— Цю вазу я б на твоєму місці прибрала, Соломіє. Вона зовсім не вписується в інтер’єр, — Наталія Григорівна поставила кришталеву вазу назад на полицю і критично оглянула кімнату.
Я стиснула зуби, стримуючи слова, що рвалися назовні. Цю вазу мені подарувала мама на новосілля після трьох років важкої праці та економії.
— Мені подобається ця ваза, Наталіє Григорівно, — спокійно відповіла я.
— Ну, твоя справа, звісно, — свекруха знизала плечима. — Я лише хочу допомогти зробити дім мого сина затишнішим.
Тарас увійшов до кімнати з тацею кави.
— Про що це ви, мої любі? — усміхнувся він, не помічаючи напруженої атмосфери.
— Обговорюємо з Соломією інтер’єр, — Наталія Григорівна взяла чашку. — Дякую, синочку. Ти завжди такий уважний.
Я відвернулася до вікна. Ще один вихідний у компанії свекрухи. Третій за місяць. Незвані візити, нескінченні поради, постійна критика.
— Мама в нас експерт із затишку, — Тарас сів біля матері. — Наша квартира завжди була зразком для сусідів.
— Наша, — тихо повторила я, ловлячи здивований погляд чоловіка.
Пів року тому я й уявити не могла, що моє життя перетвориться на безперервну боротьбу за власний простір.
Ми познайомилися рік тому на презентації проєкту. Тарас представляв компанію-партнера: високий, із м’якою усмішкою та розумними очима. Я презентувала маркетингову стратегію. Після заходу він підійшов із запитаннями, і я одразу відчула його теплий інтерес.
— Чудова презентація, — сказав він тоді. — Ніколи не бачив, щоб цифри були такими захопливими.
Ми розмовляли дві години після заходу, обмінялися номерами, а за тиждень зустрілися в маленькому кафе на околиці міста. Тарас зізнався, що весь цей час не міг думати ні про кого іншого.
Я закохалася швидко й безоглядно. Тарас здавався ідеальним: уважним, спокійним, із чудовим почуттям гумору. У нього була цікава робота, амбіції та плани на майбутнє. Єдине, що мене бентежило, — у свої тридцять він досі жив із батьками.
— Просто не бачив сенсу знімати житло, коли можна накопичити на власне, — пояснював він. — Та й мамі так спокійніше. Після розлучення з батьком вона дуже до мене прив’язалася.
Я розуміла його. Сама покинула батьківський дім у двадцять два, знімала житло, поки не купила квартиру в іпотеку. На момент знайомства з Тарасом я вже рік була власницею невеликої, але затишної двокімнатної квартири.
Пропозицію він зробив красиво — у тому самому кафе, де було наше перше побачення. Став на одне коліно й дістав каблучку з маленьким діамантом.
— Знаю, каблучка не надто дорога, — ніяково пробурмотів він, — але я накопичую на наше майбутнє.
Коли ми обговорювали, де житимемо після весілля, рішення знайшлося саме собою: в моїй квартирі. Тарас одразу погодився, навіть запропонував допомагати з виплатою решти іпотеки. Але я відмовилася — мені залишалося платити лише пів року.
Із свекрухою я познайомилася за місяць до весілля. Наталія Григорівна зустріла мене насторожено. Висока, підтягнута жінка з ідеальною зачіскою і холодним оцінювальним поглядом.
— То це ти вкрала серце мого хлопчика, — сказала вона замість привітання.
Я розгубилася, але спробувала усміхнутися.
— Сподіваюся, не лише серце, а й розум, — пожартувала я.
Наталія Григорівна не посміхнулася у відповідь.
— Розум чоловіка має залишатися з ним, особливо в питаннях сім’ї та матері.
Увесь вечір я почувалася незатишно під пильним поглядом майбутньої свекрухи. Вона ставила запитання про роботу, освіту, плани на майбутнє, оцінюючи кожну відповідь. Коли мова зайшла про житло, вона пожвавішала.
— А де ж ви плануєте жити? — запитала вона, переводячи погляд із сина на мене.
— У Соломії чудова квартира, мамо, — із гордістю сказав Тарас. — У новобудові, з гарним ремонтом.
— Он як, — Наталія Григорівна стисла губи. — А я думала, ви накопичуватимете на власне житло.
— У нас уже є власне житло, — усміхнулася я. — Я купила квартиру три роки тому.
— Купила? Сама? — у голосі свекрухи прозвучало недовір’я. — Невже молодій дівчині під силу така покупка?
— Я працюю з двадцяти років, — пояснила я. — Спочатку паралельно з навчанням, потім на повну ставку. Плюс допомога батьків на перший внесок.
