– Ой, Ларисо, ти виглядаєш втомленою, може, скасуємо гостей? – запропонувала Наталя з фальшивою турботою. В нашому домі панувала поверхова гармонія, де я тягнула все на собі як господиня, Антон ігнорував напругу, а діти не помічали, як я зникаю в рутині без сліду від справжньої себе. Проте мій план на ювілей переверне все догори дном
– Катю, перевір, чи все готове у вітальні, – гукнула я, несучи тарілку з запеченими овочами.
– Мамо, ти ж казала, що це буде проста вечеря, – відгукнулася дочка, поправляючи скатертину.
– Проста, але гідна, – відповіла я з легкою усмішкою, ховаючи напругу.
Останні приготування йшли гладко. Богдан, як завжди, зачинився у своїй кімнаті, лише раз визирнув, щоб уточнити, чи сусіди знову гомонітимуть до півночі. Антон гасав між кухнею і гаражем, вдаючи, що перевіряє щось важливе, але я знала – він уникав метушні. А я, як і щороку, стежила за кожною деталлю. Зовні все виглядало бездоганно.
У голові я прокручувала план вечора. Не той, що уявляли запрошені – з келихами, жартами і спогадами. Мій план був про момент істини. Про слова, які змінять усе. Я глянула в дзеркало в коридорі. Сукня темно-синя, улюблена. Обличчя спокійне, але в очах – іскра, що не пасувала до святкової вечері.
– Мамо, скласти серветки трикутниками? – запитала Катя з кухні.
– Як хочеш, доню. Головне, поспіши. Гості вже скоро.
Я востаннє оглянула стіл. Усе було на своїх місцях. На мить я навіть повірила, що це може бути звичайний вечір. Але потім згадала, що сьогодні я планую залишити цей стіл назавжди. Не фізично, а так, як залишала себе саму – ту, ким я була для інших.
Я спостерігала за всіма
Першою прийшла Наталя, як завжди пунктуальна. Скинула пальто, оцінила мене поглядом і одразу почала:
– Ого, Ларисо, ти, мабуть, три дні готувалася. Аж так хочеш усіх вразити?
– Просто мій ювілей, Наталю, – спокійно відповіла я. – Хочу, щоб усе було як слід.
– Ну-ну, – пробурмотіла вона, ставлячи пакунок із подарунком на комод. – Тільки Антон, здається, не надто переймається. Бачила, як він возиться з машиною, поки ти тут метушишся.
Антон з’явився за мить, ще з запахом мастила на руках. Поцілував мене в щоку, буркнув щось і пішов перевіряти телевізор. Гості прибували хвилями – колеги Антона з роботи, сусіди, навіть далека родичка Олена, яку я не бачила роками. Усмішки, компліменти, квіти. Усі говорили те, що, на їхню думку, я хотіла почути. Але я чула й те, що залишалося між рядків. Приховані зітхання. Погляди, що швидко відводилися.
Катя гасала між кухнею і столом, усміхаючись, але я бачила її напругу. Богдан з’явився, коли подали закуски, і сів у кутку, ніби хотів розчинитися в тіні. Я спостерігала за ними з кухні, тримаючи в руках келих. Мої гості. Мої рідні. Вони прийшли святкувати. А я – сказати правду.
Усі уникали чужих поглядів
– Може, тост за іменинницю? – запропонував один із колег Антона, підіймаючи келих.
Запала тиша. Усі подивилися на мене, чекаючи, що я усміхнуся, підніму келих і скажу щось про вдячність чи радість. Але я лише кивнула і зробила ковток червоненького. Воно не мало смаку.
– Ларисо, ну що ти така? – гукнула Наталя. – Хоч один день на рік можеш повеселитися! Стільки людей, стільки страв, усе так гарно!
– Я рада, – відповіла я тихо, дивлячись на порожню тарілку.
– Мама старалася, може, просто втомилася, – спробувала виправдати мене Катя.
– Чи, може, щось її турбує, – додала Наталя з ледь помітною посмішкою. – Я ще зранку помітила, що вона якась не така.
Богдан пирхнув, закотив очі й відсунувся від столу.
– Може, просто поїмо без театру? – пробурмотів він. – Я голодний.
На мить запала незручна тиша. Антон кинув на мене швидкий погляд, а потім перевів його на тарілку з м’ясом.
– Курка вийшла чудова, – сказав він, ніби це могло розрядити атмосферу.
