На сороковий день на порозі їхнього будинку з’явилася рідна сестра Катерини, і сказала Вадиму збиратися геть, бо все тепер її.
Мій брат залишився ні з чим, хоч все життя гнув спину на роботі, щоб скласти копійку на кращу долю.
Він надіявся, що діти його пригорнуть, але ті відповіли, що в них своє життя, де для такого батька місця немає.
От і довелося мені забрати брата до себе в стару батьківську хату на краю села. Єдине, що йому дозволили забрати з того життя, – це старого пса Рекса.
Сестра Катерини буркнула, що не збирається витрачати гроші на корм для чужої собаки.
Я давно просила Вадима з Катериною оформити все офіційно, але вони тільки сміялися, мовляв, у їхньому віці папери – то зайві клопоти.
Отак і скінчилася їхня довга спільна дорога – братом у моїй хаті, бо ж не кину я рідну людину напризволяще.
– Вадиме, ти що, глухий? – голос Олени, сестри Катерини, лунав твердо, ніби молотом по дошці.
Вона стояла на порозі їхнього будинку, тримаючи в руках ключі, а за спиною – чоловік з сумкою речей.
Ми щойно повернулися з кладовища, де відслужили панахиду, і Вадим ще не встиг оговтатися.
– Збирайся, хата моя, город мій, все на Катю записано. Ти – гість, тридцять років чи ні – байдуже. Закон є закон.
Вадим сидів на лавці біля входу, Рекс терся об ноги, а руки його тремтіли, коли тримав стару кружку з чаєм.
– Олено, послухай, – відповів він тихо, підводячи очі. – Я все це руками робив: фундамент закопав, стіни обмазав, дерева посадив. Катерина казала, що разом нажили. Хоч би час дай, подумаємо.
Вона похитала головою, ключі в кишеню сховала.
– Час? Ти ж не зареєстрований, Вадиме. Нічого твого. Собаку бери, якщо шкода, – корм сам купуй. А завтра – геть.
Він встав повільно, Рекса погладив, і пішов до хати – за светром, фото, інструментами.
Я стояла осторонь, бо приїхала підтримати, і серце стискалося: брат мій, шістдесят два роки, а лишився з валізою в руках.
Мене звати Галина, мені шістдесят п’ять, і я звичайна жінка з маленького села, де все життя пройшло між городом і роботою на фермі.
Працюю донині – доїння корів, сир роблю на продаж.
Зарплата скромна, але вистачає: на продукти, на ліки, на дрібні радощі, як нова хустка чи поїздка в місто на базар.
Вадим – мій старший брат, ми з ним удвох росли після того, як батьки пішли рано.
Я вийшла заміж молодою, в село переїхала з чоловіком, а він у місті осів – роботу шукав.
Тепер я вдова, хата стара, але тепла – дві кімнати, піч, город з яблунями.
Коли Вадима принесло до мене, я постелила в своїй кімнаті, а сама на кухні сплю – на розкладному дивані.
Він увійшов, Рекса на підлогу поставив, і сказав:
– Галю, дякую, сестричко. Не думав, що так обернеться.
Ми сіли за стіл, чай налила – з м’ятою з городу.
– Вадиме, я ж казала: оформлюй. Тридцять років – то не жарти. А тепер що? Діти твої…
Він махнув рукою, очі в підлогу вп’яв.
– Діти… Спробую до Богдана поїду. То ж мій син, може прихистить.
Але Богдан, якому сорок шість, зустрів холодно.
Вадим приїхав до його квартири – трикімнатної, яку сам же купив п’ять років тому за 1,2 мільйона.
– Тату, ти що? – сказав Богдан, двері ледь відчинив. – У нас з дружиною двоє дітей, місця немає. Ти ж сам вибрав – з тою тіткою жив, без мами, без нас. Тепер сам крутись.
Вадим простягнув руку.
