На річницю за батьком, на кладовище, окрім нас з мамою, прийшла і Соломія, його друга дружина, з дочкою, моєю зведеною сестрою. Мама купила дорогу мармурову вазу для квітів, але така ідея Соломії не сподобалася. Навіть не знаю, як на все це реагує батько з небес. Буря зчинилась ще та
Я сидів на холодному граніті лавки біля батькового спочинку і дивився на хаос, який розгорнувся переді мною. Його відхід став ніби сигналом для моєї матері, Оксани, та його другої обраниці, Соломії, розпочати новий, вищий рівень їхньої давньої бурі.
Вони ніби змагалися, хто більше засмучений, але насправді – хто отримає більше вигоди. Батько, Михайло, був підприємцем. Після початку його шляху у вічність залишилася пристойна спадщина – квартира, дім за містом і кілька рахунків у банку. І тепер ці дві жінки, кожна з яких мала право на частину його доробку, перетворили моє життя на суцільний тягар.
Я — Андрій, єдиний син Михайла від першої обітниці. Коли батько перестав бути з нами, мені було тридцять. Соломія, його супутниця останніх п’ятнадцяти років, була молодша за нього на вісім років і подарувала йому доньку – десятирічну Мар’яну.
Мати, Оксана, не подавала ознак примирення після розриву, який стався двадцять років тому, і досі вважала себе єдиною законною власницею його уваги, навіть зараз.
Коли ми прощалися з батьком, я стояв біля лігва і намагався стримати сльози. Здавалося, лише я один справді тужив. Мати трималася зверхньо і крижано, час від часу блимаючи очима в бік Соломії.
Соломія ж, навпаки, голосила так гучно і показово, що її вигляд здавався надуманими. Вона притуляла до себе Мар’янку, і та розгублено дивилася то на матір, то на Оксану.
Потім почалося поділення. Батько не залишив чітких вказівок. Був старий заповіт на користь матері, складений ще до знайомства із Соломією, і нотаріально не завірена чернетка, де згадувалися і я, і Соломія, і Мар’яна.
Перша битва відбулася за батьків архів.
-Ти не маєш права, — рішуче заявила мати, коли я спробував забрати частину фотографій для Мар’яни.
-Це ж його дитина, — тихо відповів я. — Вона має знати про батька.
-Вона має знати, що твій батько мене покинув заради неї, — наголосила мама, зціпивши зуби.
Соломія стояла поруч і лише усміхнулася такою дивною і переможною усмішкою, що мене пересмикнуло.
-Звичайно, Андрію, — бархатистим голосом мовила вона, — Я ж мати Мар’яни. Я краще знаю, що їй потрібно. Твоя мама застаріла.
Я відчув, як мені закипає. Вони обидві ніби забули про трагедію і переключилися на розділ майна.
Після похорону я поїхав додому, щоб заспокоїтися. Але телефон розривався від їхніх дзвінків.
-Андрію, та квартира — це моя, — вигукувала мати. — Він мені обіцяв!
За кілька хвилин дзвонила Соломія.
-Ти ж знаєш, як Михайло старався для мене і Мар’янки, — плаксиво розповідала вона. — Ми маємо право на більшу частину.
Я завив у подушку. Хотілося тікати світ за очі. Я відчував себе дитям посеред їхнього балагану.
Нарешті, мені довелося взяти все у свої руки і звернутися до юриста. Приватна консультація коштувала мені досить дорого, але це був єдиний вихід. Юрист, чоловік з холодною головою та гострим поглядом, терпляче вислухав мою заплутану історію.
-За законом, ви, ваша мати і Соломія, як вдова, а також ваша сестра Мар’яна є першочерговими спадкоємцями, — пояснив він. — Якщо немає законного заповіту, все ділиться порівну.
-Але ж мати каже про старий заповіт…
-Якщо він не скасований законом, він дійсний, — підтвердив юрист. — Але справжня вдова має право на обов’язкову частку. Це юридична пастка.
Наступна сцена розгорнулася у нотаріуса. Обидві жінки прийшли при повному параді, ніби на світський прийом, а не на розподіл спадку.
-Я не відступлюся від нашого дому, — голосно заявила Соломія, маючи на увазі заміський маєток. — Ми там жили з Михайлом.
-Ти жила там на мої гроші, — сперечалася мати. — Він залишив мене, але справжні гроші заробляв, коли ми були разом.
Я поставив на стіл документи від юриста.
-Або ми домовляємося, — рішуче сказав я, — або суд розтягне цю справу на кілька років, і всі гроші підуть юристам.
Мати подивилася на мене з нерозумінням.
-Ти на їхньому боці? — запитала вона.
-Я на своєму боці і на боці Мар’яни, — відповів я. — Батько б не хотів цього розбрату.
Після довгих і виснажливих переговорів ми досягли компромісу. Квартиру в місті отримала мати, будинок за містом — Соломія та Мар’яна, а гроші на рахунках поділили на три частини — мені, матері та Мар’яні (я став її опікуном у фінансових питаннях). Соломія здобула свій трофей у вигляді будинку, але втратила частину банківських заощаджень.
Мати була незадоволена, але погодилася.
-Я отримала головне, — мовила вона з гіркотою. — Його пам’ять про наше спільне життя.
Соломія стримала радість і потиснула мою руку.
-Дякую, Андрію. Ти справжній чоловік.
Але на цьому пригоди не закінчилися. На роковини батька. Я приїхав на місце його спочинку першим. Поклав оберемок білих троянд.
Через деякий час з’явилася мати. Вона привезла дорогу чорну мармурову вазу і поставила її біля плити.
-Цю вазу він хотів ще за нашого часу, — пояснила вона мені, дивлячись у далечінь.
Не встигла вона відійти, як під’їхала Соломія з Мар’яною. Соломія тримала в руках великий вінок із живих квітів. І… маленьку, дешеву глиняну вазу з невеликими квітами.
-Михайло любив прості речі, — гучно сказала вона, явно звертаючись до матері. — Не ці громіздкі пам’ятники розкоші.
Мати спалахнула.
-Моя ваза дорогоцінна, як і наша пам’ять!
-Ваша пам’ять заплямована, — відповіла Соломія, посміхаючись із викликом. — А ця ваза — від душі дитини.
І тут Мар’яна, налякана їхньою суперечкою, зачепила мармурову вазу матері. Вона впала і розлетілася на дрібні шматочки.
У тиші було чутно лише цокання годинника в моїй голові.
Мати почала кричати на Соломію та Мар’яну. Соломія відповідала їй тим самим.
Я розділяв їх, намагаючись захистити Мар’яну. Я відчував себе нещасним, самотнім і розчарованим. Вони змагалися навіть тут, на священному для мене місці.
Я пішов, залишивши їх сваритися. Батько відчував себе зручно без них. А вони продовжували руйнувати мою рівновагу.
Ось таке життя. Жінки, які колись були частиною його долі, тепер змагаються за його тінь. Я запитав себе, чи справді вони тужили за ним, чи просто змагалися за те, що залишилося.
Я поїхав додому і вирішив, що більше не буду посередником. Нехай залишаться зі своїми думками.
А ви, мої шановні читачі, як думаєте, чи можливе примирення між людьми, яких зв’язав лише один чоловік, але розділила спадщина?
