На заробітках я і зустріла свого другого чоловіка. Джуліо був дуже галантним. Таких чарівних чоловіків в Україні і зі свічкою не знайдеш. Я була впевнена, що діти розділять зі мною радість, до тогож, трапилася нагода разом всім зустрітися – весілля сина. Але ситація вийшла з під котролю на самому старті.
– Я сказав тобі, мамо, я не хочу бачити твого Джуліо на своєму весіллі. Він тут ні до чого, і я його не прийму! – голос Мирона звучав надто різко, як для розмови по відеозв’язку.
– Синочку, але ж Джуліо – мій чоловік! Хоч шлюб і оформлений, як ми домовлялися, він все одно мій чоловік, і я не можу залишити його тут самого, – я відчула, як у мене тремтять руки.
– Ти приїдеш сама, і крапка. Або… або не приїжджай взагалі, – пролунало у відповідь, і зв’язок обірвався.
Я сиділа, дивлячись на згаслий екран планшета. За вікном у Мілані сяяло сонце, але мені здавалося, що надворі – пізня осінь. Слова Мирона мене глибоко засмутили. Я розуміла його образу, але не могла прийняти такої категоричності.
Я переїхала до Північної Італії багато років тому, задовго до того, як ситуація в моїй рідній країні стала напруженою. Їхала, щоб заробити. Тоді в Запоріжжі, де я жила, фінансове становище залишало бажати кращого. Моєю роботою став догляд за літніми людьми.
Італійці – вони різні. Буває, що самі доглядальники можуть сперечатися до посиніння, хто з них “справжній” міланець, а хто – просто приїжджий із півдня. Але до своїх батьків, до літніх родичів вони ставляться з особливою повагою, цього в них не відібрати. Це я зрозуміла швидко.
Коли я вперше наважилася на переїзд, мої діти, Вікторія та Мирон, були вже зовсім дорослі. Віці було двадцять три, а Мирону – двадцять. Це тепер я бачу, що в Європі такий вік цілком вважається часом для початку самостійного життя. Але тоді, у нас, я думала, що вони ще потребують моєї опіки.
Мого чоловіка, Василя, не стало, коли йому було сорок шість років. Серце. Я була на рік молодша за нього, і його відхід був для мене справжнім горем. Двоє дорослих дітей, невелика квартира, але без Василя все здавалося таким важким, що я часто просто не знала, як рухатися далі.
Подруги та діти допомогли мені вийти з цього стану. Мирон і Віка взяли на себе більшу частину домашніх справ. А мої дівчата, з якими ми дружили з юності, приходили, розмовляли зі мною, підтримували. Через півтора року я почувалася вже краще і навіть влаштувалася працювати адміністратором у невелике кафе на півдня. Заощадження Василя дозволили мені не влазити в борги.
Приблизно тоді моя давня подруга, Олена, повідомила, що їде працювати доглядальницею до Італії. Вона дуже активно кликала мене з собою. Олена розповідала, що робота не з легких, але гроші платять хороші. Казала, мовляв, що мене тут тримає? Діти дорослі, вони можуть пожити самі, а я можу допомогти їм фінансово. Але тоді я не погодилася, і Олена поїхала сама.
Через три роки фінансове становище знову погіршилося. Грошей на життя вистачало, але на серйозніші покупки чи допомогу дітям – ні. Я згадала про розмови з Оленою. Вирішила, що спробую. Звісно, довелося збирати купу документів, але врешті-решт я поїхала. Ми оселилися з Оленою разом у Мілані та винаймали маленьку кімнатку. Мовою я майже не володіла.
Я вірила, що щоденне спілкування з носіями допоможе мені більше, ніж усі самовчителі. Так воно й сталося. Але, дивлячись на все це тепер, я б радила всім, хто збирається їхати, хоча б мати мінімальний словниковий запас, щоб було легше на старті.
Я потрапила в родину, де доглядала за синьйором Джуліо. Він жив у великому будинку в околицях Мілана. Це був дуже добрий чоловік, хоч і поважного віку. Він був абсолютно при здоровому глузді, і ми проводили багато часу разом. Джуліо був колишнім професором. Він терпляче навчав мене італійської, розповідав про історію, навіть цитував “Божественну комедію” Данте Аліг’єрі з пам’яті. Його діти, хоч і піклувалися про нього, були дуже зайняті своїм бізнесом. За кілька років Джуліо став для мене справжнім, дуже близьким другом.