– Синку, тимчасово. Я ж для тебе все робив: навчання оплатив, машину подарував за 400 тисяч.
Богдан похитав головою.
– То було давно. Тепер наше життя. Краще в оренду зніми, подумай.
Двері зачинилися.
Вадим набрав дочку – Соломію, тридцять дев’ять їй, з чоловіком і внучкою в двокімнатній, яку він теж купив – за 900 тисяч.
– Доню, прихисти тата, – сказав він по телефону, голос тремтів. – Недовго, поки роботу знайду.
Соломія помовчала, потім відповіла:
– Тату, у нас тісно. Ти роками не цікавився – тільки гроші слати вмів. А тепер? Ми не готові. Краще до друзів звернись, чи в гості до сусідів.
Вадим мовчав.
– Добре, доню. Здоров’я вам.
І повернувся до мене – з Рексом, валізою, сумом в очах.
Я обійняла.
– Вадиме, тут твій дім. Разом переживемо.
Він оселився – взявся за справу.
Город перекопав, яблуні підрізав, курник полагодив – купив курчат, корм.
Рекс оселився на килимку біля печі, скавулить, коли Вадим гладить.
Вечорами ми чаюємо, згадуємо дитинство – як на річці рибалили, як батько казки розповідав.
– Галю, я ж для них все, – каже він тихо. – Богдану на весілля 100 тисяч витратив, Соломії на школу дочки по 3 тисячі щомісяця давав.
Я киваю.
– Знаю, брате. Але життя – то не тільки гроші.
Вадим одружився вперше ще пацаном – вісімнадцять йому ледь виповнилося.
Його перша, Наталя, вчила в школі біологію – розумна, з дипломом, любила книги й театр.
Вадим теж тягнувся: інститут закінчив на “добре”, на заводі інженером стартував, а згодом цехом керував – зарплата по 18 тисяч у ті часи.
Вони виростили дітей: Богдана й Соломію – в школу водили, на секції відправляли.
Я приїжджала, бачила: Наталя вечерю готує, Вадим з сином у футбол грає.
– Наталю, ти щаслива? – питала я раз, коли ми на балконі сиділи.
– Так, Галю, – відповідала вона. – Вадим – опора, а діти ростуть.
Але через п’ятнадцять років Вадим зібрав сумку – пішов до іншої, молодшої, яка в кафе офіціанткою працювала.
Дітям і Наталі не забував: на навчання Богдана по 4 тисячі щомісяця, Соломію в університет – повний грант оплатив.
Коли вони повзросліли, кожному по квартирі купив – Богдану двокімнатну за 1 мільйон, Соломії однушку за 700 тисяч.
Наталі лишилася їхня чотирикімнатна – з ремонтом, меблями, усім нажитим.
Я тоді дзвонила братові, голос тремтів:
– Вадиме, ти впевнений? Діти ж маленькі, Наталя не чекала такого.
– Сестричко, то доля, – відповів він. – Кохання не обираєш. Але всіх забезпечу.
З тією офіціанткою не склалося – розійшлися через рік, без дітей, без образ.
Вадим повернувся до заводу, але скоротили – перекваліфікувався в будівельника, підряд брав на ремонти.
Там і зустрів Катерину: їй сорок п’ять було, розлучена з двома синами від першого, в магазині продуктами торгувала.
Вони зійшлися на об’єкті – вона обідом робітників годувала.
– Вадиме, ти як скеля, – казала Катерина, коли він її в кафе запрошував. – З тобою спокійно.
Вони оселилися разом – у її хаті, старій, з городом і погребом.
Вадим одразу взявся: фундамент підсилив за 150 тисяч, стіни обштукатурив, вікна замінив.
Навколо посадив смородину, поставив компостер, навіть альтанку збудував – з дерева, по 50 тисяч витратив.
– Галю, тут рай, – казав він по телефону, коли я в гості приїжджала. – Катерина – тепла, з нею легко.
