На свій сімдесятип’ятирічний ювілей я справді не прагнула дорогих подарунків. Я мріяла лише про одне — щоб мої діти нарешті проявили до мене справжній інтерес, не просто з обов’язку, а від щирого серця.
Цьогоріч, коли я розмінювала вже восьмий десяток, моє серце стискалося не від радості очікування свята, а від тихого, гіркого відчуття самотності. Вже кілька років я мешкаю сама у нашому старому будинку в невеличкому місті, де пройшло все моє життя. Коли не стало мого чоловіка, Олексія, вісім років тому, світ ніби зменшився до розмірів цього будинку та мого маленького саду.
У мене є двоє дорослих дітей — син Петро і донька Ірина. Вони обоє мешкають у столиці, мають свої клопоти, успішні кар’єри, прекрасні родини. Я ними пишаюся, завжди з радістю розповідаю про їхні досягнення своїм сусідкам на лавочці. Але чим успішнішими вони ставали, тим далі вони від мене віддалялися.
У юності я мріяла про велику, дружну сім’ю, де всі збиратимуться за одним столом, сміятимуться, ділитимуться своїми радощами та прикрощами. Ірина та Петро завжди були моєю найбільшою радістю. Я пам’ятаю, як Олексій жартував, що я готова пожертвувати останнім для їхнього щастя. І це була правда. Я працювала на двох роботах, щоб забезпечити їм найкращу освіту, щоб вони могли поїхати до столиці і вступити до престижних університетів.
Одного вечора, десь за місяць до мого ювілею, я сиділа на веранді, пила трав’яний чай і думала. Мій сімдесятип’ятирічний день народження — це значна дата.
Я вирішила, що не хочу, щоб це був просто черговий обов’язковий візит чи черговий дзвінок з побажаннями. Я хотіла тепла, уваги, справжньої присутності.
Я набрала номер Ірини.
— Привіт, доню, як твої справи?
— Привіт, мамо. Все добре, — почувся її трохи втомлений, але завжди діловий голос. — Я зараз якраз біжу на зустріч, щось термінове?
— Ні, нічого термінового. Я просто хотіла поговорити про мій день народження, — я відчула, як мій голос став тихішим.
— Ой, так, 20 листопада. Ми, звісно, пам’ятаємо. Я вже думала замовити тобі той новий блендер, про який ти казала, і, можливо, Петрик приїде і допоможе його підключити.
— Іро, мені не потрібен блендер. У мене вже є один, ним користуюсь лише раз на рік. І мені не потрібні подарунки.
Настала пауза. Я відчула, що вона дивиться на годинник.
— Щось сталося, мамо?
— Ні. Просто я хотіла б, щоб ви приїхали. Ненадовго, не на цілий день, але щоб ми сіли, поговорили. Я б спекла свій улюблений вишневий пиріг. Я просто хочу, щоб ви побули тут.
Ірина зітхнула.
— Мамо, ми з Андрієм зараз у такій завантаженості. У Петрика теж купа роботи. Але ми обов’язково щось придумаємо. Я тобі зателефоную наступного тижня, коли трохи розгребу свої справи. Добре?
— Добре, доню, — я відчула легке розчарування. — Бувай.
Розмова з Петром була не набагато кращою. Він, як завжди, був веселий, але й не менш зайнятий.
— Мамо! Звісно, ти наш діамант! 75! Грандіозна дата! — вигукнув він. — Що ти хочеш? Я куплю тобі новий телевізор! Твій старий вже, мабуть, погано показує.
— Петрику, не треба мені телевізор. Мені потрібен ти.
— О, мамо, ти ж знаєш, як я тебе люблю. Але у нас зараз здача великого проєкту, я на роботі пропадаю до ночі. Але ми з Оленою обов’язково відправимо тобі красиву велику посилку. Може, ти поїдеш кудись відпочити? Ми тобі путівку оплатимо.
— Я не хочу путівку. Я просто хочу, щоб ви приїхали. Я так давно вас не бачила, — я намагалася говорити спокійно, але в голосі все одно проскочила нотка образи.
— Мамо, ну не ображайся. Ми обов’язково приїдемо на Різдво! Це ж зовсім скоро! А на день народження — ну, ми ж зателефонуємо, будемо на зв’язку. Ти ж знаєш, як це, коли робота.
— Розумію, сину, — тихо сказала я і попрощалася.
Ці розмови залишили мене з неприємним відчуттям. Складалося враження, що діти готові витратити будь-яку суму, аби купити мені подарунок, лише б не витрачати на мене свій час і увагу. Вони пропонували мені речі та поїздки, щоб заповнити порожнечу, яку самі ж і створювали своєю відсутністю. Мені хотілося сказати їм: — Я не хочу ваших грошей, я хочу, щоб ви просто побули поруч!