Розмови відновилися, але вони були напруженими, штучними. Гості сміялися, але ніхто не дивився в очі одне одному. Я сиділа, спостерігаючи, як вони їдять, п’ють, удають, що все гаразд. Стільки років в одному домі, а цього вечора я відчувала себе чужою за цим столом. Гостею у власному житті. Жінкою, яка тут лише на мить – перед тим, як піти назавжди.
Я забула, ким є насправді
Я дочекалася, поки гості закінчать із десертом. Кава парувала в горнятках, хтось брав ще шматок пирога, Наталя скаржилася, що він занадто солодкий. Я встала. Без дзвону ложкою по келиху, без попереджень. Просто встала. Тиша запала миттєво.
– Хочу дещо сказати, – почала я, дивлячись на їхні здивовані обличчя. – Не про торт. Не про подарунки.
Катя глянула на мене з тривогою. Богдан виструнчився на стільці. Антон поставив горнятко. Наталя підняла брову.
– Дякую, що прийшли. Але я мушу бути чесною. Усе життя я думала, що маю все: дім, родину, стабільність. Але я забула про себе.
Хтось зітхнув, хтось кашлянув.
– Я була дружиною, матір’ю, господинею. Завжди робила те, що від мене чекали. А тепер мені п’ятдесят, і я не знаю, хто я, коли ніхто нічого від мене не вимагає.
– Ларисо, що ти верзеш? – тихо обірвав мене Антон.
– Правду. Може, вперше. Я не чекаю оплесків. Я хочу попрощатися.
– Ти жартуєш, так? – нервово засміялася Наталя.
– Ні. Завтра я їду. Я зняла квартиру. Хочу дізнатися, хто я, коли не мушу бути чиєюсь мамою, дружиною чи опорою.
Ніхто не озвався. Лише годинник над буфетом цокав. А в середині я відчувала спокій. Не страх. Рішучість.
Я прагнула бути собою
Першою відреагувала Наталя.
– Ти серйозно? Це що, тобі геть зірвало дах? – шипіла вона, поглядаючи на Антона, ніби він мав усе владнати.
– Мамо… – Катя ледь чутно видихнула, її голос тремтів. – Куди ти?
– Туди, де не доведеться вибачатися за бажання бути собою, – відповіла я, прибираючи зі столу свою тарілку.
– А діти? А Антон? – не вгавала Наталя, уже розлючена. – Просто встаєш і йдеш?
– Саме так, – підтвердила я.
Богдан підвівся, схопив куртку з вішалки й вийшов, грюкнувши дверима. За ним – тиша. Антон сидів, наче прикутий до стільця. Дивився на горнятко, потім на мене. Жодного запитання, жодного «чому». Може, він давно це передбачав. А може, просто не хотів із цим розбиратися. Катя вибігла за Богданом. Гості отетеріли, не знаючи, чи вставати, чи доїдати десерт, чи тікати.
– Дякую, що були, – сказала я тихіше. – Не треба нічого казати. Справді.
Я пішла до спальні, зачинила двері. Валіза, спакована ще зранку, чекала під ліжком. Я взяла пальто з шафи, з тумбочки – записник із планами. Глибоко вдихнула. За дверима чувся гомін, Катині схлипи, кроки Наталі. Але це вже не був мій шум. Не моя вечеря. Не мій дім.
Що буде далі?
Я прокинулася рано. Нова квартира була тихою, з вікна видно місто – ще сонне, сіре, але якесь нове. Не ідеальне місце: старі меблі, потерта підлога, але вперше за багато років ніхто не чекалв від мене сніданку, порад чи усмішки на замовлення.
Телефон мовчав. Я не ображалася. Знала, що кожен із них намагається осмислити те, що сталося. Наталя, мабуть, уже розповідала всім знайомим, яка я невдячна. Антон? Не знаю. Може, досі сидів за столом, не помічаючи, що мене немає. Катя надіслала лише одне повідомлення: «Якщо це твоє рішення, я спробую зрозуміти». І цього було досить. Богдан? Він давно жив у своєму світі. Можливо, мій крок щось у ньому змінить. А може, ні.
Я заварила чай. Самотній напій смакував інакше. Не краще, не гірше – просто чесно. Увімкнула радіо, хтось говорив про дощ. А я сиділа за порожнім столом. Без скатертини. Без гостей. Без ролей. Але з чимось новим. З відчуттям свободи. З розумінням, що я зробила щось для себе. Вперше за тридцять років. Чи впораюся? Чи вистачить мені сил? Чи не пожалкую? Я не знала. Але відчувала, що тепер усе залежить від мене. І це було більше, ніж я мала раніше.
А ви, читачі, що б ви зробили на моєму місці? Чи наважилися б залишити все, щоб знайти себе?
