Найгірший подарунок на моє сорокаріччя зробила саме та людина, яка перед вівтарем присягалася поважати мене. Мирося запакувала свій егоїзм у яскраву обгортку турботи, зібрала повну хату глядачів і змусила мене грати роль щасливчика. Того вечора маски були зірвані, і під ними виявилася прірва
— Андрію, ти знову псуєш атмосферу. Люди дивляться. Посміхнись хоча б для фото, — прошипіла вона мені на вухо, боляче стиснувши лікоть.
— Я не просив цього свята, Миросю. Я просив спокою. Ти це зробила для себе, а не для мене, — відповів я, намагаючись вивільнити руку, але так, щоб це не виглядало як сцена перед гостями.
— Який же ти невдячний егоїст. Я пів місяця це планувала!
— А я пів року казав, що хочу побути вдома сам. Ти мене взагалі чула?
На моє сорокаріччя дружина вирішила влаштувати гучну вечірку-сюрприз. Шкода тільки, що ніхто не поцікавився, чи маю я хоч найменше бажання бачити натовп людей у своїй вітальні після важкого робочого тижня.
Усе почалося за кілька тижнів до дати. Я, звісно, не вчорашній, і помітив, що Мирося поводиться дивно. Вона постійно ховала телефон екраном донизу, коли я заходив до кімнати, і вела якісь шепітливі перемовини на балконі.
Чесно кажучи, спочатку в мене промайнула думка, що в неї хтось з’явився. Але потім я відкинув цю ідею. Мирося — людина публічна, вона любить увагу, любить бути організатором, душею компанії. Тому я зрозумів: готується щось грандіозне. І це мене лякало більше, ніж будь-що інше.
Я працюю логістом у великій торговельній мережі. Останній квартал був просто пекельним. Ми відкривали нові склади, змінювали програмне забезпечення, і я приходив додому вичавлений, як лимон.
Єдине, про що я мріяв на свій день народження — це вимкнути телефон, замовити величезну піцу, відкрити хороше “червоненьке” і подивитися старий бойовик. Просто лежати на дивані й ні з ким не розмовляти. Це була моя ідеальна картинка.
За тиждень до свята я вирішив розставити всі крапки над і. Ми вечеряли на кухні, і я, дивлячись їй прямо в очі, сказав:
— Миросю, будь ласка, давай без сюрпризів цього року. Я дуже втомився. Не хочу ніяких гостей, ніяких ресторанів. Просто ми вдвох. Обіцяєш?
Вона подивилася на мене своїм фірмовим поглядом, у якому читалося щось на кшталт поблажливості до нерозумної дитини, і кивнула:
— Звісно, любий. Як скажеш. Просто тиха сімейна вечеря.
Я повірив. Або хотів повірити.
День народження випав на п’ятницю. Зранку на роботі мене привітали колеги — конверт, листівка, короткі побажання. Я був у гарному настрої, бо знав, що ввечері на мене чекає тиша. Близько шостої вечора я сів у машину і поїхав додому. Дорогою заїхав у магазин, купив собі улюбленого сиру, який Мирося терпіти не може через специфічний запах, і вже передчував, як розтягнуся перед телевізором.
Під’їжджаючи до нашого будинку, я помітив щось недобре. У дворі було забагато машин. І деякі з них здалися мені підозріло знайомими. Ось той червоний хетчбек точно належав її сестрі, яка живе в іншому кінці міста. А той сірий седан — це ж машина її колеги, з якою вони постійно пліткують.
Серце в мені зупинилося на мить, а потім закалатало з шаленою швидкістю. Невже вона це зробила? Я сидів у машині хвилин десять, не наважуючись вийти. Може, розвернутися і поїхати в готель? Але я розумів, що це спричинить грандіозний скандал, наслідки якого розгрібатиму до наступного дня народження. Тому я глибоко вдихнув, взяв пакет із сиром і поплентався до під’їзду.
Вже на сходовому майданчику я почув гул. З нашої квартири долинала музика. Не просто фонова, а така, що баси віддавали у підлогу. Я вставив ключ у замок, повернув його, і щойно відчинив двері, як у коридорі спалахнуло світло, і натовп людей заревів:
— Сюрпри-и-из!
Я ледь не впустив пакет. У нашому коридорі, який і так не назвеш просторим, товпилося людей п’ятнадцять. Тут були всі: її батьки, її сестра з чоловіком і дітьми, які одразу почали бігати навколо, її подруги з роботи, моїх двоє друзів, яких я не бачив сто років і з якими вже майже не мав спільних тем, і навіть сусідка знизу, яку Мирося, мабуть, покликала, щоб та не скаржилася на шум.
Мирося випливла з натовпу в новій сукні, сяюча, як ялинка.
