Із дружиною ми прожили разом чотирнадцять років. Познайомились у друга на весіллі.
Взагалі мені подобалася дружина друга, Віра. Я одразу в неї закохався, як тільки побачив. Ми всі троє навчалися на першому курсі інституту. Я довго не наважувався до неї підійти, дивився здалеку і зітхав.
Якось у роздягальні утворилася черга. Бабусі, які працювали в гардеробній, спритно бігали від стійки до вішалок, видаючи наші куртки та пальта. Взимку вони завжди багато роботи роблять. Вже підходила моя черга, коли мене зачепила ліктем Віра і подала свій номерок. Я з радістю взяв її пальто. Вона подякувала та посміхнулася. Ямочки на її щоках остаточно звели мене з розуму.
Ми разом вийшли із будівлі інституту. Йшли і говорили про наближення першої сесії, обговорювали викладачів, Новий рік. Моє серце тремтіло і завмирало від щастя.
Хотілося б сказати, що ми почали зустрічатись, але ні. Мені нечасто вдавалося сісти поруч із нею на лекції, заважала її подруга. Лише коли вона прогулювала, я сідав поряд із Вірою. Я займав для неї чергу у їдальні, бігав у гардероб за пальто, проводжав додому. Цим наші стосунки й обмежувалися.
Я тоді боязкий був, не був знавцем якихось хитрощів, соромився зізнатися у своїх почуттях, тягнув. Ось і дотягнув. Якось дорогою додому вона сказала, що я дуже хороший, але їй подобається Микита.
У мене було відчуття, що на мене вилили цебер холодної води. От такий прикол. Ну а що робити? Моя самооцінка і так була низька, а тут і зовсім впала нижче плінтуса.
Я сам собі ускладнив життя. Сказав Микиті наступного дня, що він подобається Вірі. Він зрадів. Виявилося, що він теж поклав на неї око, але не хотів мені заважати. Третій, як відомо, зайвий. Я відійшов убік.
А в них якось одразу все вийшло. З Микитою ми залишилися друзями, наша дружба витримала випробування закоханості в одну дівчину.
До кінця інституту вони одружилися. Тоді багато хто одружився і виходив заміж. Тільки я залишався сам. Яка ж Віра була гарна в білій сукні! На їхньому весіллі я сидів, як у воду опущений, шкодуючи, що не я на місці її нареченого.
Заглушував в собі ревнощі та жаль.
Напевно, Віра помітила мій стан, запросила мене танцювати та витягла з-за столу, чим врятувала мене. Інакше не досидів би я до кінця весілля. Тоді вона і прошепотіла мені, щоб я звернув увагу на її подругу Поліну, запросив танцювати.
Сказала і пурхнула до нареченого, тепер уже новоспеченого чоловіка, який терпляче чекав на неї за столом. А я запросив на танець Поліну.
Вона несміливо дивилася на мене знизу вгору і посміхалася, коли я наступав їй на ноги і вибачався. Танець закінчився, і я вийшов з кафе на вулицю провітритися. Раптом до мене підійшла Поліна, пригорнулася. Травнева ніч була прохолодна, в голові шуміло від музики. Коли з кафе почулися чергові вигуки «гірко», я цмокнув Поліну. Потім ще раз і ще… У кафе ми більше не повернулися. Я провів Поліну, а сам додому повернувся, коли небо стало світлішати.
Розбудив мене дзвінок телефону. Був уже день у розпалі. Голова йшла обертом, страшенно хотілося пити, і я довго вглядався в екран, намагаючись згадати, хто така Поліна. Згадка про вечір обрушилася на мене сніговою лавиною. Я не міг чітко згадати, коли саме ми з нею обмінялися номерами телефонів.
Вона спитала про самопочуття і запропонувала зустрітися. Я швидко прийняв душ, випив кави і пішов її побачити. Моя хоробрість зникла. Вчасно пожартувати, згадати анекдот чи кумедний випадок я не вмів, як Микита. Ішов і мовчав поруч із нею. Але Поліна і не потребувала моїх жартів. Вона розповідала про себе. Два роки тому вона втратила маму, залишилася зовсім одна, покинула інститут та пішла працювати.
Напевно, ті цілунки вплинули на мене, а може, жалість і співчуття до неї, тільки ми почали зустрічатися. Часом навіть здавалося, що я закоханий у неї. З нею все було вперше. Вона жила одна, попросила зайти до неї і прибити полицю або полагодити замок, не пам’ятаю що, а далі справа техніки.
Незабаром ми одружилися. Спершу все було добре. Ми з Микитою відкрили невеликий магазин електротоварів. Працювали позмінно, продавали найнеобхідніше. Його батько допоміг нам розкрутитись.