— Ясно, — Наталія Григорівна перевела погляд на сина. — Що ж, тобі пощастило, Тарасе. Не кожному чоловікові дістається дружина з квартирою.
Я помітила, як напружилися плечі Тараса, а в його очах промайнуло щось схоже на сором.
— Насправді, мамо, — він відкашлявся, — ми з Соломією разом вкладаємося в наше майбутнє.
— Звісно-звісно, — Наталія Григорівна поплескала сина по руці. — Я й не сумніваюся, що мій хлопчик не житиме за рахунок дружини.
Дорогою додому я намагалася розібратися у своїх почуттях. У стосунках Тараса з матір’ю було щось дивне, але я не могла точно визначити, що саме.
— Твоя мама, вона завжди така вимоглива? — обережно запитала я.
— Мама просто турбується про мене, — зітхнув Тарас. — Після того, як батько пішов, вона присвятила все життя тому, щоб виховати з мене справжнього чоловіка. Іноді перегинає, але хоче мені лише добра.
Я кивнула, вирішивши дати свекрусі шанс. Зрештою, не так просто змиритися з тим, що твій єдиний син створює сім’ю з іншою жінкою.
Весілля було скромним — п’ятдесят гостей у затишному ресторані. Наталія Григорівна була в центрі уваги: елегантна сукня, бездоганна зачіска, гучний голос, що керував фотографом і розпорядником.
Моя мама, Оксана Василівна, трималася осторонь — спокійна, усміхнена, лише зрідка підходячи до мене, щоб підтримати.
— Ти щаслива, доню? — запитала вона якось.
— Так, мамо, — щиро усміхнулася я. — Дуже.
— Тоді я спокійна, — Оксана Василівна поцілувала мене в щоку. — Пам’ятай, що наш дім завжди відкритий для вас обох.
Перший місяць спільного життя минув легко. Ми пристосовувалися одне до одного, вивчали звички, вчилися поступатися в дрібницях. Тарас виявився охайним — усе на своїх місцях, посуд мив одразу після їжі. Я була більш розслабленою, іноді залишала речі на стільцях чи книжки. Але ми швидко знайшли компроміс.
— У нас чудово виходить, правда? — Тарас обійняв мене одного вечора, коли ми сиділи на балконі, спостерігаючи за заходом сонця. — Ти і я. Разом.
— Правда, — я поклала голову йому на плече. — Краще, ніж я могла мріяти.
Проблеми почалися, коли Наталія Григорівна вперше прийшла до нас у гості.
— Соломіє, ти мене слухаєш? — голос свекрухи повернув мене до реальності.
— Вибачте, замислилася, — обернулася я. — Що ви сказали?
— Кажу, що ці подушки зовсім не пасують до шпалер, — свекруха осудливо глянула на яскраві декоративні подушки, які я нещодавно купила. — І штори треба замінити. Занадто темні.
Я відчула, як у мені закипає роздратування. Але знову промовчала. Заради Тараса. Заради миру в сім’ї.
— Може, поговоримо про щось інше? — запропонувала я. — Як ваша робота, Наталіє Григорівно?
— А що моя робота? — свекруха байдуже знизала плечима. — Тридцять років на одному місці. Нічого нового. У вас, молодих, усе цікавіше й перспективніше.
Я вловила в її голосі відтінок заздрощів. Може, в цьому й річ? Можливо, Наталія Григорівна заздрить моїй молодості, незалежності, кар’єрним успіхам?
— До речі, Тарасе, ти розповідав мамі про своє підвищення? — я усміхнулася чоловікові.
— Ще ні, — він раптово зніяковів. — Не було слушної нагоди.
— Яке ще підвищення? — Наталія Григорівна випросталася, її погляд став напруженим.
— Тараса призначили керівником напряму, — із гордістю повідомила я. — Тепер у нього п’ятеро людей у підпорядкуванні.
— Мій хлопчик завжди був лідером, — Наталія Григорівна засяяла. — Ще в дитсадку казали, що він природжений організатор. А яка надбавка до зарплати?
Тарас закашлявся, явно почуваючись незручно.
— Поки невелика, мамо. Ще придивляються.
— Нічого, це лише початок, — Наталія Григорівна поплескала сина по коліну. — Скоро станеш великим начальником, зароблятимеш багато. Може, навіть нову квартиру купиш, більшу за цю.
Я насупилася. Що означає «більшу за цю»? Наша квартира цілком простора для молодої сім’ї — 67 квадратних метрів, дві кімнати, велика кухня, засклений балкон.