— З днем народження, коханий! — вигукнула вона і кинулася мені на шию.
Я стояв як стовп. Моє обличчя, мабуть, виражало все, що я відчував, бо посмішка на її обличчі трохи зблякла, але вона миттєво опанувала себе.
— Ну що ж ти застиг? Проходь, усі тебе чекають!
Мене затягли у вітальню. Квартира була прикрашена так, ніби ми святкуємо не сорок років дорослого чоловіка, а п’ятиріччя дитини.
Повсюди різнокольорові кульки, на стіні величезний напис З Днем Народження, який ледь тримався на скотчі. Стіл ломився від їжі. Але це була не та їжа, яку я люблю. Замість стейків чи простого м’яса — якісь складні канапе, салати з руколою і авокадо, суші, які я їм раз на рік.
— Сідай, імениннику! — скомандувала теща, вказуючи мені на місце в центрі столу.
Почалося те, що я називаю театром абсурду. Гості їли, пили, голосно розмовляли, перекрикуючи музику. Я сидів і механічно кивав, коли до мене зверталися. Мій погляд постійно падав на годинник на стіні. Сьома вечора. Скільки це ще триватиме? Години чотири? П’ять?
— Андрійку, а розкажи, як там твій проект? — запитав чоловік сестри Миросі, пережовуючи шматок риби. — Ти ж там казав, що у вас завал.
Це було останнє, про що я хотів говорити. Про роботу.
— Нормально, — буркнув я. — Все як завжди.
— Ой, він у нас такий скромний, — втрутилася Мирося, підливаючи всім вина. — Його там так цінують! Премію ось дали. До речі, за цю премію ми й гуляємо!
Мене аж пересмикнуло. Я не хотів, щоб хтось знав про мої фінанси. Це було особисте. Але для Миросі не існувало поняття особисте, коли мова йшла про те, щоб пустити пил в очі родичам.
Далі почалися тости. Це окремий вид тортур. Кожен вважав за потрібне встати і сказати щось банальне. Щастя, здоров’я, діток побільше. Теща бажала нам нарешті зробити ремонт на дачі, ніби це мало якесь відношення до мого дня народження. Я лише натягнуто посміхався і піднімав келих.
Всередині мене все кипіло. Я відчував, як зростає роздратування. Мені хотілося встати, грюкнути по столу і вигнати всіх геть. Але виховання не дозволяло.
Десь через годину почалися конкурси. Так, конкурси. Мирося обожнює ці дурні ігри.
— А тепер, — оголосила вона, плескаючи в долоні, — перевіримо, як добре гості знають іменинника!
Вона дістала якісь картки. Питання були настільки безглузді, що мені ставало соромно. Який у мене розмір взуття? Яку страву я не любив у садочку? Хто з гостей назве більше моїх звичок?
Я сидів, втупившись у тарілку, і відчував себе експонатом у музеї.
— Андрію, ну чого ти такий нудний? — голосно запитала одна з подруг Миросі, яка вже встигла добряче випити зайвого. — Дружина так старалася, а ти сидиш, як на поминках.
У кімнаті запала тиша. Усі подивилися на мене.
— Я просто втомився, — тихо сказав я.
— Втомився він! — засміялася теща. — Ой, молодь пішла. Ми в ваші роки по три дні гуляли і на роботу йшли, а він втомився.
— Мамо, не чіпай його, — вступилася Мирося, але в її голосі я чув роздратування. — Андрію, ходімо на кухню, допоможеш мені принести гаряче.
Коли ми зайшли на кухню і зачинили двері, вона різко розвернулася до мене.
— Що ти влаштовуєш?
— Я влаштовую? — перепитав я пошепки, щоб не чули гості. — Миросю, я просив тебе. Я благав тебе. Ніяких гостей.
— Я хотіла як краще! — її очі налилися слізьми. — Я хотіла зробити тобі свято. Ти постійно сидиш у своїй роботі, нікуди не виходиш. Я думала, тобі буде приємно побачити друзів.
— Яких друзів? Твоїх подруг? Чи твою сестру, яка тільки й робить, що обговорює мій одяг? Тут немає нікого, кого я справді хотів би бачити сьогодні.
— Ах, ось як ти заговорив! — вона схрестила руки. — Тобто я старалася дарма? Я замовляла їжу, прикрашала хату, скликала всіх… А ти просто невдячний. Тобі завжди все не так.
— Мені не все не так. Мені не так саме це. Я просто хотів тиші. Чому ти ніколи не чуєш моїх бажань? Чому твоє бажання похизуватися перед людьми важливіше за мій комфорт?
Мирося замовкла на секунду, а потім її обличчя стало холодним.
— Бери тарілки і йди в кімнату. Не ганьби мене перед людьми. Потім поговоримо.
