fbpx
Дозвілля
Найцікавіше, що родина ніби нічого і не трапилось, продовжувала з нами спілкуватись. Не повірите, але вже за місяць, брат, який найбільше був обурений, приїхав до нас у місто з донькою, яку без нашої на те згоди, у нас надумав оселити на час навчання в дев’ятих одинадцятих класах

Ця історія сталася багато років тому.

Моє ім’я Лариса, зараз мені вже 49 років. У нас дуже велика родина, щоправда, і родичі чоловіка, і мої родичі мешкають у різних селищах та селах. Тільки нам вдалося зібрати грошей, продавши наш будинок і купити невелику квартиру на околиці та переїхати до міста на постійне місце проживання. З роботою негараздів не виникло, і я, і чоловік мали великий трудовий стаж, тому коштів вистачало не тільки на їжу, ми змогли ще й відкладати на «чорний день».

До цього моменту я та чоловік не дуже активно спілкувалися з ріднею. Тільки після переїзду вони про нас раптово згадали. Я була вихована так, що не могла відмовити у допомозі. До того ж це були не чужі нам люди. Це мало неприємні наслідки. Наша сім’я стала для них постійним джерелом коштів. У нас постійно просили у борг, зупинялися в нашій квартирі, жили тут буквально місяцями.

Але одного разу все змінилося. Після огляду у спеціаліста мені повідомили невтішний діагноз. Потрібно було терміново зібрати досить таки велику суму грошей. У нас вони в принципі ніби як і були, але не в нас конкретно, а частинами у родичів. Тож ми з чоловіком обдзвониили усіх і попросили у найкоротші терміни все повернути, адже чекати ми не мали можливості.

Що тут почалось. Невдоволення, навіть неприємні висловлювання у нашу адресу. Кожен вважав за потрібне розповісти наскільки ж ми не праві і пояснити, що так ніхто не робить.

Ми змогли зібрати лиш третину з того, що колись було нашим. Самі пішли до своїх друзів з низьким поклоном. Необхідну суму таки зібрали до терміну.

Найцікавіше, що родина ніби нічого і не трапилось, продовжувала з нами спілкуватись. Не повірите, але вже за місяць, брат, який найбільше був обурений, приїхав до нас у місто з донькою, яку без нашої на те згоди, у нас надумав оселити на час навчання в дев’ятих одинадцятих класах.

У дім ми їх не пустили. От просто на порозі сказали, що наразі приймати гостей змоги не маємо і зачинили двері перед здивованими обличчями родичів.

Дуже шкода прозрівати от так. Думала, що допомагаючи рідні сама зможу розраховувати на підтримку у скруті, а воно он як вийшло. Так що тепер людям не вірити зовсім?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.