— Нам поки вистачає місця, — спокійно відповіла я.
— Звісно-звісно, — Наталія Григорівна усміхнулася. — Але ж сім’ї, що зростає, потрібно більше простору, правда?
Я відчула, як усе всередині стиснулося. Ми з Тарасом вирішили поки не говорити про дітей — хотіли міцно стати на ноги, укріпити кар’єру. Але свекруха постійно натякала на необхідність продовження роду.
— Мамо, ми вже це обговорювали, — раптово твердо сказав Тарас. — Зараз не час.
Наталія Григорівна незадоволено стисла губи.
— Як знаєте. Але час швидко плине, Тарасе. Жіноче здоров’я не вічне.
Мій телефон задзвонив, рятуючи від необхідності відповідати. Телефонувала Марта, моя найкраща подруга.
— Вибачте, я відповім, — я вийшла до спальні й зачинила двері. — Марто, привіт! Ти навіть не уявляєш, як вчасно!
— Свекруха знову у вас? — одразу здогадалася подруга.
— Так, — я впала на ліжко. — І стає дедалі гірше. Складається враження, що вона приходить спеціально, щоб покритикувати все, що я роблю.
— Моя теж такою була перший рік, — зітхнула Марта. — Потім або звикла, або змирилася.
— Не впевнена, що моя колись змириться. Вона сприймає Тараса як свою дитину, яку треба опікати й контролювати. А мене бачить як загрозу.
— А ти? Хіба ти не віддаєш йому все своє життя? — зауважила Марта.
— Мабуть, просто не так демонстративно, — гірко всміхнулася я.
У двері постукали. Тарас зазирнув до кімнати.
— Ти скоро? Мама хоче показати фотографії з дачі. Вони із сусідкою розбили нову клумбу.
— Скоро, — кивнула я. — Марто, мені пора. Поговоримо пізніше?
— Звісно, подруго. Тримайся там.
Я повернулася до вітальні, де Наталія Григорівна вже розкладала на столі фотографії, надруковані на глянцевому папері.
— Ось, дивіться, це іриси. А тут півонії. Ще маленькі, але наступного року будуть розкішними.
Я слухняно розглядала квіти, кивала й усміхалася. Але всередині наростало роздратування. Коли ж я зможу просто насолоджуватися вихідним із чоловіком? Без чужої присутності, без потреби бути насторожі, побоюючись чергової критики?
Коли Наталія Григорівна нарешті зібралася йти, сонце вже хилилося до заходу. Тарас пішов проводжати матір до автобусної зупинки.
Я з полегшенням видихнула й почала прибирати чашки. У передпокої грюкнули двері — Тарас щось забув і повернувся. Він узяв мамину сумку, яку вона залишила на тумбочці, і знову попрямував до виходу, коли задзвонив його телефон. Він відповів, не глянувши на екран.
— Так, мам, уже йду, — сказав він, але потім його обличчя змінилося. — А, Романе Івановичу, привіт. Вибач, думав, це мама.
Я продовжувала прибирати зі столу, краєм вуха слухаючи розмову чоловіка. Роман Іванович був його начальником, вони часто спілкувалися поза роботою.
— Так, звісно, розумію, терміново так терміново, — говорив Тарас. — Щодо презентації для «Меркурія»? Не хвилюйся, я майже закінчив. Квартира? А, так, облаштовуємося потроху. Ремонт зробили, меблі поставили.
Я завмерла. Який ремонт? Квартира була з готовою обробкою ще до нашого знайомства.
— Найскладніше було з кухонним гарнітуром, довелося замовляти індивідуально, але воно того варте, — продовжував Тарас. — Сам знаєш, дружина — господиня на кухні, їй має бути зручно.
Я насупилася. Кухонний гарнітур стояв тут задовго до нашого знайомства.
— Ага, в іпотеку, звісно. Зараз усі так беруть. Але вже більше половини виплатив, тож за пару років буду повноправним власником.
По моєму тілу пробіг холодок. Я повільно підійшла до чоловіка. Він помітив мене, усміхнувся й підморгнув.
— Гаразд, Романе Івановичу, давай завтра все обговоримо. Мама чекає, проводжаю її. Так, до завтра.
Він сховав телефон у кишеню.
— Щось сталося на роботі? — запитала я, намагаючись зберігати спокій.
— Нічого особливого. Роман Іванович панікує через презентацію, — Тарас поцілував мене в щоку. — Я побіжу, мама, мабуть, уже зачекалася.
Коли за ним зачинилися двері, я опустилася на диван і закрила обличчя руками. Що це було? Навіщо Тарас наговорив стільки неправди своєму начальникові? Ремонт, кухонний гарнітур, іпотека.