Я взяв тарілку з печеною картоплею. Руки тремтіли. Мені хотілося кинути цю тарілку об стіну. Але я покірно пішов у вітальню. Решту вечора я провів як у тумані. Я щось їв, щось пив, навіть комусь відповідав. Гості веселилися. Їм було байдуже до мого стану. Вони прийшли розважитися, поїсти і випити на дурняк. Їм було весело.
Особливо “потішив” подарунок від її батьків. Це був величезний набір садових інструментів. Для дачі. Яку я терпіти не можу і на якій буваю раз на рік з примусу.
— Це щоб ти частіше приїжджав допомагати! — радісно повідомив тесть.
— Дякую, — вичавив я із себе.
Близько одинадцятої гості почали розходитися. Це був найщасливіший момент вечора. Я зачиняв двері за останнім гостем, і з кожним обертом ключа мені ставало трохи легше дихати.
Коли ми залишилися самі, квартира виглядала як після навали. Гори брудного посуду, плями від вина на скатертині, розкидані серветки. Повсюди валялися ці кляті повітряні кульки, які постійно плуталися під ногами. У повітрі висів важкий запах суміші парфумів, їжі та перегару.
Мирося мовчки почала збирати посуд зі столу. Вона робила це демонстративно гучно, грюкаючи тарілками. Я стояв біля вікна і дивився на нічне місто.
— Ти не допоможеш мені? — кинула вона мені в спину.
— Ні, — спокійно відповів я. — Це була твоя вечірка. Твої гості. Твоя ініціатива. Я до цього не маю жодного відношення.
— Ти нестерпний, — сказала вона. — Я просто хотіла зробити тобі приємне. Всі нормальні люди люблять сюрпризи.
— Всі нормальні люди поважають прохання своїх близьких, — відповів я, не обертаючись. — Я піду спати. Я завтра рано встаю.
— Ти навіть не допоможеш прибрати?
— Ні.
Я пішов у спальню і зачинив двері. Я чув, як вона плаче на кухні, як дзвенить посуд. Мені не було її шкода. Можливо, це звучить твердо, але в той момент я відчував лише порожнечу. Вся моя втома, яку я накопичував тижнями, нікуди не поділася, а лише помножилася на роздратування і розчарування.
Я ліг на ліжко, не роздягаючись. Дивився у стелю. Мені сорок років. У мене є дружина, яка мене не чує. У мене є дім, у якому я не можу сховатися від світу. І я почуваюся найсамотнішою людиною на землі саме в той день, коли навколо мене було найбільше людей.
Вона зайшла в спальню десь через годину. Я вдав, що сплю. Вона лягла поруч, відвернувшись до стіни. Між нами була відстань у кілька сантиметрів, але здавалося, що це прірва. Я лежав і думав про те, чому так сталося. Чому моя проста потреба в тиші сприймається як образа? Чому любов для неї вимірюється кількістю гостей і гучністю музики, а не здатністю просто посидіти поруч мовчки?
Наступного ранку ми не розмовляли. Я встав, зробив собі каву, переступив через купу сміття у вітальні, яке вона не встигла або не захотіла прибрати, і поїхав у справах, хоча була субота. Мені просто не хотілося бути вдома.
Мирося написала мені повідомлення в обід: “Ти поводишся як дитина. Я чекаю вибачень”. Я подивився на екран і нічого не відповів.
Я не відчував себе винним. Але десь глибоко всередині шкрябало питання: може, я справді не правий? Може, я мав натягнути посмішку і грати роль щасливого іменинника до кінця? Адже вона справді старалася, витрачала час, гроші. Вона хотіла як краще, просто в її розумінні “краще” — це зовсім інше, ніж у моєму.
Але з іншого боку, хіба подарунок не повинен бути для того, кому його дарують? Якщо я дарую людині квиток на футбол, хоча вона любить оперу, це подарунок мені чи їй?
Зараз минуло вже кілька днів. Ми спілкуємося тільки на побутові теми, крізь зуби. Атмосфера в домі напружена. Я бачу, що вона все ще ображена, вона вважає себе же..вою моєї невдячності. А я відчуваю, що мої кордони грубо порушили, і тепер ще й змушують за це вибачатися.
Я дивлюся на залишки торта в холодильнику, який ми так і не доїли, і думаю: чи є сенс пояснювати щось людині, яка впевнена, що знає краще за тебе, чого ти хочеш?
Як ви вважаєте, чи маю я переступити через себе і вибачитися за те, що зіпсував їй настрій своєю реакцією? Чи все ж таки у стосунках важливо чути слово “ні”, навіть якщо тобі дуже хочеться зробити “сюрприз”? Хто в цій ситуації більший егоїст — я, бо не оцінив старань, чи вона, бо проігнорувала моє пряме прохання?