Магазин спочатку приносив не такий вже й великий дохід, але мав попит у мешканців прилеглих будинків. Комп’ютер, ксерокс та принтер у нас були. Якось жінка зайшла та слізно попросила зробити копію необхідних документів. Зробили за окрему платню. Я вирішив, а чому нам не надавати і таку послугу? Ми повісили оголошення на двері, що у магазині можна робити ксерокопії документів. Поки копіюємо, людина приглядає настільну лампу, згадує, що в неї закінчилися батарейки, а у ванній перегорів світильник. Наші доходи стали зростати, клієнтів з довколишніх будинків побільшало.
Я взяв позику, ми з Поліною продали її стару квартиру і купили в новобудові з великою кухнею.
Мільйонів ми з Микитою не заробляли, але жили безбідно. Ми, як і раніше, дружили, сім’ями проводили час та свята. У Микити вже народилася донька, Віра чекала на другу дитину. Другу треба було терміново шукати додаткові джерела прибутку. І з подачі батька він почав займатися кондиціонерами. Справа швидко пішла вгору. Незабаром Микита повністю переключився на закупівлю та встановлення кондиціонерів, а мені залишив магазин.
Якось після однієї нашої спільної зустрічі сім’ями, Поліна сказала, що мені теж час би рухатися далі. Досить сидіти в магазині, не чоловіча це справа – продавати лампочки. Міг би заробляти і більше, як Микита.
Я навіть образився. Мені подобалося працювати в магазині, до того ж я міг і щось відремонтувати. Літні люди люблять старі речі, не поспішають їх викидати. Та й грошей у них немає зайвих на покупку нової праски чи торшера. Надавши кілька разів таку послугу, до мене почали звертатися і щодо ремонту. Спрацювало сарафанне радіо. Брав по-божому, нікого не ображав.
Ми з Поліною не шикували, але й не бідували, до того ж, я працював сам на себе, сам собі господар. Я купив машину, на море їздили щоліта. Що ще треба? Дітей у нас не було. Поліна все тягла, казала, що рано встигнемо.
На ідею Поліни, що мені треба шукати іншу, більш оплачувану роботу, я не залишився в боргу, сказав, що Микита з Вірою вже третю дитинку запланували. У них перші дві дівчинки, а Микита мріяв про сина. І нам час би подумати про дітей. Ось народить Поліна, тоді й думатиму. Але Поліна нічого не хотіла чути про дітей. Сказала, що пелюшки – це не її. Та й заробляю я мало, на що дітей годувати та одягати? І все знову вперлося в мене. Мені набридло, і я сказав, що вона може знайти собі когось багатшого, раз я її не влаштовую.
Поліна вигукнула, що так і зробить, що я взагалі далі свого носа не бачу і не можу забезпечити їй гідне життя. Я не залишився в боргу, сказав: «Щасливої дороги!». І тут вона мене остаточно “здивувала”
– Ні, дрогой, не я, а ти підеш. Квартира спочатку була моя, так що ти маєш зробити єдиний у житті чоловічий вчинок, зібрати свої речі та піти.
Про мою позику вона благополучно забула.
– Куди? – Здивувався я.
– От про що я й кажу, – відразу вхопилася за слова Поліна. – Тобі навіть нема куди піти. Навіть когось на стороні не міг знайти, щоб було де дітися.
Ну, треба ж? Я дивився на неї і думав, коли вона стала такою? Чи завжди була, а я не помічав? Я зібрав свої речі та пішов у магазин. Залишатися з нею під одним дахом після такого я не міг. Жив у магазині, подав на розлучення та розмін квартири. Юрист на пенсії із моїх покупців розповів, як правильно все зробити.
Як голосила Поліна на розгляді справи! Що тільки не казала. Що вона помилилася в мені, що я нічого не зміг досягти, що таких як я треба уникати, що такі як я для ролі батька не підходять, а треба від мене втікати подалі…
Ось так закінчилося моє сімейне життя. Квартиру ми розміняли, я взяв чергову позику і купив собі цілком стерпну однокімнатну квартиру в цьому ж районі.
Але тут нове випробування. Як то кажуть, там де тонко, там і рветься. У сусідньому будинку відкрився магазин електротоварів, досить великий, із широким асортиментом. На честь відкриття там пропонували різноманітні акції та знижки. Я не міг собі цього дозволити, інакше збанкрутував би. Покупців у мене різко поменшало. У мене залишилися вірні люди похилого віку, яким я щось колись лагодив, робив копії документів.
Продажі у мене різко скоротилися, я не знав що робити. Переді мною стояв вибір: теліпатися й далі, як риба на мілководді, намагаючись вистояти в потужній конкуренції, або закрити магазин і шукати іншу роботу. Конкуренти пропонували навіть скупити весь мій товар оптом та взяти мене на роботу до них у магазин продавцем. Чули про мене багато доброго.