Виходить, на роботі всі думають, що квартира належить Тарасові? Що це він її купив, облаштував, виплачує кредит? Моє серце стиснулося від образи.
Чому йому так важливо здаватися власником житла? Чому він не може просто визнати, що його дружина фінансово успішніша?
Повернувшись за пів години, Тарас був у чудовому настрої.
— Мама просила передати, що на вихідних хоче навчити тебе готувати її фірмовий салат, — повідомив він, знімаючи взуття. — Каже, ти маєш знати мої улюблені страви.
Я дивилася на чоловіка й не впізнавала його. Хто ця людина, яка бреше оточенню про свої досягнення? Яка дозволяє своїй матері командувати в чужому домі?
— Тарасе, нам треба поговорити, — сказала я.
— Звісно, — він сів поруч на диван. — Щось сталося?
— Я чула твою розмову з Романом Івановичем.
Тарас насупився, але швидко опанував себе.
— А, це… Просто робочі справи, нічого важливого.
— Ти розповідав йому про ремонт і кухонний гарнітур. І про іпотеку, яку нібито виплачуєш.
Обличчя Тараса здригнулося, але він спробував зберегти самовладання.
— Соломіє, ти не розумієш. У нашій компанії дуже важливий статус. Усі хлопці вже мають власне житло. Якби вони дізналися, що я живу в квартирі дружини.
— У квартирі дружини? — я відчула, як до горла підступає клубок. — Ти так це сприймаєш?
— Ні, звісно ні! — Тарас узяв мене за руку. — Я просто.
— Соромишся того, що твоя дружина сама купила квартиру? Що в цьому ганебного?
— Ні в чому! — він підвівся й почав ходити по кімнаті. — Але ти не уявляєш, як до мене ставитимуться колеги, якщо дізнаються. У нашому відділі всі чоловіки — годувальники. Вони утримують свої сім’ї, забезпечують дружин. А я що?
— Ти серйозно? Ми партнери, Тарасе. Рівноправні партнери. Яка різниця, хто що купив до весілля? Це наш спільний дім тепер.
— Ти не розумієш різниці? — Тарас не піднімав очей, його голос звучав глухо. — Для мене вона є. І для мами теж. Вона завжди твердила: справжній чоловік мусить забезпечити сім’ю дахом над головою. Коли я сказав, що житимемо в твоїй квартирі, вона ледь зі мною не посварилася.
Я різко звела брови:
— Стривай. Ти сказав матері, що квартира твоя? Але ж сьогодні вона говорила про «квартиру сина»!
Тарас густо почервонів.
— Я… Я сказав, що купив її сам.
— Що?!
— Вона б ніколи не прийняла тебе, якби знала правду! — голос Тараса зірвався. — Ти не уявляєш, які для неї важливі ці принципи!
Я повільно хитала головою, не вірячи почутому.
— Ти обманув власну матір. Колег. Увесь цей спектакль — і я маю грати роль вдячної пожилиці?
— Соломіє, не драматизуй! — він потягнувся до мене, але я відсахнулася. — Це тимчасова брехня! Щоб зберегти.
— Чиюсь репутацію? Чоловіка, який не може змиритися з успішністю дружини? Чи сина, що тремтить перед маминою думкою?
Розмова затягнулася до світанку. Тарас, виправдовуючись, розповідав про дитинство під гнітом матері-одиначки, яка поклала на нього всі свої сподівання. Про нескінченні нагадування: «Ти мусиш стати справжнім чоловіком, не таким, як твій батько».
— Ти не уявляєш, як це — жити в постійному страху її розчарувати, — його голос тремтів.
— І тому ти вирішив обманути нас обох? — холодно запитала я.
— Я виправлюся. Скажу правду.
Я сумнівалася в його рішучості — надто сильною була залежність від материнського схвалення. Але дала шанс:
— Гаразд. Наступного візиту скажемо разом.
Обіцянка залишилася порожнім звуком. Коли за тиждень Наталія Григорівна прийшла з тортом і порадами щодо ремонту, Тарас лише підтакував, кидаючи на мене винуваті погляди.
— У квартирі мого сина я командую! — голос свекрухи прорізав святкову тишу.
Я завмерла з виделкою в руці. За столом — батьки, брат із дружиною, колеги Тараса, його батько, що приїхав із іншого міста.
— Мовчала, але терпець урвався! — Наталія Григорівна, розчервонівшись, метала блискавки. — Мені зовсім не подобається ти поводишся як господиня, але цю квартиру купив мій син! Своєю працею!
