?
— Два капучино й круасани, — недбало кинув він. — Ото докотилась. Я думав, ти досі десь прибиральницею працюєш. Хоча, мабуть, це підвищення, так? — посміхнувся.
Його супутниця хихикнула. Я стрималась. Я вже давно вища за це.
— Ваше замовлення буде готове за кілька хвилин, — сказала я й пішла до стійки.
Краєм ока я стежила за ним. Вони сміялися. Спершу я почувалася незручно, але потім навіть стало весело. Який же він жалюгідний. І як я раніше цього не бачила?
Коли я принесла замовлення, Тарас знову не втримався:
— А ти непогано справляєшся. Може, це твоє справжнє покликання — каву носити?
Я мовчала. За кілька хвилин задзвенів дзвінок — у кафе зайшли двоє чоловіків у дорогих костюмах.
— Олю! Як справи? — привітався один. — Ну що, обговоримо нашу пропозицію? Маєш хвильку?
Я усміхнулась:
— Як бачите, трохи підпрацьовую.
Другий засміявся:
— Ну ти як завжди. У твоєму становищі всі в кабінетах сидять, а ти — серед людей.
Я подивилася на приголомшеного Тараса:
— Смачного.
Він сидів з відкритим ротом.
— Так це ж, як: твоє кафе? — нарешті видавив.
— Так, це мій заклад. Насолоджуйтесь. Вибач, у мене зустріч. Якщо що — звертайтесь до офіціантки Люби. Он та, з темним волоссям.
І я пішла в кабінет. Відчувала на собі його здивований погляд. Але в душі — легко. Я відпустила минуле.
Після того вечора Тарас почав з’являтися в кафе майже щодня. Спочатку — просто сидів із кавою, ніби випадково. Потім почав навмисно чекати, коли я вийду до зали, розпитував, як справи, цікавився дітьми.
— Я все зіпсував, Олю, — одного разу зізнався, затримавши мій погляд. — Я був дурнем. Тоді просто втік, а тепер не можу пробачити собі.
Я мовчала. Занадто багато всього лишилось не сказаним, але вже й не мало значення.
Згодом він почав навідуватися до Марка й Люби. Приносив їм цукерки, допомагав із уроками, катав на велосипеді. Діти світилися, коли бачили його, і щоразу питали:
— Мамо, а може, тато знову буде жити з нами?
— Ні, — відповідала я, — бо тато одного разу вже вибрав не нас. І цього досить.
— Але ми його любимо, — казала Люба, зворушливо тицяючи пальцем у свою долоньку.
І я знала: вони щирі. Але я теж була щирою, коли закривала за ним двері тоді, три роки тому. Я піднімала нашу родину з нуля. Я ночами не спала, я будувала нове життя, у якому не було місця зраді й зневазі.
Про яку родину мова, якщо людина покинула мене і дітей навіть не цікавлячись, як ми жили?
То хіба я не права, що не хочу все повернути назад? Чи й справді “для дітей” я повинна піти на це?
Головна картинка ілюстративна.