Прийшов додому, у свою скромну оселю, а на підлозі вода. Підняв очі до стелі – мене залили сусіди зверху. Я відразу піднявся на поверх вище. Двері відчинила симпатична жінка років тридцяти п’яти, схожа на вчительку. Відразу почала вибачатися. У неї луснула труба, вона вже викликала сантехніка, він перекрив воду, обіцяв завтра все доробити.
– Я заплачу вам за ремонт, скільки скажете, – не стала чинити опір вона.
А я стояв і ковтав слину. У неї дивовижно пахло чи то пирогами, чи домашнім печивом. Вона помітила, запропонувала чаю та свіжу випічку. Відмовитись я не зміг, не вистачило сил. Я намагався не заковтувати їх цілком, такими вони були смачними. Немов повернувся у дитинство, до бабусі. Саме такі пироги вона пекла. У жінки було затишно, не те, що в мене. Вона відразу зрозуміла, що я розлучений.
– Я так розумію, у вас теж був нікудишній чоловік, як я? – Раптом розсердився я на неї.
– Чому також? Мого чоловіка рано не стало, навіть батьками не встигли стати.
Вона взагалі виявилася економістом, сказала, що впізнала мене, заходила до моєї крамниці. А я її не пам’ятав.
– У вас неприємності? – Раптом турботливо запитала вона.
Я не стримався, надто накипіло, все їй виклав про крамницю. А чого таємницю із цього робити?
Вона сказала, щоб я розповів про магазин, доходи та інше. За два дні вона сама зайшла до мене. Сказала, що мій магазин цілком життєздатний, не збитковий, потрібно лише скоригувати асортимент, внесла ряд пропозицій.
– А от у магазині поряд продажі впали. Площа магазину пристойна, п’ять співробітників, левова частка доходів йде на оренду та зарплату. Від знижок та акцій вони швидко відмовилися, підвищили ціни на товар. Скоро клієнти повернуться до вас, – пообіцяла вона.
Від неї знову пахло випічкою. Я не втримався, спитав, де вона працює.
– У лікарні, економіст. Просто люблю пекти. От тільки нікому їсти. Пригощаю співробітників, мені навіть замовлення роблять на торт та пироги до дня народження чи ювілею. Я беру гроші лише за продукти.
Як і обіцяла Тая, незабаром мої покупці почали потихеньку повертатися до мене. А магазин у сусідньому будинку зачинився. Які тільки имагазини там не відкривали: від взуттєвого до сервісу доставки піци. Усі вони рано чи пізно закривалися. Місце таке невдале або ще чому причина, не знаю, тільки й цей магазин проіснував недовго. Незабаром побачив на його дверях напис червоними літерами: «Здається в оренду».
Я знову тішився життям. Знову повірив у себе. Це все Таїсія, вона мені допомогла. І подобалася вона мені дуже.
Цього разу я не ходив кругами, дуже боявся, що мене випередить хтось. Не міг і не хотів її втратити. Я зробив їй пропозицію. Вона розгублено кліпала очима, дивлячись на мене, але одразу не відмовила. Я й сам від себе не очікував такого натиску.
Дарував квіти, запрошував до театру, зробив додаткові світильники у ванній та на кухні. Так я підкорював її серце. Ми одружилися. Микита з Вірою прийшли до нас на весілля, хоч і весілля не було, так, посиділи у кафе. Я вірив, що чорна смуга мого життя закінчилася. А коли Тая сказала, що ми матимемо дитину, я був на сьомому небі від щастя. Справді, у сорок років життя лише починається.
А Поліна… Віра сказала, що знайшла вона собі якогось літнього багача. Сподівалася, що доля швидко зробить її багатою вдовою, але той чоловік, здається, має плани на довге життя, каже, що ще дуже й дуже бадьоро виглядає. Що ж, вона сама обрала таке життя.
А ми з Таїсією чекаємо на сина. Я продав свою квартиру, взяв позику та купив нам двокімнатну. А її квартира нехай чекає, коли наш син виросте. Поки що ми її здаємо.
Я впевнений, що Тая послана мені долею. Коли син підросте і піде до садка, я куплю їй маленьке кафе. Нехай пече пироги та пригощає любителів солодкого. А що? Чому б і ні? А може вона народить мені ще й дівчинку. Дитячого одягу у нас на трьох вистачить. Дякую Вірі та Микиті.
Кохання схоже на світло лампочки. Увімкнеш, спалахне, осяє життя, прожене темряву і не згасне, доки не перегорить або не клацнеш вимикачем.