Абсолютна тиша. Я відчувала, як палають щоки. Мама узяла мене за плече.
— Наталіє Григорівно, що ви кажете? — тихо запитала моя мама.
— Правду! Він відкладав гроші так багато років, працював а тут вона, — командує, переставляє меблі!
Я повільно поклала виделку. Погляд упав на Тараса — він сидів блідіший за скатертину.
— Тарасе, — мій голос звучав неприродно спокійно, — розкажи всім, чия це квартира.
Усі погляди звернулися до нього.
— Що означає «чия»? — Наталія Григорівна насупилася.
У очах Тараса промайнула паніка, а потім — рішучість.
— Мамо, я збрехав. Квартира Соломії. Вона купила її за три роки до нашого знайомства.
Здивування на обличчі свекрухи.
— Навіщо навіщо ти казав не правду? — її голос затремтів.
— Боявся тебе розчарувати. Ти завжди казала.
— Не міг змиритися, що дружина успішніша? — перебила мати.
— Ні! Що ти не схвалиш мій вибір! — Тарас уперше дивився їй прямо в очі. — Але досить брехні. Я пишаюся Соломією. І не соромлюся правди.
Мій брат кашлянув:
— Може, вам наодинці.
— Ні, — Тарас був твердий. — Хай усі знають. Так, я не купив цю квартиру. Але це не робить мене меншим чоловіком.
Я відчувала, як на очі навертаються сльози. Уперше він став на мій бік.
— А ти? — Наталія Григорівна повернулася до мене. — Мовчки покривала обман?
— Дізналася два місяці тому. Вмовляла його зізнатися.
— Чудова сімейка! — свекруха скривила губи.
— Наталіє, годі! — раптово втрутився батько Тараса. — Довела сина до того, що він боїться сказати правду! Хіба погано — успішна дружина?
— Не тобі мене вчити! — не стрималась Наталія Григорівна. — Ти нас покинув!
— Розлучився з тобою. А ти відгородила сина від мене, — спокійно парирував Степан Іванович. — І ось результат — дорослий чоловік боїться твого гніву.
Свекруха зблідла. Підвелася.
— То я не хороша?!
— Ні, — Тарас похитав головою. — Ти любляча мати. Я хочу бути собою. Бути щасливим.
Наталія Григорівна мовчки попрямувала до виходу. На порозі обернулася:
— Думала, виховала чоловіка.
Наталія Григорівна не відповідала на дзвінки сина, аж поки одного дня не набрала мене.
— Нам треба поговорити. Без Тараса.
У затишному кафе свекруха виглядала постарілою.
— Вибачатися не буду, — різко почала вона. — Усе ще вважаю, що чоловік мусить утримувати сім’ю.
— Я й не чекала вибачень, — я зберігала спокій.
— Але, — Наталія Григорівна зробила паузу, — я не хочу втрачати сина.
— Він дуже сумує, — я зустріла її погляд. — Любить вас, попри все.
— Знаю, — уперше на обличчі свекрухи ворухнулися риси. — Я надто його опікала. Степан має рацію — не давала йому помилятися.
Наша відверта розмова тривала понад дві години. Наталія Григорівна зізналася, як після розлучення вклала всю себе в сина. Я розповіла, як важливо для мене рівноправ’я в шлюбі.
— Не чекайте миттєвих змін, — сказала свекруха на прощання. — Але я намагатимуся поважати ваші кордони.
— Цього досить, — кивнула я.
Тієї ж ночі Наталія Григорівна зателефонувала Тарасові.
— Вона навіть не вибачилася, — зізнався він пізніше, — але це була найчесніша наша розмова за все життя.
Три місяці потому
Стосунки поступово налагоджувалися. Свекруха приходила рідше, без критики. Якось навіть принесла альбом із дитячими фото Тараса — жест примирення.
Сьогодні, коли я вечеряла сама, пролунав дзвінок:
— Завтра в Тараса день народження. Може, разом спечемо його улюблений торт?
У голосі Наталії Григорівни не було звичної холодності.
— Із задоволенням, — усміхнулася я.
У цей момент повернувся Тарас, сяючи від новини про підвищення.
— Почнемо накопичувати на нашу квартиру, — серйозно сказав він. — Хочу бути рівноправним партнером.
Я відчула, як на очі навертаються сльози.
— До речі, мама телефонувала. Завтра ми разом пектимо твій торт.
Тарас здивовано звів брови:
— Ви вдвох? На одній кухні?
— Ми обидві тебе любимо, — усміхнулася я. — Хіба це не найкращий привід?
Головна картинка ілюстративна.
