Найкраща подруга Галя обкрутила мене, забравши мого чоловіка Тараса, а тепер просить, щоб я стала хрещеною їхньої доньки.
Я відмовилася, але ця історія змусила мене переглянути свої почуття і зробити вибір заради моєї доньки Софії. Сидячи за кухонним столом із холодним малиновим чаєм, я згадую, як усе почалося, і намагаюся зрозуміти, як мені жити далі. Чи зможу я пробачити? І чи варто це робити заради тих, кого я люблю? Відповідь ховається десь у цих спогадах, і я ще не знаю, куди вони мене приведуть.
Я сиділа за кухонним столом, помішуючи ложкою давно охололий чай. Малиновий, як у бабусі Марії, що заварювала його в дитинстві у великій синій кружці. «Малина не лише від застуди, а й від смутку», – казала вона своїм теплим голосом. Але зараз бабусі немає, і я сама борюся з думками, що гудуть у голові, наче бджоли.
Телефон засвітився повідомленням від Галі: «Олю, чи не хотіла б ти стати хрещеною нашій Марійці? Я знаю, це непросто, але ми були б дуже вдячні». Ми – це вона і Тарас, мій колишній чоловік, який два роки тому зруйнував наш шлюб, пішовши до моєї подруги. Як вони могли подумати, що я погоджуся? І чому я досі не можу відпустити це?
Я досі пам’ятаю той день, коли ми з Тарасом познайомилися. Це було на весіллі спільних друзів у маленькому селі під Львовом. Я була у вишитій сукні, він – у синьому костюмі, який трохи тиснув йому в плечах. Він запросив мене на танець, і ми сміялися, коли він наступив мені на ногу під час швидкої польки. Тоді я подумала: «Ось чоловік, з яким я хочу провести життя». Ми одружилися через два роки, а ще через рік народилася наша Софія – наше сонечко, яке змінило все.
Галя була моєю подругою ще зі школи в Чернівцях. Ми ділили парту, списували одна в одної на контрольних і мріяли про майбутнє, сидячи на лавці в парку. Вона була тією, хто тримав мене за руку, коли перший хлопець розбив мені серце, і ми разом сміялися над дурними комедіями до півночі.
Навіть коли життя розвело нас по різних містах, ми тримали зв’язок. Галя переїхала до нашого міста після того, як розлучилася зі своїм першим чоловіком. Вона казала, що почувається самотньою, і я запрошувала її до нас – на вечерю, на каву, іноді навіть на ніч, коли ми засиджувалися за келихом вина. Тарас був до неї привітним, жартував, пригощав своїм фірмовим пловом. Я думала, це просто його доброта. Я помилялася.
Той день я ніколи не забуду. Я повернулася з роботи раніше, бо скасували нараду. Відчинила двері нашої квартири і почула тихі голоси. У спальні, на нашому ліжку, застеленому новою білизною, яку я купила до річниці, були вони – Тарас і Галя. Вона була в моєму халаті, він – у паніці.
– Олю, це не те, що ти думаєш, – почав Тарас, але його голос тремтів.
– Вибач, – тільки й прошепотіла Галя, опустивши очі.
Я не плакала. Просто сказала Тарасу зібрати речі й піти. Галя зникла з мого життя. Я залишилася з Софією, яка тоді була ще зовсім маленькою, і намагалася пояснити їй, чому тато більше не живе з нами. Але як пояснити дитині те, чого сама не розумієш?
Ми з Тарасом були одружені 12 років. У нас було все: дім, мрії, спільні плани. Ми разом сміялися над дурними жартами, їздили на море, де Софія будувала піщані замки, а я вчилася готувати його улюблені голубці. Але щоденність – робота, садочок, рахунки за 3000 гривень за комуналку, втома – поступово з’їдала нас. Я думала, що ми команда, що разом ми переживемо все. Я вірила йому. І це була моя найбільша помилка.
Через два роки після розлучення Галя написала мені. Вони з Тарасом чекали на дитину – дівчинку, яку назвали Марійкою. Я прочитала повідомлення і засміялася від гіркоти. Хрещеною? Їхньої доньки? Невже вони серйозно? Я уявляла, як стою в церкві, тримаю дитину, а поруч – Тарас і Галя, які зруйнували мій світ. Ні, я не могла цього зробити. Не для них. Але потім я почула, як Софія розмовляє з моєю мамою.
– Бабусю, Марійка така мила. Вона тягне до мене ручки, коли я приходжу до тата. А мама так сердиться, що, мабуть, навіть не захоче бути на хрестинах, – голос Софії тремтів від смутку.
– У мами є свої причини, сонечко, – відповіла мама, намагаючись не заглиблюватися.
– Але ж Марійка не винна, правда? Чому мама не може цього зрозуміти? Я хочу, щоб ми всі були разом – я, мама, тато, тітка Галя і Марійка.
Ці слова зачепили мене, як грім. Софія любила свого батька і свою маленьку сестричку. Вона не хотіла вибирати між нами. А я, сама того не усвідомлюючи, змушувала її це робити. Я обіцяла собі, що ніколи не перенесу свій біль на доньку, але чи не робила я саме це? Чи не каровала її за помилки дорослих?
– Мамо, ти прочитала повідомлення від тітки Галі? – Софія обережно глянула на мене.
– Так, – відповіла я, стиснувши кружку.
– І що ти зробиш?