Тиждень минав за тижнем, а дзвінка від Ірини з планом так і не було. Петро теж мовчав. Я зрозуміла, що якщо я не візьму ініціативу у свої руки, то мій день народження пройде так само, як і попередні — один дзвінок від сина, один від доньки, і самотній вечір з вишневим пирогом, який нікому буде їсти.
За два тижні до ювілею я наважилася. Я подзвонила Ірині.
— Іро, я тут подумала. Я хочу, щоб мій день народження був тихий. Ніяких гостей, ніяких святкувань. Я хочу, щоб ви з Петром приїхали. І не на години, а на всі вихідні. Ви просто побудете тут. Допоможете мені прибрати в саду, подивимося старі фотографії. Це буде мій подарунок.
— На вихідні? Мамо, це ж п’ятниця, субота і неділя. У нас же стільки справ!
— Мені 75 років, доню. І я не вимагаю нічого, крім вашого часу. Я не знаю, скільки ще в мене буде таких днів народжень. Це не шантаж, просто констатація факту.
Ірина замовкла. Я почула, як вона важко дихає.
— Гаразд, мамо, — нарешті вона сказала. — Я поговорю з Андрієм. І з Петриком. Ми спробуємо. Але не обіцяю. Це справді складно, але я спробую.
Я була змушена погодитися на цю невизначеність. Наступного дня зателефонував Петро.
— Мамо, Ірка розповіла про твою ідею. Це, звісно, дуже мило, але ми не можемо на вихідні. Я не можу відпроситися з роботи, у мене важлива зустріч у суботу. Але я подумав.
— І що ти придумав, сину?
— Я приїду. Я приїду у п’ятницю ввечері, одразу після роботи. Я переночую, а в суботу вранці поїду назад. Я побуду тут десь вісім годин. І привезу тобі той телевізор.
— Петре, я ж тобі казала. Не треба телевізор. Просто приїжджай.
— Мамо, не сперечайся. Я вирішив. Ірка, мабуть, приїде в суботу вдень, на кілька годин, і повезе тебе в той новий ресторан, який вона мені рекламувала. Це теж гарний варіант, правда?
Я відчула, що мені стає сумно. Вони розписали моє свято на шматки, на які вони могли б витратити свій час. Вісім годин від сина, кілька годин від доньки. І все це, щоб закрити свій обов’язок і не відчувати провини.
— Це не те, що я хотіла, сину, — мій голос тремтів. — Але нехай буде так. Приїжджайте.
Прийшла п’ятниця. Я готувалася. Спекла два пироги, накрила великий стіл, хоча знала, що нас буде лише двоє. Одягла свою найкращу сукню, яку не носила з дня народження Олексія. Чекала.
Петро приїхав о дев’ятій вечора. Він був втомлений, але усміхнений, з букетом білих троянд і величезною коробкою з телевізором.
— Мамо! Зі святом! Ти як завжди прекрасна! — вигукнув він і міцно мене обійняв.
— Дякую, сину, — я посміхнулася, відчуваючи тепло його обіймів.
Ми сіли на кухні. Він швидко з’їв шматок пирога, постійно дивлячись у свій телефон.
— Оленочка питає, чи ти отримала від неї шаль. Я забув тобі її віддати, вона у машині.
— Не поспішай, сину. Як твої справи на роботі? Розкажи мені.
Він почав розповідати, але це були якісь терміни, назви проєктів, які мені були зовсім незрозумілі. Він говорив швидкими, уривчастими фразами, ніби звітував.
— Петре, а як твій молодший син, Сашко? Він же мав іти до першого класу. Як він?
— А, Сашко, все добре. Трохи вередує, але звикне. Мамо, я тут тобі завантажив серіал. Ти любиш про лікарів? Я зараз підключу тобі телевізор, він швидко налаштовується.
І ось так, замість розмови про його життя, про внуків, про його відчуття, він півтори години возився з величезним телевізором, а потім показував мені, як користуватися пультом.
— От бачиш, мамо, тут все просто. Якщо що, телефонуй Оленці, вона тобі пояснить. Мені вже час спати. Завтра рано вставати.
О третій ночі він вже спав у своїй старій кімнаті. Вранці, коли я тільки прокинулася, він вже був одягнений.
— Добраніч, мамо. Я їду, у мене о десятій дуже важлива зустріч. На роботу!
— Добраніч, сину. Ти навіть не поснідаєш?
— Ні, я вже на ходу. Обіцяю, зателефоную тобі ввечері! Ірка приїде, будеш не сама.