Я бачила: вони разом огірки садили, гриби сушили, вечорами на лавці розмовляли.
Катерині з ним пощастило – Вадим не бурчав, не пив, тільки дбав і працював.
Вона без диплома, але вміла: соління робила, хліб пекла, город полола.
Я не раз радила:
– Вадиме, а чому не розпишетеся? Тридцять два роки – то як сім’я. Хоча б майно поділіть.
Він сміявся.
– Сестричко, не треба. Ми й так одне ціле, папери – то морока. Все на Катю – хай спокійно.
Він справді все записав на неї: хата, город, ще й однушку в місті купив – за 850 тисяч, здавали по 7 тисяч щомісяця.
На ті гроші жили – на продукти, на ліки, на поїздки до дітей.
Вадим додавав з зарплати – по 22 тисячі, бо підрядник став.
Дітей від першого теж не забував: Богдану на ремонт по 50 тисяч, Соломії на школу онука – по 2 тисячі щомісяця.
– Тату, ти золото, – казала Соломія по телефону.
Але я відчувала тривогу.
Катерина іноді питала: “Вадиме, а якщо що, то все моє?”
Він гладив по руці.
– То й добре, Катю. Разом будемо.
Життя текло рівно.
Вони на ярмарок їздили, де Катерина варення продавала – по 100 гривень за банку.
Вадим компостер наповнював, курям корм давав – по 40 гривень за мішок.
Я приїжджала щомісяця, привозила сир, розмовляла з Катериною.
– Катю, ви разом як одне? – питала я, коли ми чай пили.
– Так, Галю, – відповідала вона. – Вадим – моя опора.
Але одного дня все обірвалося.
Катерини не стало раптово – серце зупинилося, лікарі сказали.
Вадим набрав мене вночі:
– Галю, Каті немає. Приїдь, допоможи.
Я примчала – обійняла, поховала.
Панахида тиха, з сусідами, родичами.
Вадим мовчав, тільки Рекса годував – пса, якого Катерина взяла з вулиці чотири роки тому.
А за сорок днів – ота сцена.
Олена приїхала з паперами – хата на Катю, все законно.
– Вадиме, виїжджай, – сказала твердо. – Ти не родич, нічого твого.
Він узяв Рекса, кілька речей – светр, фото, лопату – і поїхав.
До дітей – спочатку до Богдана.
– Тату, що ти? – відповів син, коли брат на порозі. – У нас тісно, дружина скаржиться. Ти ж сам обрав – без мами, без сім’ї. Тепер сам.
Вадим простягнув руку.
– Синку, на тиждень. Я ж тобі все давав: на авто 250 тисяч, на дім допоміг.
Богдан двері зачинив.
Потім до Соломії – вона з родиною в будинку, який Вадим купив за 1,1 мільйона.
– Тату, не можемо, – сказала по телефону. – Ти не цікавився роками, тільки перекази слав. Тепер наше життя. Краще в оренду, подумай.
Вадим кивнув у порожнечу.
– Зрозумів, доню. Бережи себе.
І до мене – з Рексом, валізою, тихим сумом.
Я обняла.
– Вадиме, тут твій кут. Разом перезимуємо.
Він оселився – город прополів, яблуні обрізав, курям воду налив.
Рекс на подвір’ї гасає, скавулить до Вадима.
Вечорами ми базікаємо – про минуле, про плани.
– Галю, я ж для них жив, – каже він. – Соломії на онучку по 2,5 тисячі щомісяця, Богдану на бізнес 100 тисяч позичив.
Я киваю.
– Знаю. Але тепер для себе живи.
Він роботу шукає – будівельник, по 18 тисяч обіцяють.
Я на фермі – по 10 тисяч, разом тримаємося.
Але думаю: якби ж був той шлюб…
Дівчата, а ви б як? Оформляли б майно на обох у таких парах, чи все ж на себе? Розкажіть, бо брат досі вагається – суд чи забути.