Потім моя донька, Віка, повідомила, що виходить заміж. Я вирішила, що маю обов’язково бути присутньою на весіллі, незважаючи на вмовляння сім’ї Джуліо залишитися. Вони пропонували мені фінансову допомогу, щоб покрити витрати на переліт. Джуліо навіть засмутився, що ми розлучаємося на цілий тиждень, але я полетіла сама. Це було чудове весілля. Через тиждень я повернулася до Італії.
Минуло ще кілька років. І ось Джуліо, порадившись зі своєю родиною, зробив мені пропозицію. Він просив мене стати його дружиною, але, як він пояснив, шлюб мав бути “паперовим”, фіктивним.
– Світлано, ти дуже дорога для мене людина, – сказав він одного вечора. – Мої діти тебе дуже поважають. Цей шлюб дасть тобі захист, громадянство, фінансову стабільність. Ти більше не будеш доглядальницею. Будь ласка, подумай.
Я відчувала до Джуліо глибоку приязнь, як до батька або найстаршого друга. Про якісь романтичні почуття не могло бути й мови. Він був набагато старший за сімдесят. Я була приголомшена. Це був момент, коли я зрозуміла, наскільки італійці інакше ставляться до таких питань, ніж ми.
Я довго розмірковувала. Зрештою, я вирішила, що це вигідний крок. Я нічого не втрачала, навпаки, отримувала переваги. Я зможу допомагати своїм дітям. Після шлюбу я перейду на іншу посаду в будинку, а Джуліо знайдуть нову доглядальницю. Я зможу далі спілкуватися з ним, як і раніше, просто вже не буду пов’язана обов’язками “баданте”.
Його рідні, як мені здавалося, також мене прийняли. Жодного негативу. Так і сталося. Я вийшла заміж вдруге.
Але мої діти сприйняли цю новину просто вороже.
– Мамо, навіщо тобі це? Він же тобі в дідусі годиться, – сказала Віка.
– Та що там думати! Тільки заради грошей, чи не так? Ти продаєш себе, мамо! – додав Мирон.
Я намагалася пояснити:
– Ні, це зовсім не так! Мирон, Віка, я вам усе розповіла! Це просто офіційне оформлення дружби, щоб я могла мати більшу незалежність тут!
– І навіщо тобі ця “незалежність” з тим дідусем? – не вгавав син.
Спілкування з ними перетворилося на обмін новинами, але щойно я згадувала Джуліо, розмова одразу згасала. Вони просто не хотіли чути.
Тепер ось Мирон збирається одружитися, і я дуже рада цьому. Але постала нова проблема. Я повинна поїхати до нього на весілля, познайомитися з його нареченою. Але Джуліо не хоче, щоб я їхала сама.
– Світлано, я дуже хочу поїхати з тобою, – сказав він одного вечора. – Це ж твої діти, моя нова родина. Я хочу їх побачити. Я хочу познайомитися з твоїм сином і його обраницею, побачити твою країну.
– Джуліо, я не знаю. Це може бути складно, – відповіла я, уявляючи реакцію Мирона.
Він наполягав. І я сама не проти, адже мені було б набагато спокійніше поїхати з ним. Але мої діти категорично проти.
– Я навіть не подам руки цьому… цьому «залицяльнику», – заявив мені Мирон по телефону.
Я відчуваю себе розірваною між сином, якого дуже люблю, і чоловіком, якого щиро поважаю і який став для мене частиною життя. Збоку це, мабуть, виглядає смішно, але для мене це надзвичайно важливо. Час спливає, і мені потрібно ухвалювати рішення.
Як мені вчинити в цій ситуації? Чи варто мені їхати самій, знову погоджуючись на ультиматум сина, чи я маю право наполягти на тому, щоб мій чоловік, хай і фіктивний, був поруч зі мною?
Якою, на вашу думку, має бути моя реакція на ультиматум сина, зважаючи на те, що я його люблю, але не хочу, щоб він диктував мені, як жити?