Він поцілував мене в щоку, і за п’ять хвилин я почула, як його машина від’їжджає. З одинадцяти вечора п’ятниці до восьмої ранку суботи. Близько дев’яти годин, з яких на спілкування пішла, можливо, година, не більше.
Я сиділа на кухні, дивилася на величезний, чорний екран нового телевізора, який стояв на місці старого, і відчувала, як мені боляче. Це не те, чого я хотіла.
Ірина приїхала о третій дня. Одна.
— Привіт, мамо! Зі святом! — вона простягла мені велику коробку з модним пледом. — Ось, це від нас з Андрієм. Щоб тобі було тепло довгими вечорами.
— Дякую, доню, — я прийняла подарунок. — Як Андрій? Чому ти сама?
— У нього термінова робота, мамо. Він передавав вітання. Але я тут! Я везу тебе в ресторан. Я вже забронювала столик! Це таке місце, про яке всі говорять!
— Іро, я не хочу в ресторан. Я ж казала. Я хочу пирога і тебе поруч.
— Мамо, ну не будь такою! Це ж твій ювілей! Ти мусиш це відсвяткувати! Ти завжди казала, що хотіла, щоб я тебе водила в гарні місця.
— Я хотіла, щоб ти мене водила в гарні місця, коли ми могли б про щось поговорити.
— А ми поговоримо в ресторані! Там така красива музика. Сідай, я тебе зачешу.
Ірина була у своєму світі. Вона не чула мене. Вона привезла мене до модного, галасливого ресторану. Я почувалася там, як експонат. Мені було некомфортно в моїй найкращій сукні, серед молодих, яскравих людей. Ми замовили страви, і Ірина почала щось швидко розповідати про свою роботу, про своїх подруг, про те, як вони з чоловіком планують ремонт. Вона говорила і говорила, не питаючи мене ні про що.
— Мамо, а що ти робиш у вільний час? Я ж казала, ти можеш записатися на йогу для літніх. Це так корисно.
— Я в’яжу. І читаю.
— В’яжеш? Ну, це так старомодно, мамо.
— Мені подобається.
— Ну, добре, як знаєш. Треба якось тобі новий смартфон купити. У тебе такий старий.
Я мовчала. Мені було важко проковтнути шматок. Я відчувала, як мої очі наповнюються сльозами. Я швидко схилила голову, щоб вона не побачила.
— Іро, мені треба додому.
— Уже? Мамо, ми ж тільки сіли!
— Мені недобре. Я втомилася.
Ми повернулися додому. Ірина була трохи роздратована.
— Ну, ось, я намагалася зробити тобі свято, а ти…
— Мені не потрібно таке свято, доню. Мені потрібна ти, — я не витримала і тихо сказала.
— Я тут, мамо! Що ти хочеш, щоб я зробила?
— Я хочу, щоб ти сіла поруч зі мною, як у дитинстві, і розповіла мені, що тебе справді хвилює. Не про роботу. Про тебе.
Ірина сіла. Але замість розповіді вона взяла мій телефон і почала гортати галерею.
— Ой, а це хто? Мамо, це старе фото! Яка я тут маленька!
Вона пробула ще годину. Зателефонувала до свого чоловіка, поговорила про щось ділове, а потім сказала:
— Мамо, мені треба їхати. У мене завтра важливий захід. Я пообіцяла, що буду.
— Добре, доню.
Ми попрощалися. Я залишилася одна. У будинку було тихо. На кухні стояв величезний новий телевізор. На дивані лежав красивий, але непотрібний плед. На столі – недоїдений мною пиріг. Увесь наступний день я провела сама. Ніхто не зателефонував у неділю. Вони виконали свій обов’язок.
Я вийшла в сад, де було ще осіннє сонце. Сіла на лавочку, дивилася на сухе листя, яке покривало землю. Я зрозуміла, що моя самотність — це не відсутність людей поруч. Це відсутність інтересу, відсутність бажання бути справжніми. Мої діти вважають, що можуть купити мені щастя. Вони помиляються. Вони дають мені дорогі подарунки, тому що це простіше, ніж дати мені свій час. Вони зайняті своїм життям, і я, мабуть, у ньому вже не відіграю важливої ролі, хіба що роль обов’язку, який треба закрити.
Я дивлюся на наш будинок. Я прожила тут 50 років. Я виростила тут своїх дітей. Тут ми сміялися, плакали, мріяли. І я знаю, що я не єдина, хто так почувається. Я бачу своїх подруг, які теж розповідають про подарунки, але не про обійми. Про гроші, але не про спільні вечори.
Я хочу звернутися до вас, мої читачі. Які ваші думки? Як навчити дітей, що не всі проблеми можна вирішити грошима? Як достукатися до їхніх сердець і пояснити, що їхній час — це найцінніший подарунок для старіючих батьків?