Я не знала. Частина мене хотіла написати Галі, що вона з глузду з’їхала, якщо думає, що я погоджуся. Але інша частина – та, що бачила смуток в очах Софії, – шепотіла, що я мушу це зробити. Не для Галі чи Тараса, а для доньки. І, можливо, для себе – щоб нарешті відпустити минуле.
Я довго сиділа над телефоном, набираючи й стираючи повідомлення. Зрештою написала: «Я згодна. Але не чекайте від мене радості чи теплих слів. Я зроблю це заради Софії та Марійки, і все». Галя відповіла швидко: «Дякую, Олю. Це багато значить».
Хрестини були в маленькій церкві на околиці міста. Я тримала Марійку на руках – маленьку, теплу, з великими сірими очима. Вона дивилася на мене так довірливо, що я відчула, як щось у мені тане. Галя стояла поруч, нервово поправляючи хустку. Тарас уникав мого погляду, тримаючись за руку Софії. Після церемонії Галя підійшла до мене.
– Олю, дякую, що погодилася. Це важливо для нас, – сказала вона тихо.
– Я зробила це для Софії та Марійки, не для тебе, – відповіла я, дивлячись їй у вічі.
Вона кивнула, ніби розуміючи, що я не готова до примирення. І я справді не була. Але коли Софія обняла мене після хрестин і сказала: «Ти найкраща мама», я відчула, що зробила правильно. Не для них, а для неї.
Чи можу я бути хрещеною для доньки жінки, яка забрала мого чоловіка? Це питання крутилося в моїй голові місяцями. Але відповідь прийшла, коли Марійка вперше назвала мене «тітонькою Олею» і посміхнулася. Я не пробачила Галю чи Тараса. Мабуть, ніколи не пробачу. Але я навчилася жити з цим. І я зрозуміла, що іноді варто робити щось не заради себе, а заради тих, кого любиш. Це і є справжня сила.
Минуло кілька місяців. Софія часто просилася до тата, щоб погратися з Марійкою. Я відпускала її, хоч кожен раз це було як грім. Одного вечора вона повернулася додому, тримаючи малюнок – на ньому були ми всі: я, вона, Тарас, Галя і Марійка. «Це наша сім’я», – сказала вона. Я не знала, що відповісти, але просто обняла її.
Життя йшло далі. Я почала працювати над новим проєктом – організацією дитячих майстер-класів у нашому місті. Це приносило мені радість і 5000 гривень на місяць, що допомагало закривати рахунки. Я навіть записалася на курси йоги, щоб хоч трохи відволіктися від думок. Іноді я зустрічала Галю в супермаркеті чи на дитячому майданчику, куди вона водила Марійку. Ми обмінювалися короткими «привіт», але не більше. Я не готова була до дружби, і вона, здається, це розуміла.
Одного дня Софія запитала: «Мамо, ти ж не сердишся на Марійку, правда?» Я запевнила її, що ні, і це було правдою. Марійка була просто дитиною, яка не винна в тому, що сталося. І я знала, що буду для неї хрещеною – не ідеальною, але такою, яка завжди буде поруч, якщо їй це знадобиться.
Чи зможу я колись відпустити біль? Не знаю. Але я навчилася жити з ним, не дозволяючи йому керувати моїм життям. І кожного разу, коли я бачу посмішку Софії чи чую, як Марійка кличе мене «тітонькою», я розумію, що зробила правильний вибір. Не для Галі чи Тараса, а для себе і для тих, кого я люблю.
І знаєте, я часто думаю: чи означає прощення — погодитись на роль у чужій казці, яку тобі ніхто не писав, але ти там чомусь є? Чи можна бути сильною і не мститися? Чи завжди мовчання — це слабкість, а доброта — самопожертва?
Можливо, мені просто хочеться миру. Не між нами, дорослими, які вже наробили своїх помилок, а в очах Софії, щоб вони не світилися болем, коли вона запитує: «Чому ви не можете просто бути разом?». Як пояснити дитині, що дорослі серця — це не цукерки, які можна знову скласти в обгортку після того, як хтось поламав?
Інколи я питаю себе: а якщо б ситуація була навпаки — я б забрала чужого чоловіка, хай навіть із розбитого шлюбу… Чи мала б я нахабство просити в колишньої подруги стати хрещеною моїй дитині? Це зухвалість чи сміливість? Егоїзм чи віра, що щось можна налагодити?
А ще я не можу не думати про Галю. Вона зрадила мене — це факт. Але чи думала вона, що буду здатна пробачити? Чи вірила, що я погоджуся? А якщо вірила — чому? Бо знає, яка я насправді? Чи бо просто не до кінця розуміє біль, який залишився після них?
Тарас… Чи здогадується він, що я досі іноді згадую наші вечори на кухні, коли ми разом сміялися над дурними серіалами? І що ці спогади більше не болять, але й не приносять радості? Просто є — як шрам, який став частиною тебе.
Я не знаю, чим усе завершиться. Може, одного дня ми справді зможемо сісти за один стіл — не як друзі, не як родина, а просто як люди, які колись жили в одному житті. А може, ні. Але головне, що я більше не живу минулим.
А тепер скажіть ви — як би ви вчинили на моєму місці? Пробачили б зраду заради дитини? Прийняли б роль хрещеної, знаючи, скільки болю з нею пов’язано? І головне — чи можна бути сильною, не караючи?
Бо я досі не знаю, чи це була мудрість… чи просто втома від бурі.
